Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ

ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ, проблемні питання. Е.с. — а) угруповання людей, що історично виникають і мають спільні етнічні ознаки (див. Етнос); б) складна теор. конструкція, з допомогою якої історики, соціологи та етнологи аналізують різноманітні типи, види і форми спільності людей, що виникають у процесі етногенезу. Вважається, що Е.с. мають певну структурованість; можуть утворюватися на етносоціальному та/або етнокульт. ґрунті, по-різному співвідносяться зі спільнотами територіальними, конфесійними, політ. тощо. Ідея про внутр. структурованість (ієрархічність) Е.с. була висунута на поч. 1950-х рр. П.Кушнером (Книшевим) і в наступні десятиліття розроблялася в працях М.Чебоксарова, В.Генінга, Ю.Бромлея, Л.Гумільова. Найбільш продуману схему ієрархічної структурованості Е.с. на поч. 1970-х рр. запропонував Ю.Бромлей. За його схемою, існують 3 осн. рівні Е.с.: 1) елементарний — це рівень мікроетнічних одиниць — найменших складових частин етносу, які являють собою межу подільності останнього як утворення певної якості; 2) осн. — рівень етносів, що являють собою спільності людей, у рамках яких етнічні властивості мають найбільшу інтенсивність; 3) макроетнічний — рівень етнічних масивів, що охоплюють певну кількість споріднених етносів. У цій схемі на всіх 3-х рівнях може бути проведено розмежування відповідних кожному з них смислових аналогів етносу та Е.с. Це дає змогу диференціювати етнічну номенклатуру в історико-стадійному плані. Базовою одиницею класифікації Е.с. виступає етнос, який майже завжди складається з мікроетнічних угруповань та входить до певної макроетнічної спільноти (типу слов’ян, тюрків, банту та ін.). Спільність тих чи ін. мікроетнічних угруповань може ґрунтуватися на територіальній, конфесійній чи соціальній (як індійські касти) основі. Підґрунтям макроетнічної спільності, як правило, є мовна чи широка культ. спорідненість, що виникає на основі спільної релігії або тривалого перебування різних етносів у межах усталеної імперії.

Окремо стоїть питання про істор. типологію Е.с. Традиційну для рад. історіографії класифікацію Е.с. — плем’я, народність (за рабовласницької і феод. доби), нація (за капіталіст. і соціаліст. доби) — вже в 1960-х рр. поставили під сумнів С.Токарєв, О.Белявський та Л.Гумільов. Її непридатність щодо первісності довів В.Генінг, запропонувавши обґрунтовану альтернативу. Нищівної критики з боку провідних етнографів вона зазнала в серед. 1980-х рр., а з відмовою від 5-членної формаційної схеми (див. Марксизм в історичній науці) вона (і без того погано з останньою узгоджена) втратила будь-який сенс. Сьогодні скільки-небудь загальновизнаної істор. класифікації Е.с. не існує. Стосовно первісності зберігає значення схема В.Генінга (1970), хоча вона потребує переробки навіть у світлі останніх праць самого ж В.Генінга. В колах соціологів і політологів поширене протиставлення нації як вищого й особливого типу Е.с. усім ін. типам Е.с., які узагальнено називають етносами. Але для історика цей спрощений підхід нічого не дає. Періодам ранніх та традиційних цивілізацій були притаманні особливі типи ієрархічних Е.с., серед яких найбільш стабільними були: а) міста-д-ви (напр., шумерські Урук, Ур, Лагаш; фінікійські Бібл, Тір, Сідон; давньогрец. Афіни, Спарта, Корінф; середньовічні італ. Венеція, Флоренція, Мілан, нім. Любек, Гамбург, Бремен) та б) землі-царства (Ізраїль та Іудея після смерті царя Соломона, Едом, Аммон, Моав на давньому Бл. Сході) або землі-княжіння (Баварія, Саксонія, Гессен у середньовічній Німеччині або Переяславська земля, Галицька земля, Смоленська чи Рязанська землі Русі). Ці утворення первісно входили в масштабніші етнокульт. та етнополіт. спільноти макроетнічного рівня (напр., еллінсько-елліністичний світ та Рим. імперія (див. Рим Стародавній), Київська Русь тощо), а з формуванням модерних націй здебільшого набули характеру мікроетнічних спільностей. Варто додати, що макроетнічні спільності часто-густо (переважно в неповному своєму обсязі) виступають як субцивілізаційні блоки певних цивілізацій (напр., араби, іранці та тюрки в мусульманській цивілізації, Київ. Русь у візант.-східнохристиян. світі). Не менш складною є проблема націй, їх типів та істор. форм, їхнього зв’язку з держ. утвореннями, їхньої етнічної структури і входження до макроетнічних спільнот. У сучасному світі, окрім Європи, більш-менш чіткої відповідності між держ. утвореннями та Е.с. немає. Серед Е.с. Азії і Африки лише деякі можуть бути визначені як нації.

Література

Літ.:

• Кушнер (
• Кнышев)
• П.И. Этнические территории и этнические границы. «Труды института этнографии. Новая серия», 1951, т. 15;
• Брайчевський М.Ю. Теоретичні основи дослідження етногенезу. «УІЖ», 1965, № 2;
• Його ж. Походження Русі. К., 1968;
• Козлов В.И. Динамика численности народов. М., 1969;
• Генинг В.Ф. Этнический процесс в первобытности. Свердловск, 1970;
• Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973;  Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. М., 1982;
• Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983;
• Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. М., 1989;
• Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. Л., 1990;
• Його ж. Этногенез и биосфера Земли. М., 1993;
• Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский анализ. К., 2002.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: Ю.В. Павленко.; url: http://history.org.ua/?termin=Etnichni_spilnosti; том: 3