Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Вихід селянський

ВИХІД СЕЛЯНСЬКИЙ (право на вихід)

– право залежних селян за визначених законом чи традицією обставин і в певний час піти від свого володаря. Діяло за часів середньовіччя та Нового часу. Регламентувалося заг.-держ. законодавством і регіональними постановами й грамотами. В період Київської Русі існувала заборона самовільного виходу для закупів, встановлена «Руською правдою» (поширена редакція). У 13 ст. на Закарпатській Україні, згідно з указом угор. короля Андраша III (1290–1301), селяни користувалися правом виходу на Юріїв день. Згодом ця норма не раз підтверджувалася, а 1486 було встановлено штраф для феодалів, які після повного розрахунку перешкоджали виходові своїх селян. У Галичині 14–15 ст. право виходу регламентувалося Вислицьким статутом 1347 та сеймиковою постановою галицької шляхти 1435. Умовою виходу тут була сплата вихідного: 1 копа грошей та натуральна данина, одночасний вихід – не більше 1–2 сімей. Згідно з постановою 1444, шляхтич, який узяв викуп і не відпустив селянина, зобов’язаний був сплатити штраф (3 гривні). У Галичині 15 ст. в укр. селах вихідне становило 1 гривню (48 грошей), а вихідним заборонявся перехід до сіл ін. права – німецького (див. Магдебурзьке право), волоського права. У селах волоського права вихідне становило 12 грошей, а вихід не було обмежено якимось терміном. У поселеннях нім. права необхідною умовою виходу було осадження натомість вибуваючого рівноцінного господаря. Постановою Красноставського сейму 1477 для Холмської землі така вимога була поширена й на ін. села, а згідно з Уставною грамотою 1501 Белзької землі, право виходу обумовлювалося не лише низкою виплат, а й приведенням у порядок залишеного г-ва. 1705 польс. король Станіслав I Лещинський поширив своїм привілеєм на галицькі землі норми польс. д-ви щодо в. с., який від того часу повністю залежав від волі шляхти.

На укр. землях у складі Великого князівства Литовського в. с. регламентувався грамотою від 2 трав. 1457 та Судебником Казимира IV 1468, які забороняли князям, шляхті і великокнязівським намісникам приймати непохожих селян. Вказані положення були підтверджені в уставних грамотах 16 ст. деяким укр. землям, зокрема Київській (1507). Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588) передбачали в. с. лише після виконання селянином усіх умов укладеної із сюзереном угоди. За кожен пільговий тиждень треба було заплатити по 6 грошей або відпрацювати стільки часу, скільки тривав термін пільги. в. с. вважався узаконеним лише після отримання селянином письмового підтвердження, завіреного гродським урядом. Згідно з нормами укр. права, селянин міг скористатися правом виходу, не виконавши жодної умови, лише у випадку неправомірних дій з боку пана (зґвалтування членів сім’ї, пограбування) або відлучення пана від церкви. Перші спроби повної заборони права виходу селян Лівобережної України з’явилися у 30-х рр. 18 ст. Остаточно на Лівобережжі та Слобідській Україні воно було скасоване указом імп. Катерини II від 3 трав. 1783.

Література

• Греков Б.Д. Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII века. М.–Л., 1946; История крестьянства СССР. Дооктябрьский период, т. 2. М., 1990;
• Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село, сябринна спілка). К., 1998.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: А.О. Гурбик.; url: http://history.org.ua/?termin=Vykhid_selianskyj; том: 1