Перейти до вмісту

Жан-Марі Руар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Жан-Марі Руар
Народився8 квітня 1943(1943-04-08)[1][2][3] (81 рік)
Неї-сюр-Сен, Сена[d]
Країна Франція
Діяльністьпрозаїк-романіст, есеїст, журналіст
Знання мовфранцузька[1][4]
ЗакладЛе Фігаро[5], Paris Match[5], Le Figaro littéraired[5] і Маґазін літтерер[5]
ЧленствоФранцузька академія[5]
Посадаseat 26 of the Académie françaised[5]
БатькоAugustin Rouartd
Нагороди
Сайтjean-marierouart.com

Жан-Марі Руар (фр. Jean-Marie Rouart; нар. 8 квітня 1943, Неї-сюр-Сен) — французький прозаїк, есеїст і журналіст, член Французької академії з 1997 року.

Біографія

[ред. | ред. код]

Жан-Марі Руар — виходець з відомої родини, правнук художників Анрі Руара та Анрі Льороля. У 1967 році розпочав журналістську кар'єру в Magazine littéraire, потім у Le Figaro як політичний оглядач, а також у Quotidien de Paris, де керував літературним відділом, а з 1986 року — у Figaro littéraire.

У 1974 році опублікував свій перший роман La Fuite en Pologne («Втеча до Польщі»). За ним з'явився роман Les Feux du pouvoir («Вогні влади»), відзначений премією Інтеральє у 1977 році, та Avant-guerre («Передвоєння», премія Ренодо в 1983 році). Протягом наступних десяти років опублікував ще шість романів: Le Cavalier blessé («Поранений лицар», 1987 рік), La Femme de proie («Жінка-жертва», 1989 рік), Le Voleur de jeunesse («Викрадач юності», 1990 рік), Le Goût du malheur («Смак нещастя», 1993 рік) та L'Invention de l'amour («Винахід кохання», 1997 рік). Також є автором кількох есе: Ils ont choisi la nuit («Вони обрали ніч», премія за есе Французької академії у 1985 році), Omar, la construction d'un coupable (« Омар[fr], створення винного», 1994 рік) та La Noblesse des vaincus («Благородство переможених», 1998). У 2012 році у видавництві «Галлімар» з'явилася його книга Napoléon ou la destinée («Наполеон, або доля»), у 2014 році у тому ж видавництві опублікований його автобіографічний роман Ne pars pas avant moi («Не йди раніше за мене»)[6].

18 грудня 1997 року Руар був обраний до Французької академії на місце, що залишалося вакантним після смерті Жоржа Дюбі.

У 2017 році опублікував нові есе: Une jeunesse perdue («Втрачена молодість») та Le Psychodrame français («Французька психодрама»), в яких показав зв'язок між історією та політикою, що лежить в основі національного французького роману[7].

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Романи та есе

[ред. | ред. код]
  • La Fuite en Pologne, Grasset, (1974) — Prix Roberge[fr] de l'Académie française en 1975
  • La Blessure de Georges Aslo, Grasset, (1975)
  • Les Feux du pouvoir[fr] Grasset — Prix Interallié, (1977)
  • Le Mythomane, Grasset, (1980)
  • Avant-Guerre[fr] , Grasset — Prix Renaudot, (1983)
  • Ils ont choisi la nuit, Grasset — Prix de l'essai[fr] de l'Académie française, (1985)
  • Le Cavalier blessé, Grasset, (1987)
  • La Femme de proie, Grasset, (1989)
  • Le Voleur de jeunesse, Grasset, (1990)
  • Le Goût du malheur, Gallimard, (1993)
  • Omar, la construction d'un coupable, Le Fallois, (1994)
  • Morny, un voluptueux au pouvoir, Gallimard, (1995)
  • L'Invention de l'amour, Grasset, (1997)
  • La Noblesse des vaincus, Grasset, (1998)
  • Bernis, le cardinal des plaisirs, Gallimard — Prix du nouveau cercle de l'union, (1998)
  • Une jeunesse à l'ombre de la lumière, Gallimard, (2000)
  • Discours de réception à l'Académie française, Grasset, (2000)
  • Une famille dans l'impressionnisme, Gallimard, (2001)
  • Nous ne savons pas aimer, Gallimard, (2002)
  • Adieu à la France qui s'en va, Grasset — Prix François-Mauriac de la région Aquitaine[fr] , (2003)
  • Libertin et Chrétien, Desclée de Brouwer, (2004)
  • Mes fauves, Grasset, (2005)
  • Le Scandale, Gallimard, (2006)
  • Devoir d'insolence, Grasset, (2008)
  • Cette opposition qui s'appelle la vie, Grasset, (2009)
  • La Guerre amoureuse, Gallimard, (2011)
  • Napoléon ou la Destinée, Gallimard — Prix du Guesclin[fr] et prix Combourg[fr] , (2012)
  • Ne pars pas avant moi, Gallimard, (2014)
  • Ces amis qui enchantent la vie, Robert Laffont, (2015)
  • Une jeunesse perdue, Gallimard, (2017)
  • Le Psychodrame français, éd. Robert Laffont, (2017)
  • La vérité sur la comtesse Berdaiev, éd. Gallimard., (2018)
  • Dictionnaire amoureux de Jean d'Ormesson, Plon., (2019)
  • Ils voyagèrent vers des pays perdus, Albin Michel, (2021).
  • Ce pays des hommes sans Dieu, Bouquins, (2021).

Інше

[ред. | ред. код]
  • La Famille Rouart. Au cœur de l'Impressionnisme , catalogue de l'exposition sous la direction de Solange Thierry, édité par le musée de la vie romantique, Paris, 2004.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ GeneaStar
  3. ↑ Roglo — 1997. — 10000000 екз.
  4. ↑ CONOR.Sl
  5. ↑ а б в г д е Французька академія — 1635.
  6. ↑ Jean-Marie Rouart. Scope (фр.). Le Figaro. Архів оригіналу за 25 червня 2021. Процитовано 20 червня 2021.
  7. ↑ Jean-Marie Rouard ou la quête perpétuelle (фр.). France culture. 6 травня 2018. Архів оригіналу за 23 січня 2021. Процитовано 20 червня 2021.

Посилання

[ред. | ред. код]


Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Жан-Марі_Руар&oldid=44023331