Очікує на перевірку

Гай-Нижник Павло Павлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Гай-Нижник)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Гай (значення).
Павло Павлович Гай-Нижник

Український історик Павло Гай-Нижник, 17 жовтня 2022 року
 Павло Гай-Нижник, 17 жовтня 2022 року
Народився28 травня 1971(1971-05-28) (53 роки)
м. Дунаївці, Хмельницька область, Українська РСР, СРСР
Місце проживанняКиїв
КраїнаУкраїна Україна
Національністьукраїнець
Діяльністьісторик
Alma materКам'янець-Подільський університет
Галузьісторія, політологія
ЗакладНауково-дослідний інститут українознавства
Науковий ступіньдоктор історичних наук
Науковий керівникзаступник директора Науково-дослідного інституту українознавства МОН України
НагородиОрден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня (2006)
Почесна грамота Міністерства освіти та науки України (2007)
Міжнародна літературна премія ім. Івана Кошелівця (2013)
Особ. сторінкаОфіційний сайт
CMNS: Гай-Нижник Павло Павлович у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Нижник.

Павло́ Па́влович Гай-Ни́жник (нар. 28 травня 1971, м. Дунаївці, Дунаєвецький район, Хмельницька область, Українська РСР) — український історик, політолог, поет, ідеолог і громадсько-політичний діяч, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Доктор історичних наук (2008), лауреат Міжнародної літературної премії імені І. Кошелівця (2014), академік ГО Української академії наук (2010), академік ГО Академії політичних наук України (2018), президент-академік (ГО) Української академії геополітики та геостратегії (2022). Заступник директора Науково-дослідного інституту українознавства МОН України (2020—2022). Є одним з провідних ідеологів і теоретиків сучасного націонал-консерватизму в Україні [1] [2] [3], лідер Націонал-консервативного руху «Булава» [4]. Член Експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики України. Член Ради арабських і мусульманських учених України / مجلس العلماء العرب والمسلمين في أوكرانيا.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Павло Гай-Нижник народився 28 травня 1971 року в місті Дунаївці Хмельницької області у сім'ї творчої інтелігенції.

Був активним учасником самостійницького руху в період перебудови в СРСР. Засновник і провідник націоналістичної молодіжної організації «Союз Українського Народу», яка діяла у 1986—1989 роках у містах Дунаївці та Кам'янець-Подільський. У 1988 році вперше на теренах радянського Поділля підніс національний прапор України (почепив на трубі Дунаєвецької суконної фабрики ім. В. Лєніна синьо-жовтий стяг).

1989 року був учасником Республіканської установчої конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка в Києві.

Переможець Кубка Хмельницької області з боротьби «самбо» на приз Героя Радянського Союзу Ф. Є. Гончарука (м. Нова Ушиця, 1985). Здобув «Золотий значок ГТО СРСР» (1985), ІІ юнацький спортивний розряд з легкої атлетики (1985) й з боротьби «самбо» (1986) та І спортивний розряд з футболу (1988).

Освіта

[ред. | ред. код]
Павло Гай-Нижник і Леонід Кравчук (1 грудня 2000 року)
Павло Гай-Нижник і Леонід Кравчук (1 грудня 2000 року)

Професійна та наукова діяльність

[ред. | ред. код]

У 1999 році Павло Гай-Нижник працює провідним археографом відділу пам'яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

У 2000 році захистив дисертаційне дослідження на тему «Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П. Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918)» і здобув науковий ступінь кандидата історичних наук із спеціальності 07.00.01 — Історія України.[5] у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

2001—2003 — провідний науковий співробітник відділу економічної реформи та удосконалення управління фінансовою системою Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів України.

2002—2003 — завідувач науково-інформаційного відділу Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства.

2003 — заступник головного редактора науково-популярного часопису «Гуманітарний seminarium».

2003 — науковий співробітник Інституту трансформації суспільства.

2003—2004 — старший викладач кафедри історії України Криворізького державного педагогічного університету.

2004 — старший викладач кафедри гуманітарних наук Інституту ділового адміністрування в м. Кривий Ріг (за сумісництвом).

2004—2005 — доцент кафедри історії та теорії держави і права Національної академії державної податкової служби України.

2005—2008 — докторант історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

2008 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка достроково захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук із спеціальності 07.00.01 — Історія України: «Фінансова політика Центральної Ради та урядів Української Народної Республіки (березень 1917 — квітень 1918)»[1] [Архівовано 30 березня 2012 у Wayback Machine.]

2007—2012 — старший науковий співробітник відділу соціально-політичної історії Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса Національної академії наук України.

2 липня 2010 р.— обраний дійсним членом (академіком) ГО «Українська академія наук».[6].

