Гватуа Нонна Акакіївна
| Гватуа Нонна Акакіївна | |
|---|---|
 | |
| Народилася | 12 січня 1928  Сухумі, Соціалістична Радянська Республіка Грузія[d], Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, СРСР |
| Померла | 17 грудня 1988 (60 років) Київ, Українська РСР, СРСР |
| Діяльність | лікарка-кардіологиня |
| Alma mater | Перший московський державний медичний університет імені І. М. Сеченова |
| Науковий ступінь | доктор наук |
| Вчене звання | професор |
| Науковий керівник | Айзенберг Олександр Абрамович |
| Заклад | Інститут кардіології імені академіка М. Д. Стражеска |
Нонна Акакіївна Гва́туа (12 січня 1928, Сухумі — 17 грудня 1988, Київ) — українська лікарка-кардіолог грузинського походження. Заслужений діяч наук УРСР, лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.
Закінчила Перший Московський медичний інститут (1952). Учениця факультетської терапевтичної клініки у В. М. Виноградова[1] та московського кардіолога В. Г. Попова[2].
Написала дисертацію під керівництвом Анатолія Міхньова. Доктор медичних наук (1967), професор (1974).
Від 1958 — в Українському НДІ кардіології імені академіка М. Д. Стражеска (Київ): 1970–88 — завідувач першого в Україні відділення гострої коронарної недостатності, яке й заснувала[2]. Головний кардіолог Міністерства охорони здоров'я УРСР (від 1980).
Померла у 60-річному віці 17 грудня 1988 року. Похована разом із чоловіком на Байковому кладовищі, на одній ділянці з найближчою колегою Іриною Следзевською (ділянка № 33, 50°25′2.59″ пн. ш. 30°30′9.49″ сх. д. / 50.4173861° пн. ш. 30.5026361° сх. д.).
Основний напрям наукових досліджень — інфаркт міокарда, зокрема вивчення особливостей його клінічного перебігу за умов різних порушень гемодинаміки, що дало змогу забезпечити раціональний вибір диференційованої терапії. Обґрунтувала новий напрям у розробленні методів попередження серцевої недостатності при інфаркті міокарда. Розробила показання до застосування бета-блокаторів під час цього захворювання. Постійно співпрацювала з професоркою Іриною Следзевською[3].
З деякими доповненнями професора О. Й. Грицюка виділила, зокрема, атипові форми інфаркта міокарда.[1] У 1979 р. ними була запропонована нова класифікація даної патології, у якій вперше обґрунтовано та описано перехід дрібновогнищевого інфаркту міокарда у великовогнищевий та запропоновано метод перідуральної анестезії.[4]
- Заслужений діяч наук УРСР (1984).
- Державна премія УРСР у галузі науки і техніки (1980) за «розробку та впровадження в широку медичну практику комплексу заходів по боротьбі з інфарктом міокарда» (разом з іншими)[5]
- Погруддя Нонни Гватуа було виготовлено у 1983 році скульпторами Адою Рибачук та Володимиром Мельниченком[6].
- 11 листопада 1998 на фасаді будівлі Інституту кардіології імені М. Д. Стражеска відкрита мармурова дошка Гватуа Нонні Акакіївні.[7]
- Грицюк А.И., Гватуа Н.А., Следзевская И.К. Инфаркт миокарда. — Киев : Здоровье, 1979. — 272 с.
- ↑ а б Середюк Н.М., Нейко Є.М. Госпітальна терапія. — К. : Здоров'я, 2003. — ISBN 5-311-01307-9.
- ↑ а б Завідувач кафедри - Кардіологія. cardio.bsmu.edu.ua. Архів оригіналу за 26 грудня 2017. Процитовано 19 грудня 2017.
- ↑ Ирина Следзевская: «В работе я всегда ценила ум, честность и порядочность»
- ↑ Н.О. Теренда (2013). Вчення про інфаркт міокарда в історичному аспекті (PDF) (1 (55)). ISSN соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров'я України.
{{cite journal}}: Перевірте значення|issn=(довідка) - ↑ Розробка та впровадження в широку медичну практику комплексу заходів по боротьбі з інфарктом міокарда | Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки. www.kdpu-nt.gov.ua (укр.). Архів оригіналу за 25 квітня 2016. Процитовано 19 грудня 2017.
- ↑ Нонна Гватуа — головний кардіолог України. У співавторстві з В. Мельниченком
- ↑ На честь доктора медичних наук, професора Гватуа Н. А. | Централізована бібліотечна система Солом'янського району м. Києва. www.lib.solor.gov.ua. Процитовано 19 грудня 2017.[недоступне посилання з липня 2019]
- Гватуа Нонна Акакіївна - Енциклопедія Сучасної України. esu.com.ua (ua) . Архів оригіналу за 24 вересня 2020. Процитовано 19 грудня 2017.