Перейти до вмісту

Гельфанд Лев Борисович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гельфанд.
Гельфанд Лев Борисович
Народився22 грудня 1900(1900-12-22)[1]
Архемівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія
Помер1957
Нью-Йорк, Нью-Йорк, США
Країна Російська імперія
 СРСР
 США
Місце проживанняСША
Москва
Париж
Переяслав
Рим
Діяльністьдипломат, військовослужбовець
Alma materЮридичний факультет Московського державного університетуd і Інститут червоної професури
Знання мовросійська, англійська, французька і італійська
ПартіяКПРС
У шлюбі зSonia Moored
Автограф

Гельфанд Лев Борисович (також відомий як Леон Мур, англ. Leon Moore; 9 (22) грудня 1900, Архемівка — 1957, Нью-Йорк) — радянський дипломат єврейського походження. Повірений у справах СРСР в Італії (1938—1940). У 1940 році емігрував до США й почав співпрацювати зі західними спецслужбами.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 9 (22) грудня 1900 в селі Архемівка (у деяких джерелах помилково вказано «Артемівка»[2]) Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині — Україна) у сім'ї управителя маєтку[3].

Ранні роки

[ред. | ред. код]

З 1910 по 1918 навчався у гімназії в Переяславі, після Жовтневої революції став на бік більшовиків.

У листопаді 1918 року добровольцем вступив в Червону армію, до 1919 року служив у 44-тій стрілецькій дивізії (1-го формування)[ru] . У 1919 році вступив у ВКП(б). З 1919 по 1920 рік був ад'ютантом бронепоїзда «Червона зірка»[ru]. Потім був заступником воєнкома автобронезагону, помічник начальника, а вже влітку 1920 року — призначений начальником політвідділу Московської автобронетанкової бригади.[3]

У 1921 році за рекомендацією Григорія Котовського став помічником начальника з політчастини та комісаром бронесил армії. На початку 1922 року — уповноважений політуправління у поїзді Льва Троцького[2]. Одночасно заочно навчається на юридичному факультеті МДУ (1921—1922) і редагує журнал «Броньова справа».[3] В особистому резюме також вказано, що навчався у неназваному університеті в Києві[4].

З кінця 1922 року — заступник начальника політсекретаріату Наркомату шляхів сполучення, яким тоді керував Фелікс Дзержинський. За словами Гельфанда, знайомство з Дзержинським, а також факт того, що його дружина навчалась разом з дружиною Миколи Єжова, позбавили його від переслідувань НКВС[5]. У 1923 році призначений заступником голови тресту «Транспечать». У лютому 1924 був виключений з партії «за вчинки, негідні члена партії», однак незабаром йому вдається поновитись у членстві, недовго пропрацювавши працівником друкарні в Москві та на партійній та профсоюзній роботі на заводі «Мельстрой».[2]

Кар'єра дипломата та розвідника

[ред. | ред. код]

У вересні 1925 року влаштовується на роботу в Народний комісаріат закордонних справ. А вже в березні 1926 року його відряджають у посольство СРСР у Франції на посаду стажера.

Наприкінці року стає секретарем генконсульства в Парижі, і незабаром — другим секретарем посольства, відповідальним за організацію спілок і друкованих органів російської еміграції. 26 січня 1930 року агенти ОДПУ викрали у Парижі російського учасника білого руху Олександра Кутепова. Участь Лева Гельфанда у цій операції та загалом питання роботи на радянські спецслужби залишається предметом розбіжностей[6]. Російські джерела стверджують, що Гельфанд був агентом ОДПУ[7], посилаючись, зокрема, на підроблений щоденник Максима Литвинова[8]. Водночас розсекречені матеріали ЦРУ зазначають, що Гельфанд ніколи не був радянським спецслужбовцем[9]. 28 січня 1930 року його відкликають назад в Радянський Союз[10].

У 1930 році недовго працює референтом, а згодом до 1933 — помічником[11] (за іншими даними заступником[6]) начальника англо-романського відділу НКЗС. Був особистим протеже наркома з іноземних справ Максима Литвинова.