Від 17 квітня 2013 — Голова міжвідомчої Експертної ради з питань національностей, національних меншин та захисту українців у світі при Громадській раді при МЗС України.

Від 1 вересня 2013 — старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії.

20 листопада 2014 - 6 лютого 2020 — завідувач відділу історичних студій Науково-дослідного інституту українознавства.

Засновник (фундатор) Музею української пропаганди, що був створений в травні 2014 р. на житловому масиві «Троєщина» в Києві (вул. Драйзера, 8). Музей став першим подібним культурним закладом на лівобережжі столиці України.

Від грудня 2014 — член експертної групи Громадського комітету з питань національно-патріотичного виховання при МОН України.

Від 8 лютого 2016 — голова історичної секції Міждержавного проекту «Україна-Польща».

Від 2016 — член «Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин».

Від 13 березня 2017 р. є членом експертно-перевірної комісії ЦДКФФА України ім. Г.C.Пшеничного.

11 жовтня 2018 р. — обраний дійсним членом (академіком) ГО «Академія політичних наук».

6 лютого 2020  — 15 вересня 2022 р. — заступник директора Науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

1 лютого 2024 р. — провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.

Член редколегій:

Громадсько-політична діяльність

[ред. | ред. код]

1986—1989 — засновник і провідник націоналістичної молодіжної організації «Союз Українського Народу» (Дунаївці, Кам'янець-Подільський). У 1988 р. вперше на теренах радянського Поділля підніс національний прапор України (почепив на трубі Дунаєвецької суконної фабрики ім. В.Лєніна синьо-жовтий стяг).

1989 — учасник Республіканської установчої конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка в Києві.

Вересень 2002 — член ініціативної групи Української гетьманської організації по створенню Всеукраїнського об'єднання громадян «Союз гетьманців-державників».

Вересень-грудень 2004 — Учасник Помаранчевої революції в Києві.

4 березня 2010 р. підписав Петицію — Відкрите звернення до депутатів Європейського парламенту з приводу наклепу проти С. Бандери в тексті Європейського парламенту щодо України від 25 лютого 2010 р. [2].

У червні 2012 р. був включений у «Список — 300» — авторитетних і найвідоміших українців (представників інтелігенції, науки, освіти, мистецтва, політики і громадських діячів), що створили «Всеукраїнський Комітет на захист української мови».

30 липня 2012 р. на передвиборчому з'їзді УНА-УНСО був включений до партійного виборчого списку. Увійшов до першої десятки (№ 7, як безпартійний) виборчого списку Української національної асамблеї (УНА-УНСО) як кандидат у народні депутати України (вибори до Верховної Ради України 28 жовтня 2012)

2012 — кандидат в народні депутати України (№ 7 у виборчому партійному списку Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО).

3 серпня 2012 р. підписав «Відкритий лист генеральному директору (президенту) Національної телекомпанії України Єгорові Бенкендорфу» з протестом відомих громадсько-політичних і наукових діячів проти російськомовного коментування Першим національним телеканалом ХХХ літніх Олімпійських ігор Чому Перший Національний коментує Олімпіаду недержавною мовою?! [Архівовано 12 листопада 2013 у Wayback Machine.].

Учасник Євромайдану та Революції Гідності (21 листопада 2013 — 21 лютого 2014) у Києві.

Під час Революції Гідності — член політради революційної організації «Правий сектор»[8].

У березні 2014 р. разом з групою провідних вчених України підписав «Звернення до російських вчених з приводу окупації російськими військами Криму та спроб кремлівського керівництва повернути на президентський пост в Україні В. Януковича».

П. Гай-Нижник та донька останнього гетьмана України П. Скоропадського Олена Отт-Скоропадська з чоловіком Людвіґом Отт-Скоропадським (13.IX.2005)

У серпні 2014 р. був одним з підписантів (П. Гай-Нижник, К. Гломозда, В. Сергійчук, Б. Якимович, А. Гречило, М. Железняк, О. Купчинський, А. Руккас, М. Ковальчук, М. Чмир, А. Сова, І. Скочиляс, М. Капраль та ін.) відкритого листа вчених щодо спроб нищення чи фальсифікації державних символів України, поширеному з нагоди Дня Прапора. В листі наголошувалося, що «протягом останнього часу ведеться системне нищення, паплюження та дискредитація Державних символів України» і ця політтехнологічна провокація має на меті посіяти чвари, створити штучне чергове протистояння в українському суспільстві й проводиться вона аналогічними методами, що й спроби розпалити конфлікти навколо неіснуючих мовних чи конфесійних проблем. З огляду на зазначене історики звертали увагу державних структур на потребу посилити захист державних символів України.

