Загальна конфедерація італійської промисловості
 | |
| Оригінальна назва | Confederazione generale dell'industria italiana (Confindustria) |
|---|---|
| Дата заснування | 1910 |
| Тип | Організація промисловців |
| Голова | Вінченцо Бочча |
| Адреса | Рим |
| Офіційний сайт | confindustria.it |
 Загальна конфедерація італійської промисловості у Вікісховищі | |
Загальна конфедерація італійської промисловості або скорочено Конфіндустрія (італ. Confederazione generale dell'industria italiana, Confindustria) — основна організація, що захищає інтереси підприємців у галузі промисловості та послуг. Організація об'єднує на добровільній основі близько 150 000 компаній, серед яких представлені банки[1], а від 1993 року — також акціонерні товариства[2], з загальним числом зайнятих понад 5 млн осіб[3].
Конфіндустрію було засновано 5 травня 1910 року в Турині, а 1919 року штаб-квартиру було перенесено до Рима. Метою організації було відстоювання інтересів промислових акціонерних товариств у стосунках із профспілками. Її президент Данте Ферраріс 1919 року отримав пост міністра промисловості в уряді Франческо Саверіо Нітті.
1925 року Конфиндустрія визнала з обмеженнями офіційні фашистські профспілки, а в листопаді того ж року взяла назву Загальна фашистська конфедерація італійської промисловості'[4].
У перші повоєнні роки Конфіндустрія не змогла, на відміну від профспілок, установити прямі зв'язки з політичними партіями, окрім християнських демократів. Значно вплинув на політику організації її президент 1945—1955 та 1966—1970 років генуезький промисловець Анджело Коста, який підтримував практику перемовин з профспілками й політику відкриття ринків, всупереч позиції багатьох членів асоціації, які представляли найбільш захищені галузі промисловості. Конфіндустрія підтримала вступ Італії до Європейської економічної спільноти на підставі Римського договору 1957 року[5]. За часів економічного буму відбувався розвиток великих підприємств, що супроводжувався втручанням влади до внутрішніх справ Конфіндустрії[6].
1976 року президентом організації вперше стала особа, яка не займалась приватним підприємництвом — колишній керівник Банку Італії Гвідо Карлі, якому допомагав відомий економіст Паоло Савона. У 2000—2004 роках президентом Конфіндустрії був однодумець Сільвіо Берлусконі Антоніо Д'Амато. Він був переконаний у необхідності скорочення зовнішнього втручання до справ бізнесу та зниження ролі тристоронніх угод (підприємців, профспілок і держави), оскільки економічний успіх підприємств був вигідний усім сторонам[7]. 2012 року Конфедерацію очолив Джорджо Скуїнці, який відзначався значним патерналізмом стосовно персоналу та мав популярність серед робітників[8].
- ↑ Filippo Astone, 2010, с. 92.
- ↑ Filippo Astone, 2010, с. 94, 265.
- ↑ Confindustria.it. Архів оригіналу за 15 жовтня 2013. Процитовано 5 серпня 2018.
- ↑ Giorgio Candeloro. Storia dell'Italia moderna. — Feltrinelli Editore, 1988. — Vol. 9: Il Fascismo e le sue guerre. — P. 147. — ISBN 9788807808043.
- ↑ Gilbert, Nilsson, 2007, с. 108.
- ↑ Confindustria.it (page8). Архів оригіналу за 11 листопада 2013. Процитовано 5 серпня 2018.
- ↑ Bamber, Lansbury, Wailes, 2004, с. 156.
- ↑ Gelsomino Del Guercio (25 лютого 2012). Industria a due facce Squinzi e Bombassei secondo gli operai di Mapei e Brembo (італ.). lettera43.it. Архів оригіналу за 9 січня 2014. Процитовано 5 серпня 2018.
- Офіційна сторінка [Архівовано 5 серпня 2018 у Wayback Machine.]
- Astone F. Il partito dei padroni. Come Confindustria e la casta economica comandano in Italia. — Longanesi, 2010. — 383 p. — ISBN 978-88-3042-721-1.
- Bamber G. J., Lansbury R. D., Wailes N. International and Comparative Employment Relations. — SAGE, 2004. — 454 p. — ISBN 978-14-1290-125-3.
