Перейти до вмісту

Вільні французькі сили

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Вільні французькі сили
Прапор вільних французьких сил
На службі19401 серпня 1943
КраїнаФранція
НалежністьВільна Франція

Медіафайли на Вікісховищі

Вільні сили Франції (фр. Forces françaises libres) — збройні сили французького патріотичного антинацистського руху «Вільна Франція» часів Другої світової війни.

Історія

[ред. | ред. код]
Огляд військ Шарлем де Голлем
Чадський доброволець Французьких вільних сил

Вільні французькі сили де-юре були утворені в липні 1940 року. Початкова чисельність цих сил становила 1300 осіб з експедиційного корпусу в Норвегії та Французького легіону. До 8 липня чисельність сил становила 1994 людини (з них 101 офіцер), до 15 серпня вона зросла до 2721 людини (123 офіцера). У складі сил були також авіація і флот: у флоті, яким командував адмірал Еміль Мюзел'є, налічувалося до 15 липня 882 особи (з них 30 офіцерів); в авіації з 15 по 30 червня з усього складу близько 200 осіб вирушили добровольцями у Велику Британію боротися проти німців, а до кінця року ця цифра зросла до 300 осіб[1].

Бойове хрещення Вільні французькі сили прийняли під час Сирійсько-Ліванської операції проти французьких колабораціоністів, яка тривала з червня по липень 1941 року. Однак найбільш важливою битвою Вільних французьких сил стала битва при Бір Хакейме, яка проходила в Лівії з 26 травня по 11 червня 1942. Тоді 1-а французька вільна бригада під командуванням генерала Марі-П'єр Кеніга протягом 14 днів захищала шлях на Суец від сил Африканського корпусу Ервіна Роммеля. Незабаром, після прибуття сил 8-ї британської армії на лінії біля Ель-Аламейну франко-британські війська остаточно зупинили натиск Роммеля до Єгипту. В ході битви близько 3700 французів оборонялися проти 40 тисяч німців та італійців, причому у вирішальні моменти французам доводилося діяти без підтримки авіації. Всього Вільні сили зазнали втрат у розмірі 800 убитих або зниклих безвісти.

1 серпня 1943 Вільні французькі сили були реорганізовані: в Африці залишилася Африканська армія під командуванням Анрі Жиро, а на території Європи була сформована Французька армія визволення.

Склад збройних сил

[ред. | ред. код]

Згідно з даними французького історика Жана-Франсуа Мураччоля, фахівця з історії французького Руху Опору, у Вільних французьких силах служило близько 73300 людей. Цифра заснована на даних, отриманих з літа 1940-го по літо 1943 року. З цих 73300 осіб[2][3]:

За національним складом поділ був наступним: 39300 осіб були французами, 30 тисяч були родом з французьких колоній (переважно франкомовні африканці) та 3800 чоловік за походженням були іноземцями (сюди ж відносять військовослужбовців Іноземного легіону).

Згідно зі звітом від 30 жовтня 1942, в армії налічувалося приблизно 61670 осіб, з них 20200 піхотинців і 20000 солдатів спеціальних військ (переважно ліванців)[4]. Станом на травень 1943 року, за даними Жана-Луї Кремье-Бриляка, налічувалося 79600 чоловік у складі сухопутних військ, з них близько 21500 ліванського і сирійського походження, близько 2000 осіб з Північної Палестини і 650 військових з штаб-квартири в Лондоні[5]. За даними Франсуа Броша, члена ради адміністрації Фонду Вільної Франції, налічувалося максимум 53 тисячі солдатів в армії, з яких було близько 32 тисяч жителів колоній (не були громадянами Франції в 1940 році), 16 тисяч французів і близько 5 тисяч іноземців (у тому числі і військовослужбовців іноземного легіону)[6]. Зі свого боку, Анрі Экошар, ветеран Вільних французьких сил, нарахував 54500 осіб[7][8].

Відомі командувачі

[ред. | ред. код]

Вищий командний склад

[ред. | ред. код]
Віце-адмірал Еміль Мюзел'є
Генерал Філіп Леклерк
  • Жорж Катру, генерал армії (червень 1940)
  • Поль Лежентилем, бригадний генерал (1938), генерал дивізії (1941), генерал корпусу (березень 1943)
  • Еміль Мюзел'є, віцеадмірал (жовтень 1939)
  • Адольф Сісе, військовий лікар, генерал (1939), генеральний інспектор санітарної служби (липень 1942)