У 1933 році супроводжував прем'єр-міністра Франції Едуара Ерріо під час його візиту в СРСР[4] та, ймовірно, займався приховуванням фактів Голодомору від іноземної делегації[8].

У 1933 році Гельфанда відряджають до Італії на посаду першого секретаря радянського посольства. У 1935 році його призначають радником новопризначеного посла Бориса Штейна[ru][6]. Однак через часту відсутність посла, грав лідируючу роль в посольстві, що привернуло до нього увагу італійських спецслужб. Також офіційно представляв СРСР у Лізі націй в Женеві[8].

Дипломатична пошта прийшла якраз у момент кульмінаційного розвитку польсько-німецької кризи. Події розгортаються швидко, а чим закінчаться — війною чи капітуляцією — з'ясується найближчими днями.[12]

Лев Гельфанд, у листі Молотову від 28 серпня 1939 року, за 2 дні до початку Другої світової війни

Був противником радянсько-німецького зближення та з 1937 року почав розробляти плани втечі. В наступні роки ділився одночасно з італійською владою та демократичними силами «інформацією, думками та попередженнями» та став «найкраще проінформованим іноземним дипломатом у Римі»[13]. Наприклад, натякав британському дипломату Невілу Батлеру[en], що «Сталін прагнув досягти угоди з Гітлером з 1933 року»[14], згодом розкриваючи деталі пакту Молотова — Ріббентропа. В 1938—1940 роках — виконував обов'язки повіреного у справах СРСР в Італії[15]. Був близьким другом впливових італійських дипломатів Галеаццо Чано та Філліппо Анфузо[en]. Завдяки таким близьким зв'язкам з італійською владою, Гельфанд знав унікальні деталі, зокрема, про підписання Сталевого пакту та Гданську кризу[en][6]. Водночас товаришував з представниками демократичних країн у Римі: був другом американського журналіста Сесіля Брауна[en][16] та посла США в Італії, Вільяма Філліпса[en]. Посол Великої Британії в Римі Джеймс Ерік Драммонд характерезував Гельфанда як «напрочуд добре проінформованого»[13].

Жовта картка Червона картка
Розсекречений лист Л.Б. Гельфанда В.М. Молотову про реакцію суспільства Італії на укладення пакту Молотова-Ріббентропа

У березні 1939 року Литвинова зняли з посади Наркома закордонних справ, що залишило Гельфанда без охоронця в Москві. Намагався особистими зв'язками налагодити італійсько-радянські відносини після початку Другої світової війни, однак отримав з Москви вказівку про неприйнятність подібних дій та вимогу припинити контакти з Чано[6].

Отримав Вашу останню телеграму про бесіду з Чано. Здобуті Вами відомості, звичайно, дуже цінні для нас. Однак мушу Вам сказати, що не варто було б занадто близько зв'язуватися з Чано. Ми розцінюємо Чано як негативний фактор у відносинах між СРСР та Італією. Якби не Чано і його оточення, відносини СРСР з Італією були б кращими. Події останніх місяців показали, що Чано є непримиренним ворогом Радянського Союзу. Повідомляю це для Вашого відома[17]

Оригінальний текст (рос.)
Получил Вашу последнюю телеграмму о беседе с Чиано. Добываемые Вами сведения, конечно, очень ценны для нас. Однако должен Вам сказать, что не следовало бы слишком близко связываться с Чиаио. Мы расцениваем Чиано как отрицательный фактор в отношениях между СССР и Италией. Если бы не Чиано и его окружение, в отношения СССР с Италией были бы лучшими. События последних месяцев показали, что Чиано является непримиримым врагом Советского Союза Сообщаю это для Вашего сведения

Будучи євреєм за національністю, здобув «антинімецьку» репутацію в Римі й принаймі з квітня 1940 року німецький уряд рекомендував новому Наркому Молотову зняти Гельфанда з посади[18].


