Захоплення літака Let L-200 Morava
 | Ця стаття в процесі редагування певний час. Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені. Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування. Останнє редагування зробив користувач Шабля (внесок, журнали) о 11:48 UTC (0 хвилин тому). |
| Захоплення літака Let L-200 Morava | |
|---|---|
 Літак Let L-200A Morava подібний до того який було захоплено | |
| Загальні відомості | |
| Дата | 27.10.1970 |
| Характер | захоплення літака |
| Причина | спроба втечі з СРСР |
| Місце | неподалік аеропорту Керч |
| Країна |  СРСР
|
| Координати | 45°22′00″ пн. ш. 36°24′00″ сх. д. / 45.36667° пн. ш. 36.40000° сх. д. |
| Повітряне судно | |
| Авіакомпанія | Аерофлот |
| Модель | Let L-200A Morava |
| Бортовий номер | СССР-34401[1] |
| Серійний номер | 170303[2] |
| Пункт вильоту | Керч |
| Пункт призначення | Краснодар |
| Екіпаж | 1 |
| Пасажири | 3 (з них 2 зловмисники) |
| Вижило | 4 |
| Загинуло | 0 |
| Місце події на карті | |
_location_map.svg)  | |
Захоплення літака Let L-200 Morava — Авіаційна подія, що відбулася у вівторок, 27 жовтня 1970 року, в другій половині дня. Двоюрідні брати Микола Гільов і Віталій Поздєєв, здійснили заздалегідь сплановане захоплення літака Let L-200A Morava, що здійснював переліт за маршрутом Керч—Краснодар. На захопленому літаку вони дісталися до Туреччини, де здійснили приземлення на злітно-посадковій смузі військової станції радарного спостереження США, неподалік міста Сіноп і попросили політичного притулку в США[3].
Цей інцидент вважається другим успішним захопленням цивільного повітряного судна в історії СРСР і водночас найбільш безглуздим злочином подібного типу. Зловмисники досягнувши повного успіху в реалізації свого задуму (вони втекли з СРСР і отримали політичний притулок), вже через рік після викрадення, добровільно й відкрито повернулися до радянського союзу, де були заарештовані і засуджені до значних термінів ув'язнення[4][5].
Викрадачами були двоюрідні брати: 21-річний студент 3-го курсу Кримського медичного інституту Микола Гільов та 20-річний студент керченської філії Севастопольського приладобудівного інституту Віталій Поздєєв. Обидва хлопці походили з цілком нормальних родин, з пристойним рівнем достатку за мірками СРСР, проте з невідомих причин вони вирішили втекти з Радянського Союзу на Захід. Однак здолати залізну завісу на той час, для громадян СРСР, було вкрай складно. Виїхати туристичною путівкою з країни студентам ніхто не дозволив. Брати вирішили втекти кораблем. Гільов кілька разів намагався потрапити до складу океанографічних експедицій, але безуспішно. Восени 1969 Поздєєв пробрався на круїзний лайнер «Вірменія», але під час плавання він страждав від сильних проявів морської хвороби, що змусило його зійти з корабля в Одесі. Пізніше Віталій із Миколою таємно пробралися на лайнер «Україна», сховавшись в ящику для плавзасобів, але один із матросів їх виявив і план втечі було зірвано. Втративши сподівання втекти по воді, брати звернули свою увагу на авіацію[6].
У ті роки між Кримським півостровом та Краснодарським краєм здійснювалась велика кількість авіаційних рейсів, за допомогою невеликих літаків, розрахованих всього на кілька пасажирів[прим. 1]. Вартість квитка на такий рейс була доволі доступною, в межах 4-6 рублів[6]. Ці маленькі літаки був доволі простими в управлінні, а придбавши додатково один-два квитки, викрадачі розраховували опинитися з пілотом віч-на-віч, маючи при цьому чисельну перевагу. Потрібно тільки навчитися керувати літальним апаратом і розібратися в навігаційних приладах, для чого навесні 1970 Микола Гільов вступив на курси пілотів ДОСААФ в Севастополі. Окрім того хлопці декілька разів літали маршрутом Керч—Краснодар, щоб ознайомитись з обстановкою і опрацювати деталі свого плану[7].
В другій половині дня, 27 жовтня 1970 року, літак L-200A Morava з реєстраційним номером СССР-34401 піднявся в повітря з аеропорту, неподалік міста Керч. Керував літаком сорокадев'ятирічний пілот, Олексій Васильович Мінченко. Окрім нього в салоні перебувало ще троє пасажирів[прим. 2]. Обидва зловмисники розмістилися на задньому дивані літака, пропустивши свого випадкового попутника на переднє місце, що знаходилось поруч з пілотом[1].
Щойно літак ліг на курс, двоє людей що сиділи позаду накинулися на пілота. Йому на голову накинули брезентовий мішок для пошти з металевою рамкою на горловині і почали душити одночасно відтягуючи його від штурвалу. Один зі зловмисників добрався до штурвалу і змінив курс літака на південний. Пілот спочатку намагався чинити опір, але швидко зрозумів, що з мішком на голові і зашморгом на шиї він не зможе протистояти нападникам і перестав пручатися. Третій пасажир, Юрій Дєрбєньов спротиву не чинив. Після завершення боротьби літак, не набираючи висоти почав віддалятися від берега в південному напрямку і невдовзі залишив повітряний простір СРСР. На зникнення літака звернули увагу лише через годину після його викрадення, спочатку розглядалася версія авіакатастрофи, а згодом з'явилася інформація про втечу літака до Туреччини. Слідчі органи спочатку підозрювали саме пілота літака в спробі втечі за кордон, проте пізніше в процесі розслідування відкривалися нові факти які довели відсутність провини пілота[8].
