Перейти до вмісту

Ернст Штайнманн

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ернст Штайнманн
Ім'я при народженнінім. Ernst Theodor Karl Steinmann[1]
Народився4 вересня 1866(1866-09-04)[2][1]
Єрденсторф, Росток, Мекленбург-Передня Померанія, НДР[2][1]
Помер23 листопада 1934(1934-11-23)[1] (68 років)
Базель, Швейцарія[1]
·інсульт
Країна Велике герцогство Мекленбург-Стреліцьке[2][1]
 Німецький Райх[1]
Діяльністьмистецтвознавець, викладач університету, art writer
Галузьіталійське Відродження[1] і Мікеланджело Буонарроті[1]
Alma materТюбінгенський університет[2][1], Ростоцький університет[2][1] і Лейпцизький університет[1]
Науковий ступіньпрофесор[d][1] (1905)
ВчителіJohannes Overbeckd[1], Антон Шпрінгер[1] і Rudolph Sohmd[1]
Знання мовнімецька[3][1][4]
ЗакладЛейпцизький університет[1], Staatliches Museum Schwerind[1] і Bibliotheca Hertziana – Max Planck Institute for Art Historyd[1]
ЧленствоТовариство кайзера Вільгельма[1], Accademia di Belle Arti di Perugiad[1] і Академія Святого Луки[1]
Посададиректор музеюd[1]
БатькоAdolf Steinmannd[1]
РодичіUlrich Steinmannd
У шлюбі зOlga Steinmannd[1]
Нагороди
орден Святого Сільвестра орден Вендської корони орден Червоного орла 4-го класу
Будинок і місце роботи Ернста Штайнмана протягом багатьох років, Палаццо Цуккарі в Римі

Ернст Теодор Карл Штайнманн (нім. Ernst Theodor Karl Steinmann; 4 вересня 1866 року, Єрденсторф — 23 листопада 1934 року, Базель, Швейцарія) — німецький мистецтвознавець, який спеціалізувався на італійському Відродженні та особливо на Мікеланджело. Директор-засновник бібліотеки Герціана у Римі.

Біографія

[ред. | ред. код]

Ернст Штайнман народився як молодший син і один із шести дітей пастора Адольфа (нім. Adolf; 1819—1899) та його дружини Бетті, до шлюбу — Ріцеров (нім. Betty Ritzerow). Фольклорист Ульріх Штайнманн був йому племінником.

З 1887 року він вивчав теологію та мистецтвознавство в Тюбінгенському, Ростоцькому[5] та Лейпцизькому універоситетах. Професорами, які його підтримували, були, перш за все, Йоганнес Овербек і Антон Шпрінгер. У 1891 році, ще до того, як він отримав докторський ступінь із середньовічних титулів (1892), він став науковим співробітником Археологічного інституту в Лейпцизі. Після військової служби він проводив дослідження в Римі з 1893 року, підтримані різними стипендіями та приватним фінансуванням. Там він підготував монументальну роботу про Сікстинську капелу, яка викликала сенсацію не в останню чергу через чудове видання з фотографіями, зробленими спеціально для цієї публікації. Подальші тривалі дослідження привели його до Флоренції.

1 червня 1901 року Штайнманн одружився з Ольґою фон Ґерстфельд (нім. Olga von Gerstfeld; 28 січня 1866, Ловичі — 29 квітня 1910, Рим[6]).

З 1903 по 1911 рік Штайнман обіймав посаду директора Музею Великого князівства в Шверіні. У 1913 році він став першим директором новоствореної бібліотеки Герціана, приватної ініціативи на пожертвування Генрієти Герц, яка була його близькою подругою. Зміни в будівлі інституту, Палаццо Цуккарі, спроєктованого Федеріко Цуккарі наприкінці XVI стоіття, координував Штайнманн, який також переїхав у службове приміщення там. Незважаючи на те, що під час його діяльності на посаді директора відбувалися політично вибухові фази, такі як придбання інституту під час Першої світової війни, пізніше загроза привласнення під час Беніто Муссоліні та початок тиску на ліберальну дослідницьку спільноту після того як націонал-соціалісти прийшли до влади, Ернст Штайнманн продовжив свою інтенсивну дослідницьку діяльність і опублікував численні есе та книги, які зараз вважаються стандартними роботами, особливо про Мікеланджело. У той же час, однак, його твори часто критикувалися з боку деяких його сучасників, оскільки їхній хвалебний тон іноді різко контрастував із тверезою, науковою мовою його колег-спеціалістів, тож іноді розкішно оздоблені та надруковані у великому форматі томи з вишуканими ілюстраціями відкидалися як ранні «книги для журнального столика»[7].

