Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ДИБИЧ Іван Іванович

ДИБИЧ (Дібіч) Іван (Йоган-Карл-Фрідріх-Антін) Іванович (12 або 13 (01 чи 02).05.1785—09.06(28.05).1831) — барон, граф (1827), військ. і держ. діяч Російської імперії, генерал-ад’ютант (1818), чл. Державної ради (1823), ген.-фельдмаршал (1829), кавалер багатьох орденів (у т. ч. найвищих рос. — св. Георгія всіх  ступенів, св. апостола Андрія Первозванного й Олександра Невського з алмазними прикрасами, австрійс. — Марії Терезії та Леопольда 1-го кл., прусських — Чорного орла та Червоного орла 1-го ст.). Н. в маєтку Грослейпе (Сілезія). Походив із давнього рицарського роду, син прусського (від 1798 — російського) офіцера Ганса Еренфріда фон Дибича (1737—1822). Початкову освіту здобув удома, від 1797 навчався в Берлінському кадетському корпусі.

Службу в Росії почав 4 верес.(23 серп.) 1801 прапорщиком лейб-гвардії Семеновського полку. 1802 — підпоручик. В Аустерліцькій битві 2 груд.(20 листоп.) 1805 був поранений у правицю, але залишився на полі бою, перехопивши шпагу лівою рукою (за цей подвиг нагороджений золотою шпагою з написом «За хоробрість»). 1806 — поручик, 1807 — штабс-капітан, у тодішній кампанії проти наполеонівської Франції відзначений першими трьома орденами: св. Володимира 4-го ст., св. Георгія 4-го ст. та прусським «За заслуги». 1809 — капітан, 1810 — підполковник, 1811 — полковник. 11 берез. (28 лют.) 1812 переведений до корпусного штабу П.Вітгенштейна на посаду обер-квартирмейстера.

Учасник Війни 1812, став ген.-майором. У грудні на чолі окремого 2-тис. загону, вклинившись між двома колонами прусських військ, які воювали на боці імп. Наполеона I (заг. чисельністю 18 тис. осіб), одну з них, терміново уклавши з нею сепаратну Таурогенську конвенцію, схилив до нейтралітету, а другу взагалі приєднав до своїх лав, що мало значний вплив на розгортання визвол. війни 1813 у Німеччині.

1813 — у зарубіжному антинаполеонівському поході, ген.-лейтенант, ген.-квартирмейстер союзних військ. 1814 — один із провідників переможної стратегії негайного просування на Париж. 1815 — нач. штабу 1-ї армії, того ж року взяв шлюб із баронесою Женні фон Торнау (1799—1830), племінницею М.Барклая де Толлі (колиш. фрейліна, 1829 отримала звання статс-дами).

1821 перебував з імп. Олександром I на Лайбахському конгресі. 7 трав.(25 квіт.) 1823 призначений виконувати обов’язки нач. «Головного штабу Його Величності» (за рік офіційно затверджений у цьому званні), відтоді входив до Комітету міністрів і супроводжував царя в усіх поїздках, аж до останнього відвідання Криму та м. Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) 1825. Разом із кн. Петром Волконським привіз до Санкт-Петербурга із Варшави зречення від престолу цесаревича Костянтина Павловича (Романова). Керував арештами декабристів (див. Декабристів рух). 1826 став генералом од інфантерії. За дорученням імп. Миколи I 1827 усунув з посади царського намісника на Кавказі О.Єрмолова.

Учасник російсько-турецької війни 1828—1829, розробив план кампанії з орієнтацією на Бессарабію як на перспективний театр військ. дій. Від 21(09) лют. 1829 — головнокоманд. 2-ї армії. Після підписання Андріанопольського мирного договору 1829 удостоєний титулу «Забалканський». Того ж року Черніг. піх. полк отримав його ім’я як свого шефа: «полк фельдмаршала графа Дибича-Забалканського». Від 13(01) груд. наступного року Д. — головнокоманд. рос. військами, що були спрямовані на придушення польського повстання 1830—1831.

П. (за чутками — отруївся) в с. Клєшево Пултуського пов. Царства Польського (нині — Республіка Польща). Його серце поховане в м. Пултуськ (Польща), тіло — в С.-Петербурзі.

Література

• [Бантыш-Каменский Д.Н.] Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, ч. 4. СПб., 1840;
• Полевой Н. Русские полководцы, или жизнь и подвиги российских полководцев от времен императора Петра Великого до царствования императора Николая I. СПб., 1845;
• Российский М. Дибич-Забалканский. В кн.: Русский биографический словарь. СПб., 1905;
• Залесский К.А. Наполеоновские войны 1799–1815. М., 2003; История русской армии: 1812–1864 гг. СПб., 2003.

Джерела

• Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.

Автор: П.Г. Усенко.; url: http://history.org.ua/?termin=Dybych_I; том: 2