В США

[ред. | ред. код]

У липні 1940 році[19], Гельфанда відкликають у Москву, однак, боячись стати жертвою великого терору, 15 липня, користуючись допомогою Чано, зв'язується з американським послом в Італії, перелітає до Португалії та звідти через посольство Великої Британії в Лісабоні, емігрує у Сполучені Штати Америки[20][18]. Рівень співпраці італійського, британського та американського урядів у допомозі Гельфанду втікти з Європи, досі залишається нез'ясованим[8]. 14 липня Галеаццо Чано зробив наступний запис у своєму щоденнику[8]:

Гельфанд, який багато років очолював радянське посольство, має повернутися до Москви, але він відчуває запах розстрілу. Тому він попросив допомогти йому втекти до Америки, інакше він залишить свою сім'ю. І я вірю — він залишиться. Це гостра, розумна людина, яку довгий контакт з буржуазною цивілізацією остаточно обуржуазив. У ганьбі, що насувається, в ньому знову прокинулася вся єврейська кров: вона повзуча і сповнена поклоніння. Але він хоче врятувати свою сім'ю, дочку, яку обожнює. Більше, ніж смерті для себе, він боїться депортації для них. І це дуже по-людськи, дуже красиво.

Оригінальний текст (італ.)
Helfand, che ha diretto per molti anni l'Amb. sovietica, dovrebbe rientrare a Mosca,ma sente odore di fucilazione. Ragion per cui ha chiesto di essere aiutato a fuggire in America, ovelascerà la famiglia. E credo - resterà anche lui. E' un uomo acuto e intelligente che il lungo contatto con laciviltà borghese ha completamente borghesizzato. Nella imminente disgrazia è tornato fuori in lui tutto ilsangue ebreo: è strisciante e pieno di inchini. Ma vuol salvare la famiglia, la figlia che adora. Più che lamorte per sé, teme la deportazione per loro. E questo è molto umano è molto bello

Згодом після дезертирства, написав Молотову листа, пояснюючи свої дії та передбачаючи, що зближення з Третім Рейхом, призведе до падіння Радянського Союзу[18].

В США змінює прізвище на «Мур» та співпрацює з американською та британською розвідками, з 1943 року надаючи інформацію для проєкту «Венона»[16]. Розкриває MI5 деталі того як у 1930-х роках, радянські спецслужби мали агентів у посольстві Британії в Римі, що дозволило СРСР мати доступ до всіх повідомлень відомства[5].

29 грудня 1949 року став громадянином США[4] та займався бізнесом.

У 1950-х роках був радником керівника ЦРУ Аллена Даллеса[20][21].

У листі до Даллеса від 27 квітня 1953 року повідомляв, що проходить лікування у зв'язку з раком гортані[22].

Помер 1957 року в Нью-Йорку.

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Вільно володів французькою, італійською та англійською[23].

Одружився 1926 року в Парижі з актрисою Софією Шацовою (в США була відома як Соня Мур[en]). 29 квітня 1928 року у них народилася єдина дочка Ірен[8].

Публікації

[ред. | ред. код]
  • Гельфанд, Лев Борисович. Командный состав транспорта СССР : по материалам Учетно-распределительного отдела Административного управления НКПС / сост. Л. Б. Гельфанд; под ред. [и с предисл.] Д. Ф. Сверчкова; Адм. упр. НКПС. — М.: Транспечать НКПС, 1924. — 59 с., [22] л. диагр.: табл.; 25 см.
  • Дневник временного поверенного в делах СССР в Италии Л. Б. Гельфанда. Архив внешней политики РФ