Згодом пілот пояснив, що викрадачі літака, зняли з нього мішок і дозволили йому повернутися до керування літаком лише неподалік турецького берега. Палива в літаку вже майже не лишилось, через що намагатися повернутися назад було вже не можливо. Мінченко взяв керування літаком на себе і повідомив в ефір що радянський літак перебуває біля узбережжя Туреччини і в нього закінчується паливо. Після незначної затримки пілот став отримувати вказівки російською мовою, і зміг успішно посадити літак на злітно-посадкову смугу військової станції радарного спостереження США, неподалік турецького міста Сіноп[прим. 3]. Після приземлення літак оточили військові, Микола Гільов та Віталій Поздєєв одразу вийшли. А Олексій Мінченко заявив, що літак — власність СРСР і він його не покине, доки не прибудуть представники радянської дипломатичної місії. Третій пасажир також відмовився покинути кабіну. Їм довелося затриматися за кордоном ще на 12 днів, доки СРСР та Туреччина погоджували передачу літака та радянських громадян[9].
Вже друге за 12 днів захоплення радянського літака і втеча на ньому до Туреччини, поглибили кризу у відносинах двох країн. Радянський союз вимагав передачі злочинців в СРСР, але турецька влада надала їм політичний притулок. Розглядався також варіант обміну викрадачів на пасажирів американського літака, який нещодавно випадково перелетів з Туреччини і здійснив приземлення в Арменії. Також постало питання в створенні більш жорстких національних і міжнародних законів для боротьби з повітряним піратством. Ці викрадення стимулювали обговорення в Генеральній Асамблеї ООН, резолюції про викрадення, запропонованої Філіппінами та іншими країнами. Також ці події вчергове привернули увагу до пропозиції Генерального секретаря ООН, У Тана вилучити кримінальну відповідальність за викрадення літака з-під національної юрисдикції та передати під юрисдикцію нового міжнародного трибуналу[10]. Результатом всіх цих процесів стало підписання нової міжнародної угоди. 2 грудня 1970 року представники органів управління цивільної авіації та дипломати СРСР і США в Гаазі домовилися, що відтепер будь-який викрадення цивільного повітряного судна не вважатиметься актом політичного протесту, а прирівнюватиметься до загальнокримінального злочину, тому викрадачі не зможуть претендувати на отримання політичного притулку. Крім американської та радянської сторін, ця угода була підписана урядовими делегатами 77 країн-учасниць ІКАО[11].
- ↑ Спочатку це були Ae-45 та Ae-145 чехословацької фірми Aero, а на початку 1960-х років їх замінили більш досконалі Let L-200 Morava іншого чехословацького виробника — Let Kunovice[1].
- ↑ Брати-втікачі викупили всі 3 квитки на рейс, проте в останній момент, в аеропорту, коли з'ясувалося, що реєстрацію пройшли лише двоє пасажирів, третій квиток було повторно продано іншій людині. Таким чином на борту літака, несподівано для зловмисників, опинився зайвий свідок, тридцятип'ятирічний будівельник Юрій Дєрбєньов[6].
- ↑ Палива в літаку було катастрофічно мало, правий двигун зупинився ще до завершення приземлення, під час пробігу літака злітно-посадковою смугою[8].
- ↑ а б в «Мир Авиации» випуск 37, 2005, с. 41.
- ↑ czech_designed.pdf (PDF) (англ.). Архів (PDF) оригіналу за 16 січня 2020. Процитовано 7 червня 2024.
- ↑ Hijackers’ Goal Is U.S. (англ.). Архів оригіналу за 19 вересня 2024. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ Самый бессмысленный угон самолета в Крыму (рос.). Архів оригіналу за 19 вересня 2024. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ Самый нелепый угон самолета в истории СССР (рос.). Архів оригіналу за 4 грудня 2021. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ а б в Минута славы, 10 лет тюрьмы. Как угнавшие самолёт студенты вернулись в СССР (рос.). Архів оригіналу за 1 липня 2018. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ Захват и угон самолета из Керчи в Турцию (рос.). Архів оригіналу за 13 квітня 2016. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ а б «Мир Авиации» випуск 37, 2005, с. 41-42.
- ↑ Как крымчане угоняли пассажирские самолеты (рос.). Архів оригіналу за 1 листопада 2020. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ Hijack Trouble for the Turks - The New York Times (англ.). Архів оригіналу за 19 вересня 2024. Процитовано 19 вересня 2024.
- ↑ Hijacking Not Political, U.S. and Soviet Concur - The New York Times (англ.). Архів оригіналу за 23 серпня 2024. Процитовано 24 вересня 2024.
- ↑ Осенью 1970 года два студента угнали самолет из Керчи (рос.). Архів оригіналу за 11 травня 2012. Процитовано 19 вересня 2024.