Дмитрієв Олександр Петрович

Олександр Петрович Дмитрієв
Народився	27 вересня 1947(1947-09-27) (77 років)
Місце проживання	Київ, УРСР
Країна	СРСР →  Україна
Діяльність	біолог
Alma mater	Київський державний університет
Галузь	фізіологія рослин, імунологія рослин
Заклад	Інститут клітинної біології та генетичної інженерії НАН України
Вчене звання	Доктор біологічних наук
Науковий ступінь	доктор біологічних наук
Членство	НАНУ
Діти	Кирило Олександрович Дмитрієв

Олександр Петрович Дмитрієв (нар.27 вересня 1947(19470927)) — радянський та український біолог, завідувач Лабораторії імунітету рослин Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАН України, доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, віце-президент Українського товариства фітопатологів.

Біографія

Закінчивши з відзнакою кафедру біофізики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, працював в Інституті фізики АН УРСР, навчався в аспірантурі Інституту фізіології рослин АН УРСР. У 1974 р. захистив кандидатську дисертацію «Радіосенсибілізація клітин синьо-зелених водоростей», у якій було відкрито механізм стійкості синьо-зелених водоростей, пов'язаний з активацією зворотної транскриптази.

З 1975 по 1986 рр. працював вченим секретарем ВЗБ АН УРСР, інструктором, зав. сектору природничих та технічних наук ЦК Компартії України, заступником директора з наукової роботи ІФР НАН України.

У 1986 р. став завідувачем лабораторії в Інституті ботаніки ім. М. Г. Холодного АН УРСР, а з 1989 р. завідує лабораторією Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАН України.

У 1989 р. в Московському держуніверситеті ім. М. В. Ломоносова захистив докторську дисертацію. У 1994 р. йому присвоєно звання професора. У 2006 р. обраний членом-кореспондентом НАН України.

Також він був обраний Соросівським професором

Під його керівництвом захищено 7 кандидатських дисертацій.

До кола наукових інтересів входять питання системної індукованої стійкості рослин під впливом еліситорів.

Науковий доробок

О. П. Дмитрієв автор 7 монографій и 235 наукових праць, 37 з яких опубліковані в провідних журналах світу. Створив та запатентував 5 винаходів в галузі біотехнології рослин.

Вперше в світі у 1987 році відкрив та ідентифікував фітоалексини лілейних, вивчив їх токсичність та встановив механізми дії. Дослідив роль фітоалексинів як маркерів індукованої стійкості у рослин^{[джерело?]}, а також розробив нову екологічно безпечну технологію індукування стійкості рослин до біотичного стресу (2002)^{[джерело?]}. А у 1992 році провів роботи з вивчення механізмів сприйняття та трансдукції мікробних сигналів у рослин^{[джерело?]}. Висунув та обґрунтував теоретичні концепції про роль первинних сигналів та вторинних месенджерів в індукції захисних реакцій та про координацію цих реакцій на різних рівнях структурної організації рослин (1998).

Роботи Олександра Петровича в галузі фітоімунології привели до створення нових екологічно безпечних технологій індукування хворобостійкості рослин, а також високоефективного антимікробного препарату з Allium cepa для лікування стафілококових інфекцій у 1989). Ним запропоновані експрес-методи тестування фітосанітарного стану посівів по змінах спектрів відбиття та флуоресценції листя (1994)^{[джерело?]}.

Він встановив, що в умовах радіонуклідного забруднення сформувалась нова популяція збудника стеблової іржі злаків, яка характеризується високою частотою виявлення більш вірулентних клонів (1995) ^{[джерело?]}.

Роботи Олександра Дмитрієва відмічені грантами фонду CRDF, Міжнародного наукового фонду (Нью-Йорк), Фонду фундаментальних досліджень України.

Нагороди

• За цикл робот «Сигнальні системи імунітету рослин» йому присуджена премія ім. М. Г. Холодного НАН України (2003).

Сім'я

• Бетько: Дмитрієв Петро Яковлевич - полковник, ветеран Фінської війни та Другої світової, учасник оборони Києва, Сталінградської битви та битви на Курській дузі, згодом був у складі радянського окупаційного корпусу в Румунії

• Син: Дмитрієв Кирило Олександрович - заступник голови Ради з інвестицій при голові Державної Думи РФ керував Icon Private Equity

Джерела

• Офіційна сторінка на сайті Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАН України [Архівовано 17 липня 2016 у Wayback Machine.]
• Сторінка на сайті Радіобіологічного товариства України^{[недоступне посилання з липня 2019]}