2014 — Лауреат Міжнародної літературної премії імені І.Кошелівця за 2013 рік.

Від 2013 — засновник і голова Націонал-консервативного руху «БУЛАВА»[9] (офіційно зареєстровано Міністерством юстиції України 24 жовтня 2017)

У 2018 — один з активних ініціаторів перейменування Дніпропетровської області на Січеславську (у Верховній Раді України цю акцію очолив народний депутат А. Денисенко).

2019 — один з підписантів Загальної декларації архівів (la Déclaration Universelle des Archives).

Від червня 2022 — член Експертної ради з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму при Міністерстві культури та інформаційної політики України.

11—12 серпня 2022 — один з учасників і доповідачів на Всеукраїнському форумі лідерів суспільної думки у Києві.

Від грудня 2022 — член робочої групи з розробки Концепції (Програми) опанування державної мови у Києві при Департаментах культури КМДА й суспільних комунікацій КМДА, за участі громадськості столиці України.

Ініціатор знесення у Києві пам'ятника радянсько-російському генералові Миколі Ватутіну та перепоховання його рештків з Маріїнського парку у столиці України. Пам'ятник Ватутіну у Києві було демонтовано 9 лютого 2023 року.

Від 2023 р. — член Видавничої ради при Департаменті суспільних комунікацій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

Від 2023 р. – голова журі конкурсу поезії військових-киян "Голос бойового серця".

Від 2024 р. – член Ради арабських і мусульманських учених України / مجلس العلماء العرب والمسلمين في أوكرانيا.

Сім'я

[ред. | ред. код]

Одружений.

Виховує доньок Дзвениславу (нар. 2005) та Яснославу (нар. 2009).

Нагороди, премії та відзнаки

[ред. | ред. код]
  • 1999 — премія Федерації профспілок України «За активну роботу і сприяння при підготовці і випуску журналу Федерації профспілок України „Профспілки України“ у 1998 році і в першому кварталі 1999 року».
  • 2004 — Лист подяки Управління освіти і науки виконкому Криворізької міської ради «за плідну роботу по організації науково-дослідницької діяльності учнів».
  • 2004 — Лист подяки кандидата в Президенти України, народного депутата України Віктора Ющенка «за участь у Міжнародному Форумі „Освіта і наука — стратегічний резерв України“».
  • 2006 — Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня «за заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Православної Церкви».
  • 2007 — Почесна грамота Міністерства освіти та науки України «за вагомий внесок у розвиток освіти та високий професіоналізм».
  • 2008 — Грамота Дунаєвецької районної державної адміністрації та Дунаєвецької районної ради Хмельницької обл. «за вагомий внесок у дослідженні історії Дунаєвеччини».
  • 2012 — Дипломом лауреата редакції періодичних видань Національного банку України за версією журналу «Вісник Національного банку України» в номінації «Топ-20 докторів наук — активних авторів журналу „Вісник НБУ“».
  • 2014 — лауреат Міжнародної літературної премії імені І. Кошелівця за 2013 рік.
  • 2018 — Грамота Івано-Франківської обласної ради та Ювілейна відзнака «100 років Західно-Української Народної Республіки».
  • 2019 — Диплом учасника Топ-10 у номінації «Життєпис» за дослідження «Павло Скоропадський і Власний Штаб гетьмана всієї України: боротьба за владу і державність» (Київ: Крок, 2019) Всеукраїнського бібліотечного «Біографічного рейтингу — 2019» Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського за участі незалежних експертів з метою виявлення та популяризації доробку в галузі біографістики та біографіки вчених, краєзнавців і бібліологів України.
  • 2021 — Почесний Знак Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв[10].
  • 2022 — Diploma Worldwide Cultural Diplomacy Award (Charitabile Organization «Commitee on Public Award of Ukraine»; Award Decision # 477, November 9, 2022, Kyiv)
  • 2022 — Всесвітній орден «Культурна дипломатія» / «World Order of Cultural Diplomacy» (ГО «Грандів рейтингів і номінацій»; 30 листопада 2022 р., № 210).

Наукові інтереси

[ред. | ред. код]
  • історія України першої половини XX ст.,
  • історія світової та української політичної думки,
  • історія української революції та національно-визвольних змагань 1917—1923,
  • історія вітчизняної соціально-економічної та фінансової політики,
  • біографістика,
  • політологія,
  • ідеологія,
  • історія української діаспори.


Автор понад тисячі наукових досліджень, опублікованих в наукових фахових виданнях України, США, Канади, Росії, Білорусі, Німеччини, Італії, Польщі, Франції, Угорщини, Сербії, Румунії, Латвіі, Грузії, Мозамбіку та інших країн. Один із співавторів передмови до «Спогадів» гетьмана України Павла Скоропадського (Київ-Філадельфія, 1995)[3] [Архівовано 11 червня 2013 у Wayback Machine.].

