Жан де Ла Форе
| Жан де Ла Форе | |
|---|---|
| фр. Jean de La Forest | |
| Помер | 1537 Константинополь, Османська імперія |
| Країна |  Франція |
| Діяльність | дипломат |
| Вчителі | Janus Lascarisd[1] |
| Знання мов | французька |
| Посада | list of ambassadors of France to the Ottoman Empired і посол |
Жан де Ла Форе (фр. Jean de La Forêt, також Jean de La Forest або Jehan de la Forest) — перший офіційний посол Франції в Османській імперії, служив з 1534 до 1537 року[2]. Його попередником був Антоніо Рінкон, що був посланником французького короля до Османської імперії з 1530 до 1533 року. Коли Жан де Ла Форе помер у Стамбулі в 1537 році, Рінкон змінив його вже в якості офіційного посла.
Османське посольство до Франції поверталось до Стамбулу, і Жан де Ла Форе вирушив разом з ним. По дорозі до Стамбулу де Ла Форе вперше висадився в Північній Африці, де запропонував Хайр ад-Діну Барбароссі п'ятьдесят кораблів і матеріали в обмін на допомогу проти Генуї[3]. Він також попросив Хайр ад-Діна здійснити набіг на береги Іспанії[4].
До османської столиці Жан де Ла Форе прибув в травні 1534 року, у супроводі свого кузена Шарля де Марільяка і вченого Гійома Постеля,[5] з намаганням чинити французький вплив на османські справи[2]. Він супроводжував Сулеймана до Азербайджану під час турецько-перської війни, повернувшись разом з ним до Стамбулу на початку 1536 року[6].
Де Ла Форе був відправлений для того, щоб домогтися надання торгових привілеїв, а також укладання релігійних домовленостей та військових угод між Францією та Османською імперією.[2] Франциск I також доручив йому здобути «мільйон золота, що не буде проблемою для Великого сеньйора»[4]. В обмін Франциск через де Ла Форе запропонував посольство, вічний договір про союз та торгівлю[4].
Де Ла Форе також мав секретні військові інструкції організувати спільний наступ на Італію в 1535 році[7]:
|
 У Великого сеньйора пан де Ла Форе повинен попросити 1 мільйон у золоті, та направити його армію спочатку до Сицилії і Сардинії і посадити там короля, якого призначить Ла Форе — особу, яка має репутацію і добре знає ці острови, які він збереже у відданості, і в тіні та підтримці Короля [Франції]. Крім того, він визнає це благословення і надішле підношення та платню Великому сеньйору, щоб віддячити його за фінансову підтримку, яку він надасть королю, а також за підтримку його флоту, якому буде повністю сприяти король [Франції]. |
|
— Військові інструкції Франциска I Жану де Ла Форе, 1535[8] | ||
Під час перемовин де Ла Форе з візиром Ібрагім-пашою було вирішено про проведення спільних військових операцій проти Італії: Франція повинна була напасти на Ломбардію, в той час як Османська імперія була повинна напасти з Неаполя[9].
У лютому 1536 року де Ла Форе домігся підписання торгового договору під назвою «Капітуляції» (зберігся лише його проект), який був основою для французького впливу в Османській імперії і Леванті до XIX століття.[3][10] Сулейман мав деякі сумніви щодо французької прихильності, заявляючи: «Як я можу йому довіряти? Він завжди обіцяв більше, ніж може виконати», посилаючись на відсутність допомоги французів у 1534—1535 роках, коли Туніс був остаточно знову захоплений Карлом V, але він все-таки погодився на союз після вторгнення Франциска I в П'ємонт на початку 1536 року.[6][11]
Франко-турецький договір 1536 року дозволив французам в Османській імперії бути підсудними своїм законам у французькому консульському суді (статус, який вже отримали венеційці), звільнив їх від звичайних податків і зборів, що стягувались з немусульманських іноземців, і надав їм торговельні поступки.[10] Цей договір пропонував гарантії (особливо екстериторіальності), які стали взірцем для майбутніх «нерівноправних договорів» між європейськими та азійськими державами.[12] За цією угодою всі французький суди, церкви і цінності залишалися в Османській імперії екстериторіальними.[11] У певному сенсі, французькі володіння в Османській імперії стали першими іноземними володіннями французької корони, фактично колонією Франції[11]. Французький протекторат також поширився на святі місця Єрусалиму[13]. У 1620 році вже третина зовнішньої торгівлі Франції здійснювалась з Османською імперією[14].