Інші командири

[ред. | ред. код]
  • Жорж Тьєррі д'Аржанльє, капітан 3 рангу (лютий 1940), капітан 2 рангу (липень 1940), капітан 1 рангу (грудень 1941), контр-адмірал (липень 1943), віце-адмірал (грудень 1944)
  • Філіп Обойно, капітан 2 рангу (червень 1940), контр-адмірал (квітень 1942), віце-адмірал (грудень 1945)
  • Шарль Бапст
  • Поль Бейне
  • П'єр Бийот, капітан (грудень 1936), лейтенант-полковник (грудень 1941), полковник (грудень 1942 року), бригадний генерал (вересень 1944)
  • Дієго Броссе, лейтенант-полковник (грудень 1940), бригадний генерал (серпень 1943), генерал дивізії (вересень 1944)
  • Альфред Казо, лейтенант-полковник (червень 1940), бригадний генерал (жовтень 1941), генерал дивізії (лютий 1945)
  • Жорж Шадебек де ла Лавалад
  • Філібер Колле, командир (1938), бригадний генерал (серпень 1941 р.), генерал дивізії (листопад 1944)
  • П'єр Гарбей, капітан (1938), командир (вересень 1940), лейтенант-полковник (грудень 1941), полковник (червень 1944), бригадний генерал (листопад 1944)
  • Філіп Леклерк, капітан (грудень 1944), командир (липень 1940), полковник (листопад 1940), бригадний генерал (серпень 1941-квітень 1942), генерал дивізії (травень 1943), генерал корпусу (травень 1945), посмертно маршал Франції
  • Марі-П'єр Кеніг, капітан (липень 1940), бригадний генерал (липень 1941), генерал дивізії (травень 1943), генерал корпусу (червень 1944), посмертно маршал Франції
  • Едгар де Лармина, полковник (березень 1940), бригадний генерал (липень 1941), генерал дивізії (вересень 1942)
  • П'єр Лелон
  • Жозеф Ман'ян
  • Рауль Магран-Вернерей, він же Ральф Moncler, лейтенант-полковник (червень 1938), полковник (червень 1940), бригадний генерал (грудень 1941)
  • П'єр Маршан
  • Рене Маршан
  • Зіновій Пєшков, командир (лютий 1923), полковник (кінець 1941), бригадний генерал (квітень 1944)
  • Ернест Петі
  • Мартіаль Валан, командир (1938), бригадний генерал авіації (серпень 1941 р.), генерал повітряного корпусу (1945)

Література

[ред. | ред. код]
  • Henri Michel, Histoire de la France libre, Paris, éd. PUF, coll. «Que sais-je?», 1967, 126 p. (ISBN 978-2-13036273-9)
  • Jean-Louis Crémieux-Brilhac, La France libre: de l appel du 18 juin à la Libération, éd. Gallimard, coll. «Suite Des Temps», 1996, 976 p. (ISBN 2-070-73032-8)
  • Michel Chauvet, Le sable et la neige: mes carnets dans la tourmente, 1939—1945, éd. du petit véhicule, coll. «Mémoires de vie», octobre 1996, 427 p. (ISBN 978-2-84273004-8)
  • François Broche, Georges Caïtucoli et Jean-François Muracciole (préf. Max Gallo), La France au combat: de l Appel du 18 Juin à la victoire, éd. Perrin & scérÉn (CNDP), 2007, 848 p. (ISBN 978-2-26202530-4)
  • Jean-François Muracciole, Les Français libres: l'autre Résistance, éd. Tallandier, coll. «Histoire aujourd'hui», 2009, 424 p. (ISBN 978-2-84734596-4)
  • François Broche, Georges Caïtucoli et Jean-François Muracciole (dir.) (présentations de Max Gallo et de Jean-Louis Crémieux-Brilhac, postface de Jean-François Sirinelli), Dictionnaire de la France libre, éd. Robert Laffont, coll. «Bouquins», juin 2010, XXV-1606 p. (ISBN 978-2-221-11202-1)
  • Dominique Lormier, Histoire générale de la résistance française, La Geneytouse, éd. Lucien Souny, septembre 2012, 620 p. (ISBN 978-2-84886-383-2)

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Jean-Louis Crémieux-Brilhac, La France libre, p. 86-88, 91-95
  2. Jean-François Muracciole, Les Français libres, p.36
  3. Les différentes évaluations des FFL. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 24 листопада 2016. 
  4. Jean-François Muracciole, Les Français libres, p. 34-35
  5. Jean-Louis Crémieux-Brilhac, La France libre, p. 548
  6. François Broche, Georges Caïtucoli et Jean-François Muracciole, La France au combat, p. 149
  7. Liste des volontaires des Forces françaises libres d'Henri Écochard [Архівовано 16 червня 2011 у Wayback Machine.] (фр.)(фр.
  8. Liste des volontaires des Forces françaises libres de la Fondation Charles de Gaulle [Архівовано 28 лютого 2015 у Wayback Machine.] (фр.)(фр.

Посилання

[ред. | ред. код]