Доробок

[ред. | ред. код]

Монографії

[ред. | ред. код]

Поетична творчість

[ред. | ред. код]

[Архівовано 16 березня 2013 у Wayback Machine.]

Поезії автора друкувалися у часописах «Подолянин» (Кам'янець-Подільський), «Батьківщина» (Торонто, Канада), «Дніпро» (Київ), а також у збірнику української поезії «Вілаг почуттів» (Ужгород, 2012), у міжнародному літературно-публіцистичному часописі українських письменників «Соборність» (Ізраїль, 2013), мистецькій антології «Пером і пензлем, і душею» (2018), французькому поетично-літературному бюлетені «Le Porche : bulletin de l'association des Amis de Jeanne d'Arc et de Charles Péguy (Ліон, Франція, 2023), в антології воєнної лірики «Римова. Війна» (Київ, 2024).

Новітні поезії П. Гай-Нижника, а також «Лірична галерея» [Архівовано 14 січня 2012 у Wayback Machine.] автора набули численного кола шанувальників і особливої популярності серед молоді, на слова його віршів складаються популярні пісні (зокрема: «Якби ти знала мила моя» [Архівовано 14 травня 2014 у Wayback Machine.] та «Мамине кохання» [Архівовано 14 травня 2014 у Wayback Machine.]), а також твори для хорового співу (як, наприклад, «Скажи-но, гай» (слова П. Гай-Нижника, музика С. Заверухи) [Архівовано 19 листопада 2012 у Wayback Machine.] — хорова композиція, що брала участь у Міжнародному фестивалі хорової музики (Варна, Болгарія; червень 2012).

Сьогодні слова з вірша українського поета П.Гай-Нижника: «Вклоніться їм за те, що живете. / Усім – хто впав за Волю, за Ідею! / І свічку покладіть, де стоїте, / Щоб святість сяяла над нашою землею!» увіковічують монументи «Борцям за волю України» у Ковелі (Волинська обл.), Благовіщенському (Кіровоградська обл.), Покрові (Дніпропетровська / Січеславська обл.), Білобожниці (Тернопільська обл.).

Рядки з поезії П.Гай-Нижника: «...Наше життя – багряний згусток крові, / Що зве у бій, а не до каяття. / Долоні наші стислись в кулак долі, / У піхвах – меч, а не рабів ниття. / Ми – той Народ, що правду несе в Слові, / Ми – Нація, що творить Майбуття / Честь лицарів. Ми – Люди хліба й солі, / Ті, що не знатимуть ніколи забуття!» увікопомнюють подвиг і пам'ять українських воїнів, що геройськи загинули у російсько-українській війні, на меморіальних дошках Яворівщини Львівської області (зокрема в Івано-Франковому, Драгомишлі, Домажирі та ін.), а також стали гаслом Сухопутних військ ЗСУ [4]

Використана література

[ред. | ред. код]
  • Гай-Нижник Павло Павлович / М. Г. Железняк // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2023. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-880718

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Павло Гай-Нижник Позиції та завдання сучасного українського консерватизму // Гілея. – 2013. – Вип.74(№7). - C.346-350.
  2. ↑ Павло Гай-Нижник Українська національна ідея: соборні чинники та визначальні засади // Трансформація української національної ідеї. – Київ: Наш формат, 2019. – С.143–171.
  3. ↑ Павло Гай-Нижник Український націонал-консерватизм: Гетьманський Рух. – Книга І. 1900–1936 рр. – Київ: Саміт-книга, 2023. – 544 с.
  4. ↑ Програма націонал-консервативної партії "БУЛАВА" / Павло Гай-Нижник. – К., 2013. – 37 с.
  5. ↑ Павло Гай-Нижник Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. — Історія України. Архів оригіналу за 16 березня 2012. Процитовано 14 липня 2011.
  6. ↑ Українська академія наук. Гай-Нижник Павло Павлович. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 13 серпня 2012.
  7. ↑ Науковий щорічник «Україна дипломатична» Випуск XVII, 2016 р. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 24 січня 2022. Процитовано 23 серпня 2017.
  8. ↑ «Правий сектор» сформував політраду і готовий долучитися до консультацій щодо врегулювання ситуації. Архів оригіналу за 21 квітня 2014. Процитовано 31 березня 2014.
  9. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 4 червня 2022. Процитовано 8 червня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  10. ↑ Наказ № 296 Державного управління справами Президента України від 26 травня 2021 р.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гай-Нижник_Павло_Павлович&oldid=43901499