Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ

КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (кадети)

— рос. ліволіберальна партія політична, найбільш авторитетна і впливова в Росії на поч. 20 ст. Заснована лівим крилом рос. ліберального руху, яке складали члени орг-цій «Союз визволення» та «Союз земців-конституціоналістів», на установчому з’їзді, що відбувся 25—31 (12—18) жовт. 1905 в Москві. Програма була остаточно ухвалена на 2-му з’їзді, що відбувся 17—24 (4—11) січ. 1906 в Санкт-Петербурзі. Вона орієнтувалася на зх. зразки парламентаризму, була спрямована на радикальне реформування громад.-політ. ладу в Російській імперії, створення демократ. правової д-ви, впровадження принципу поділу законодавчої, виконавчої та суд. влади. Передбачалося перетворення Рос. імперії на конституційну монархію з двопалатним парламентом, обраним за демократ. виборчою системою. Декларувалися заг. демократ. свободи, 8-годинний робочий день, свобода профспілок. В аграрному питанні — розподіл серед селян удільних, монастирських, кабінетських земель, а також частини примусово відчужених поміщицьких земель за «справедливою (неринковою) ціною». В нац. питанні кадети виступали прихильниками єдиної Росії, противниками федералізму, обмежували нац. права нерос. народів національно-культ. самовизначенням. Як виняток, визнавали за Польщею та Фінляндією право на автономію «в межах імперії». Вони підкреслювали позакласовий характер своєї партії, заявляли, що відстоюють потреби розвитку країни в цілому, а не інтереси окремих соціальних груп. У зв’язку з цим прагнули до створення осередків партії серед різних верств населення. Полегшені правила вступу, а також привабливість помірковано-ліберальної програми сприяли бурхливому росту партії 1905—06, тоді її чисельність зросла до 70-ти тис. членів, об’єднаних у 360 орг-цій. За соціальним складом це була переважно інтелігенція, ліберальне дворянство, середня міська буржуазія, студентство. Партія існувала гол. чин. на приватні пожертви. До керівної ланки входила інтелектуальна еліта Росії — діячі культури, професура, члени Російської АН тощо. Після революції 1905—1907 партія перебувала в опозиції до самодержавства, зосередивши гол. увагу на парламентській діяльності. Члени її ЦК очолювали 1-шу (С.Муромцев) та 2-гу (Ф.Головін) Держ. думи (див. Державна дума Російської імперії), в них кадети мали численні активні фракції — відповідно 179 та 98 депутатських місць, у 3-й Держ. думі — 52 місця. Партія перетворила Думу на центр легальної демократ. опозиції, кадети виступали проти політ. й адм. свавілля влади, вимагали від уряду втілення в життя принципів Маніфесту 30 (17) жовт. 1905, критикували порушення прав нац. меншин тощо. У відповідь влада посилила репресивну політику: партії було остаточно відмовлено в легалізації (1908), закрито низку парт. видань. Кадети зазнавали особистих переслідувань, оскільки для членів нелегальних партій існувала заборона займати держ. та громад. посади. Це призвело до значного скорочення чисельності чл. партії (1908 — до 30 тис.), зменшення кількості осередків, особливо в провінції; а також до спаду її громад. активності. Парт. діяльність пожвавилася 1912 під час виборів до 4-ї Держ. думи, в якій кадети посіли 59 місць. Після початку Першої світової війни кадети відмовилися від опозиції до уряду та спрямували діяльність на підсилення обороно-здатності Рос. імперії. Вони проголосували в Думі за воєнні кредити, взяли участь в організації воєнно-промислових комітетів, посіли керівні посади в союзах земств і міст. У серп. 1915 за ініціативою кадетів у 4-й Держ. думі був створений «Прогресивний блок» на чолі з П.Мілюковим, він відстоював необхідність демократ. реформ у країні.