Торговий договір фактично був ширмою для Жана де Ла Форе, головною справою якого насправді була координація військового співробітництва між Францією та Османською імперією[12]. Однак торговельний договір все одно став визначним для другої половини XVI століття[12].
Після підписання договору з турками Франциск I вторгнувся до Савої в 1536 році,[6][12] розпочавши італійську війну 1536—1538 років. Франко-турецький флот знаходився в Марселі до кінця 1536 року, загрожуючи Генуї.[15] У 1537 році Хайр ад-Дін Барбаросса здійснив наліт на італійське узбережжя, спустошив регіон навколо Отранто і, недочікавшись нападу на Італію французької армії, облишив Апулію і обклав Корфу, хоча це лише частково допомогло французам[15]. Карл V опинився затиснутим між французами та османами і був змушений укласти перемир'я з Франциском I в Ніцці 18 червня 1538 року[16]. Карл V спрямував свої зусилля проти Османської імперії, але програв вирышальну битву при Превезі 28 вересня 1538 року.
Візир помер незабаром після підписання договору в 1536 році, і є сумнів в тому, чи був договір офіційно затверджений на цьому етапі, так як був знайдений тільки його проект. Союзний договір між Францією та Османською імперією в кінцевому підсумку був ратифікований пізніше, в 1569 році, завдяки послу Клоду дю Буру[17]. Сулейман, тим не менш, додержувався змісту угоди, і надіслав свої армії, очікуючи французького наступу[9].
Жана де Ла Форе у посольстві супроводжував французький лінгвіст і письменник Гійом Постель, який проводив наукові дослідження і зробив надзвичайно позитивний звіт про османську цивілізацію та її освітню, судову й соціальну системи[18].
- ↑ Turkish Biographical Archive
- ↑ а б в Catholics and Sultans: The Church and the Ottoman Empire 1453—1923 by Charles A. Frazee p.27 [1] [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ а б Francis I R. J. Knecht p.274. Архів оригіналу за 16 липня 2021. Процитовано 26 жовтня 2011.
- ↑ а б в Suleiman the Magnificent — Sultan of the East by Harold Lamb p.180 [2] [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ Garnier, p. 91
- ↑ а б в Suleiman the Magnificent 1520-1566 by Roger Bigelow Merriman p.142. Архів оригіналу за 11 січня 2014. Процитовано 26 жовтня 2011.
- ↑ Garnier, p.92
- ↑ Garnier, p. 92—93
- ↑ а б Catholics and Sultans: The Church and the Ottoman Empire 1453—1923 by Charles A. Frazee p.28 [3] [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ а б Renaissance diplomacy Garrett Mattingly p.154. Архів оригіналу за 11 січня 2014. Процитовано 26 жовтня 2011.
- ↑ а б в Suleiman the Magnificent — Sultan of the East by Harold Lamb p.182 [4] [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ а б в г Renaissance diplomacy by Garrett Mattingly p.155. Архів оригіналу за 11 січня 2014. Процитовано 26 жовтня 2011.
- ↑ Suleiman the Magnificent — Sultan of the East by Harold Lamb p.183 [5] [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ Who owns antiquity?: museums and the battle over our ancient heritage James B. Cuno p.70 [6]
- ↑ а б The Cambridge Modern History Sir Adolphus William Ward p.72. Архів оригіналу за 11 січня 2014. Процитовано 26 жовтня 2011.
- ↑ The Cambridge modern history Sir Adolphus William Ward p.73. Архів оригіналу за 11 січня 2014. Процитовано 26 жовтня 2011.
- ↑ The Cambridge History of Turkey: the later Ottoman Empire, 1603—1839 Suraiya Faroqhi p.290 [7] [Архівовано 11 січня 2014 у Wayback Machine.]
- ↑ Socinianism and Arminianism by Martin Mulsow,Jan Rohls p.154. Архів оригіналу за 11 січня 2014. Процитовано 26 жовтня 2011.
- Garnier, Edith L'Alliance Impie Editions du Felin, 2008, Paris ISBN 9782866456788 Interview