Емілія Альперович
| Емілія Альперович | |
|---|---|
| Народилася |
30 листопада 1917 Кременчук |
| Померла |
23 червня 2004 (86 років) Уругвай |
| Країна |
 Україна Аргентина |
| Діяльність | архітекторка |
Емілія Альперович-Косаковська (ісп. Emilia Alperovich 30 листопада 1917, Кременчук, Україна — 23 червня 2004, Уругвай) — українсько-аргентинська архітекторка, будівельниця й педагогиня, проживала в Уругваї.
Народилася в 1917 році в Кременчуці, колишній Російській імперії, була записана як Есфір. Згодом, згідно з російськими законами, євреї повинні були приймати російські імена. Її переписали як Людмилу, але називали зменшувально: Мілая або Мілка. Була білошкірою, з трохи заплаканими очима блакитно-сірого кольору, мала пряме каштанове волосся.
Її батько, литовець Авраам Альперович, був лікарем і фармацевтом. Мати, українка Рахіль Косаковська, була медсестрою, письменницею та співачкою. Вона була єдиною дитиною в родині, при тому підтримувала близькі стосунки зі своїми двоюрідними братами та сестрами по батькові.
Труднощі, з якими історично стикалися євреї при інтеграції в різні європейські спільноти, залишалися актуальними в ті роки, навіть ще більше посилилися після революції в Росії. Попри те, що Рахіль була войовничою більшовичкою, родина вирішила емігрувати з України в 1920 році. Підбадьорені присутністю в Аргентині дядька по батьківській лінії разом із кількома родичами, вони вирушили в подорож через Німеччину, де пробули два роки[1].
Вони прибули до Буенос-Айреса на човні після двох місяців подорожі. Мілка, Авраам і Рахіль змінили свої імена на кастильські: Емілія, Алехандро і Ракель (відповідно до вимог аргентинських правил). Вони оселилися в Мендосі. Алехандро був лікарем передвиборчої кампанії, пройшов медичну переатестацію, щоб продовжити свою кар'єру у Буенос-Айресі, куди вони переїхали.
З дитинства Емілія хворіла на туберкульоз і шість місяців прожила в Кордові, щоб одужати. Після закінчення середньої школи Мілка відвідує авіаційні курси й починає вивчати архітектуру.
Після зникнення Амелії Ергарт у 1937 році, батько Мілки заборонив їй надалі відвідувати авіаційні курси. Тепер більше часу вона приділяє архітектурі, хоча й тут виникають труднощі, адже на її курсі навчалися дві жінки, обидві єврейки, які були об'єктом кількох анонімних доносів проти них з особливими емоційними наслідками, враховуючи зростання нацизму в ті часи.
1943 року Емілія отримала диплом архітектора та вийшла заміж за свого першого чоловіка. 1946 року народився її перший син Карлос Шварц.
Родина Альперовичів стала частими дачниками Піріаполіса[en], коли побудувала там будинок. Там Мілка зустріла Хосе Луїса Інверніцці, більш відомого як «Тола». Емілія розлучилася в 1948 році з наміром створити пару з Толою. Виникало багато труднощів, тому пара залишилася в Буенос-Айресі. Її син Карлос залишився з батьком, а вона переїхала в Піріаполіс. У 1950 році вона одружилася з «Толою» і незабаром після цього підтвердила свій фах в Уругваї та почала працювати за фахом у Піріаполісі. У шлюбі народилося двоє дітей: Маріо Інверніцці (1952) і Клаудіо Інверніцці (1956).
Між 1976 і 1985 роками з політичних мотивів і за наявність аргентинського громадянства, після перебування в жіночій в'язниці Трейнта-і-Трес, її депортовано з країни. Свої десять років вигнання провела у Буенос-Айресі, тоді як Карлоса було вислано до Іспанії, Маріо та Клаудіо були ув'язнені, а чоловіка Емілії ув'язнювали кілька разів з перервами[2].
З першої половини 1950-х років Мілка працювала архітекторкою у Піріаполісі. За її словами, у професійних питаннях вона багато в чому завдячує командній роботі з офіцерами та старшинами, зокрема з родиною Ріверо (з якою пропрацювала багато років). Вона була архітекторкою, сама любила лазити по риштуваннях і керувати роботою, малювати та проєктувати.
На творчість Мілки помітно вплинув архітектурний раціоналізм. Серед її праць — сотні будинків, деякі будівлі, спортзали, поліклініки, навчальні приміщення та поліційна дільниця. Більшість з них розташовані в Піріаполісі, є кілька й в Пан-де-Асукарі[en], Пунта-дель-Есте, Буенос-Айресі та курортах на заході Мальдонадо.
Проєкти Баугаузу стали для неї великим натхненням, спонукаючи створювати меблі для деяких своїх будівель. Її визначальними матеріалами є залізо та бетон, до яких іноді додавала облицювальний легкий камінь та венецитасні покриття. Починає також додавати елементи живопису (фрески) як елементи композиції.
У 1963 році вона завершує проєкт Liceu de Piriápolis. У цій же середній школі вона викладає малювання та історію мистецтва[2].
7 червня 2016 року Департамент Intendencia de Maldonado вирішив назвати на честь Емілії Альперович транспортну артерію, розташовану між вулицями др. Ектора Барріса і Хасінто Трапані у місті Піріаполіс[3][4]. На вулиці її імені знаходиться меморіальна дошка на її честь[5].
- ↑ Claudio Invernizzi habla de su madre; Milka Alperovich. La Prensa. 7 de setembre de 2015. Процитовано 2 d'octubre de 2016.
- ↑ а б Milka Alperovich será el nombre de calle lateral de plaza Artigas. Semanario La Prensa. 25/04/2016. Процитовано 1 d'octubre de 2016.
- ↑ Piriápolis cuenta con una calle denominada Arquitecta Emilia Alperovich. Процитовано 1 d'octubre de 2016.
- ↑ https://undiaunaarquitecta3.wordpress.com/2018/02/03/emilia-alperovich-1917-2004/#more-4310
- ↑ https://semanariolaprensa.com/homenaje-a-emilia-alperovich-biografia-de-una-mujer-comprometida-con-la-comunidad/