У 1934 році Штайнманн, уже важко хворий, пішов у відставку, а Лео Брунс став його наступником у Герціані. Штайнманн помер після двох інсультів у Швейцарії, куди поїхав для відновлення та догляду[8]. Велика спадщина Штайнманна, включаючи щоденники, які він вів протягом багатьох років, зараз зберігається в архіві Товариства Макса Планка[9]. Менша частина його великої бібліотеки щодо Мікеланджело отримала Ватиканська бібліотека.

Вибрані публікації

[ред. | ред. код]

(Повну бібліографію праць Ернста Штайнмана можна знайти в Tesche 2002, стор. 275—280)

  • Die Tituli und die kirchliche Wandmalerei im Abendlande vom V. bis zum XI. Jahrhundert. Seemann, Leipzig 1892.
  • Botticelli. Velhagen & Klasing, Bielefeld u. a. 1897.
  • Pinturicchio. Velhagen & Klasing, Bielefeld u. a. 1898.
  • Die Sixtinische Kapelle. Bruckmann, München 1901—1905.
  • Rom in der Renaissance von Nicolaus V. bis auf Leo X. 2., umgearb. u. verm. Auflage Seemann, Leipzig 1902.
  • Das Geheimnis der Medicigraeber Michel Angelos. Hiersemann, Leipzig 1907.
  • Das Grabmal Pauls III. in St. Peter in Rom. Poeschel & Trepte, Leipzig 1912.
  • Die Portraitdarstellungen des Michelangelo. Klinkhardt & Biermann, Leipzig 1913.
  • Pilgerfahrten in Italien. 3. Auflage Klinkhardt & Biermann, Leipzig 1914 (gem. mit Olga von Gerstfeldt).
  • Michelangelo Bibliographie: 1510—1926. Klinkhardt & Biermann, Leipzig 1927 (gem. mit Rudolf Wittkower).
  • Michelangelo im Spiegel seiner Zeit. Poeschel & Trepte, Leipzig 1930.

Виноски

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав Deutsche Biographie — München BSB, Historische Kommission bei der Bayerischen Akademie der Wissenschaften, 2001.
  2. ↑ а б в г д http://purl.uni-rostock.de/matrikel/200009617
  3. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ CONOR.Sl
  5. ↑ Eintrag im Rostocker Matrikelportal
  6. ↑ Tesche 2002, S. 243f; Ebert-Schifferer 2013, S. 37.
  7. ↑ Ebert-Schifferer 2013, S. 39f.
  8. ↑ Tesche 2002, S. 233.
  9. ↑ AMPG: III. Abteilung, Reposiur 63[недоступне посилання]. In: Archiv der Max-Planck-Gesellschaft, Datenbank des Archivs. Abgerufen am 4. März 2022.

Література

[ред. | ред. код]
  • Joseph Imorde: Steinmann, Ernst. In: Neue Deutsche Biographie (NDB). Band 25, Duncker & Humblot, Berlin 2013, ISBN 978-3-428-11206-7, S. 217 (Digitalisat).
  • Sybille Ebert-Schifferer: Ernst Steinmann (1866—1934). Der Gründungsdirektor des Instituts. In: Marieke von Bernstorff (Hrsg.): 100 Jahre Bibliotheca Hertziana. 2 Bde. Hirmer, München 2013, Bd. 1, S. 36–61.
  • Doreen Tesche: Ernst Steinmann und die Gründungsgeschichte der Bibliotheca Hertziana in Rom. Hirmer, München 2002.
  • Otto Lehmann-Brockhaus: Ernst Steinmann: Seine Persönlichkeit und die Entstehung der Bibliotheca Hertziana in Rom. In: Festschrift für Hermann Fillitz zum 70. Geburtstag. Dumont Schauberg, Köln 1994, S. 451—464.
  • Christine Maria Grafinger: Die Auseinandersetzung um die ‚Michelangelo-Bibliothek’ Ernst Steinmanns in den Jahren 1935—1938. In: Quellen und Forschung aus italienischen Archiven und Bibliotheken, 72, 1992, S. 438—467.
  • Leo Bruhns, Federico Hermanin und Bartolommeo Nogara: Reden gehalten bei der Trauerfeier für Ernst Steinmann im Goethersaal des Kaiser Wilhelm-Institutes für Kunst- und Kulturwissenschaft Bibliotheca Hertziana am 10. Januar 1935. Poeschel & Trepte, Leipzig 1935.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ернст_Штайнманн&oldid=41711309