Після Лютневої революції 1917 партія відмовилася від програмної вимоги конституційної монархії та підтримала демократ. бурж. республіку. На деякий час кадети знову стали найбільш впливовою політ. партією: 1917 в ній перебувало до 100 тис. членів. Лідери: П.Мілюков (голова), В.Набоков, П.Струве, В.Вернадський. Друковані органи — газети «Речь» і «День». Кадети відіграли провідну роль в утворенні й діяльності Тимчасового уряду (міністри П.Мілюков, А.Шингарьов, М.Некрасов, С.Ольденбург, кн. Д.Шаховськой та ін.), обіймали керівні держ. посади. Проте вступ до партії представників усунутої революцією від влади верхівки рос. сусп-ва (великих землевласників і промисловців, колиш. урядовців, октябристів тощо) спричинив корекцію її політ. курсу, він змістився вправо — від лівоцентристських до центристських позицій. Протягом 1917 кадети поступово втратили свої провідні позиції, поступились впливом соціаліст. партіям — есерам (див. Партія соціалістів-революціонерів) та меншовикам. Вони не визнали Жовтневого перевороту в Петрограді 1917, 9 листоп. (27 жовт.) 1917 ЦК партії звернувся до нас. із закликом не виконувати розпорядження більшовицької РНК. Кадети стали організаторами саботажу держ. службовців у захоплених більшовиками установах. ЦК ухвалив рішення про неприпустимість для членів партії перебування на службі в рад. органах влади та ін. рад. установах, за винятком професури. 11 груд. (28 листоп.) 1917 РНК заборонила діяльність кадетської партії, оголосила її членів «ворогами народу» та заарештувала кер-во. Після цього частина партії діяла напівлегально, деякі її члени перейшли в підпілля, стали активними організаторами боротьби проти рад. влади, зокрема у складі антибільшовицьких орг-цій «Правий центр» та «Союз відродження Росії». Кадети активно підтримували Білий рух, входили до урядових та адм. органів різних білогвард. режимів, хоча й не грали там провідної ролі.

В Україні серед членів кадетської партії були представники укр. ліберальної буржуазії та інтелігенції, в т. ч. члени Старої громади (див. Громади), Товариства українських поступовців (ТУП), які відігравали помітну роль у нац. русі: М.Василенко, Д.Григорович-Барський, І.Лучицький, В.Науменко, Ф.Штейнгель, І.Шраг та ін. Вони підтримували нац.-культ. вимоги українства. Кадети рішуче засудили русифікаторську політику царату в Галичині в часи I світ. війни (див. Галицьке генерал-губернаторство). Голова партії П.Мілюков з трибуни 4-ї Держ. думи назвав її «європейським скандалом». Член ЦК, академік В.Вернадський написав статтю «“Українське питання” і російське суспільство» (1915) на підтримку нац.-культ. домагань українців. 1917 в Україні було до 10 тис. членів К.-д.п., переважно представників інтелігенції, в Києві вони видавали газ. «Свобода и право». Кадети входили до складу Української Центральної Ради та Малої Ради (С.Крупнов; див. Комітет Української Центральної Ради), Генерального секретаріату Української Центральної Ради (М.Туган-Барановський). Вийшли з УЦР в жовт. 1917 після ухвали рішення про скликання Українських Установчих зборів. Після гетьманського перевороту 1918 та утворення Української Держави кадети отримали міністерські посади в Раді міністрів Української Держави, яку з 3 трав. до серед. трав. 1918 тимчасово очолював М.Василенко (йому було доручено добрати її склад). 11 трав. 1918 відбувся з’їзд кадетських орг-цій в Укр. Д-ві, в ньому взяли участь делегати від Київщини, Поділля, Херсонщини, Катеринославщини, Харківщини, Полтавщини та Чернігівщини. З’їзд визнав укр. державність такою, що врятувала країну від хаосу та анархії й схвалив участь партії в держ. роботі. Проте кадети не зрікалися відновлення в майбутньому єдності колиш. Росії. З’їзд ухвалив рішення про утворення крайової парт. орг-ції та утворив Гол. управу, незалежну від загальнорос. ЦК партії. Кадети підтримували політику гетьмана П.Скоропадського, складали значну частину гетьман. міністрів та урядовців. З падінням Укр. Д-ви партія назавжди зникла з політ. життя України.

Після остаточного встановлення рад. влади в Росії більшість кадетів перебралися за кордон. 26 трав. — 2 черв. 1921 в Парижі (Франція) відбулася нарада членів ЦК, вона закінчилася розколом партії. Із серед. 1920-х рр. партія фактично припинила існування.

Література

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 рр., т. 2. Ужгород, 1930; К., 2002; Шелохаев В.В. Идеология и политическая организация российской либеральной буржуазии 1907—1914 гг. М., 1991; Политические партии России. Конец ХIХ — первая треть ХХ века. Энциклопедия. М., 1996.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2008. — Т. 5. — ISBN 978-966-00-0855-4.

Автор: О.Д. Бойко.; url: http://history.org.ua/?termin=KDP; том: 5