Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/Війни Радянської України проти УНР 1917-1918 рр.

ВІЙНА РСФРР І УНР 1918-1919 (Друга війна РСФРР і УНР)

– була розв’язана 20 груд. командуванням прорад. укр. формувань (див. Група військ Курського напряму 1918–1919) без будь-якого оголошення війни Директорії, яка на цей час вела боротьбу з гетьман. підрозділами (див. Протигетьманське повстання 1918), подекуди з частинами нім. та австро-угор. військ (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918). Директорія УНР спиралася гол. чин. на значні сили повстанців (до 30 тис.), що піднялись проти гетьмана П.Скоропадського та окупаційних властей, полк Січових стрільців та формування гетьман. військ, що перейшли на її бік. Стихійний процес творення цих підрозділів і з’єднань, об’єднаних часто під орудою людей, яким бракувало спец. знань з військ. справи, таїв у собі майбутню загрозу боєздатності Армії Української Народної Республіки. До того ж на тер. України ще перебували 2 нім. окупаційних корпуси.

За наказом Гол. отамана респ. військ С.Петлюри від 1 січ. 1919 всі підрозділи і загони на Лівобережній Україні підлягали полк. П.Болбочану, на Херсонщині – ген.-хорунжому О.Грекову, на Поділлі – полк. О.Шаповалу. Полк. Є.Коновалець став на чолі формувань на Київщині. Всього на Лівобережжі Директорія на поч. 1919, за неповними даними, мала в своєму розпорядженні 65 500 багнетів і 6360 шабель. Вздовж демаркаційної лінії з РСФРР укр. респ. частини тримали фронт разом з нім. підрозділами, проте останні досить часто переходили на бік рад. військ.

4 січ. 1919 за постановою РВР РСФРР був утворений Укр. фронт (див. Український фронт 1919), до складу якого увійшли 2 рад. укр. д-зії, частини рос. прикордонної охорони, пізніше – Резервної армії. На Укр. фронт згодом перекидалися загони інтернаціоналістів та частини, сформовані на тер. Рад. Росії. Війська Укр. фронту, як і війська Директорії, поповнювалися переважно за рахунок повстанських та партизан. загонів. На початок наступу укр. рад. військ вони мали 14 тис. багнетів і бл. 1,5 тис. шабель та 6220 навчених, але неозброєних бійців.

Укр. респ. військам доводилось стримувати наступ рад. частин на Чернігівщині й Харківщині, наступ добровольців у районі Луганська, Синельникового, Бахмута (нині Артемівськ); воювати на пд. сх. – біля Маріуполя, Нікополя та в напрямку на Херсон. Саме в цьому районі з 28 листоп. 1918 почали зосереджуватися війська Антанти, що прибули морем на кораблях та з Румунії суходолом (див. Антанти військова присутність на півдні України 1918– 1919). На пн. рад. війська повели наступ і з тер. Білорусі по лінії Гомель–Каліновичи–Брест-Литовський.

Остаточний розподіл військ дієвої Армії УНР на групи й фронти був оголошений в наказі С.Петлюри від 23 січ. 1919: Пд.-Сх. група полк. А.Гулого-Гуленка (штаб у м. Єлизаветград, нині м. Кіровоград), Сх. фронт під командуванням Є.Коновальця (штаб у м. Київ) і Правобереж. фронт – команд. отаман В.Оскілко (штаб у м. Волочиськ). Проте тили респ. військ підривали численні повстання на місцях, перехід деяких командирів (отаман Д.Зелений,

полк. М.Григор’єв) зі своїми силами на бік рад. частин, деморалізуючі бойові дії загонів Н.Махна. 5 лют. 1919 рад. частини зайняли Київ. Після жорстоких боїв на Правобережній Україні і навіть кількох успішних військ. операцій частина військ УНР 17 квіт. 1919 змушена була перейти р. Дністер на тер. Румунії, ін. відійшла до р. Збруч, зосередившись на невеличкій тер. Наприкінці квіт. 1919 сюди прибули укр. війська з Румунії (через тер. Польщі).

Після переходу 17 лип. 1919 під тиском польс. військ підрозділів Української Галицької армії Західноукраїнської Народної Республіки на тер. Наддніпрянської України, згідно з постановою Директорії і диктатора ЗУНР Є.Петрушевича від 15 лип. 1919 відбулося об’єднання сил: 50 тис. вояків УГА і 14 тис. – Армії УНР. 31 лип. 1919 Кабінет нар. міністрів постановив запровадити єдине командування для Укр. респ. армії. Штаб Гол. отамана очолив ген.-полк. М.Юнаків. Було досягнуто порозуміння у підготовці й проведенні походу об’єднаних сил двох армій на Київ і розгрому рад. військ в Україні. На той час УГА налічувала до 50 тис. вояків, а реорганізована армія УНР – 35 тис. і разом з повстанськими загонами – бл. 100 тис. осіб.

Військами УНР командував наказний отаман О.Осецький, а УГА – ген.-чотар М.Тарнавський. 9 серп. 1919 були визволені Жмеринка і Вінниця, а 30 серп. 1919 укр. війська, зламавши опір укр. рад. частин, вступили в Київ. Проте вже наступного дня до міста увійшли денікінські війська ген.-лейтенанта М.Бредова, який примусив укр. підрозділи залишити Київ. 4 верес. 1919 фронт київ. групи укр. військ було відтягнуто на лінію 0І0І0І0І0ЛІНКНЕПРАЦЮЄ0І0І0І0І0Козятин–Бердичів. Сподівання налагодити бойову співпрацю з денікінським командуванням не справдились. Останнє перенесло військ. операції на Правобереж. Україну, розпочавши наступ проти частин Укр. респ. армії. За цих умов Директорія УНР оголосила 24 верес. 1919 війну Добровольчій армії і урядові Півдня Росії (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920).

Недовготривалою виявилась і єдність двох армій – Галицької і УНР. Цьому сприяло протистояння двох урядів – УНР і ЗУНР, яке особливо загострилось у верес. 1919. До того ж командування денікінських військ заявило про готовність вести переговори з УГА, але не визнавало Уряду УНР, стоячи на позиції «єдиної та неподільної Росії», і вимагало, щоб Армія УНР склала зброю. Галицьке командування одноосібно вступило в переговори з командуванням Добровольчої армії і 17 листоп. 1919 уклало договір про перемир’я. Це призвело до роз’єднання укр. армій і дальшої їх поразки.

Після розгрому денікінських військ на тер. Рад. Росії почався наступ Червоної армії (див. Радянська армія) і в Україні. Знесилені боротьбою з денікінськими військами, а також страшними епідеміями, підрозділи Укр. респ. армії не змогли протистояти їй і в 2-й пол. листоп. 1919 відійшли на тер. Польщі. Частина укр. формувань на чолі з ген.-полк. М.Омеляновичем-Павленком вирушила в похід у запілля на тер. Рад. України (див. Перший зимовий похід Армії УНР 1919–1920).

Література

Історія Українського війська. Львів, 1992;

• Литвин С. Симон Петлюра у 1917–1926 роках. К., 2000; Україна в огні й бурі революції 1917–1921, т. 1. Дніпропетровськ, 2001.

Джерела

• Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.

Автор: О.Й. Щусь.; url: http://history.org.ua/?termin=Vijny_Radianskoi_1917; том: 1