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ https://www.cia.gov/readingroom/docs/DOC_0001165778.pdf
  2. ↑ а б в Прохоров, Дмитрий (2005). Сколько стоит продать Родину (рос.). Санкт-Петербург. с. 146—148.
  3. ↑ а б в Генис, Владимир (2012). Неверные слуги режима. Первые советские невозвращенцы (1920-1933). Центр книги Рудомино. ISBN 978-5-98585-084-0.
  4. ↑ а б в BREVE BIOGRAHIE DE LEON MOORE (PRECEDEMENT LEON HELFAND) (PDF). cia.gov.
  5. ↑ а б Defection and Debriefing (II): Walter Krivitsky. The Secret War Between the Wars. 16 жовтня 2014. с. 163—178. doi:10.1017/9781782043423.010. Процитовано 25 січня 2024.
  6. ↑ а б в г д Giulia, Bianchi (2020). A diplomat and a spy. Life and activities of L.B. Helfand in Rome on the eve of Operation Barbarossa (PDF) (англ.). РОССПЭН. ISBN 978-5-8243-2325-2.
  7. ↑ Гельфанд - Центр генеалогических исследований. rosgenea.ru. Процитовано 23 січня 2024.
  8. ↑ а б в г д е Maffei, Riccardo (2014). Il "caso Helfand": La defezione nel 1940 del diplomatico sovietico a Roma nei documenti americani. Nuova storia contemporanea. ISSN 1126-098X.
  9. ↑ Book review of The Secret Road to World War Two: Soviet Versus Western Intelligence, 1921-1939 by Paul W. Blackstock (PDF). cia.gov. Архів оригіналу (PDF) за 24 січня 2024. Процитовано 24 січня 2024.
  10. ↑ Barratt, Nick (2016). The Forgotten Spy: Untold Story of Stalin's First Double Agent.
  11. ↑ Гельфанд Лев Борисович | 1939 год. От «умиротворения» к войне. web.archive.org. 19 серпня 2020. Архів оригіналу за 19 серпня 2020. Процитовано 23 січня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  12. ↑ Письмо временного поверенного в делах СССР в Италии Л. Б. Гельфанда народному комиссару иностранных дел СССР В. М. Молотову. 28 августа 1939 г. Архив внешней политики РФ.
  13. ↑ а б Sullivan, Brian (2005). Soviet penetration of the Italian intelligence services in the 1930s. Storia dello spionaggio (англ.). Biella: Associazione Europea degli Amici degli Archivi Storici.
  14. ↑ Between Churchill and Stalin: The Soviet Union, Great Britain, and the Origins of the Grand Alliance. The SHAFR Guide Online. Процитовано 25 січня 2024.
  15. ↑ Талалай, Михаил (2022). Россия – Италия: академический диалог XVIII–XXI веков. с. 291.
  16. ↑ а б Socolow, Michael J. (3 квітня 2018). Cecil Brown: The Murrow Boy Who Became Broadcasting's Crusader for Truth. American Journalism. Т. 35, № 2. с. 264—266. doi:10.1080/08821127.2018.1455423. ISSN 0882-1127. Процитовано 23 січня 2024.
  17. ↑ Телеграмма наркома иностранных дел СССР В.М. Молотова поверенному в делах СССР в Королевстве Италия Л.Б. Гельфанду. 1 мая 1940 г. Архив внешней политики РФ. 1 травня 1940.
  18. ↑ а б в Riehle, Kevin (17 вересня 2020). Soviet Defectors: Revelations of Renegade Intelligence Officers, 1924-1954 (Intelligence, Surveillance and Secret Warfare) 1st Edition. doi:10.3366/edinburgh/9781474467230.001.0001. Процитовано 24 січня 2024.
  19. ↑ New York KGB Station ▬ Moscow Center Cables, 1945 (PDF).
  20. ↑ а б Жизнь и смерть еврейского театра. Факты семейной биографии. Часть 30. Журнал "Чайка" (рос.). 29 жовтня 2017. Процитовано 23 січня 2024.
  21. ↑ LETTER TO LEON MOORE FROM A. W. DULLES (PDF).
  22. ↑ Memo from Allen W. Dulles (PDF). 1953-54.
  23. ↑ SOVIET CLANDESTINE COMMUNICATION NETS: NOTES FOR A HISTORY OF THE STRUCTURES OF THE INTELLIGENCE SERVICES OF THE USSR (PDF). apps.dtic.mil.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гельфанд_Лев_Борисович&oldid=43943004