Зеленой Павло Олексійович

Зеленой Павло Олексійович
Зеленой Павло Олексійович
Народився	17 січня 1833
Помер	10 січня 1909 (75 років) ; Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія
Поховання	Перший Християнський цвинтар
Країна	Російська імперія
Діяльність	політик, військовослужбовець
Alma mater	Морський кадетський корпус
Учасник	Кримська війна
Військове звання	адмірал
Батько	Aleksey Nikolayevich Zelenoyd
Діти	Alexander Zelenoyd
Нагороди
	; ; Медіафайли у Вікісховищі ;

Павло Олексійович Зеленой (5 січня 1833 — 10 січня 1909, Одеса) — російський воєначальник і державний діяч українського поодження, повний генерал з Адміралтейства (1902).

Біографія

Дворянин. Третій син у сім'ї капітана-лейтенанта у відставці Олексія Миколайовича Зеленого та його законної дружини Катерини Михайлівни. Освіту здобув у Морському кадетському корпусі (1851).

В 1850—1852 плавав на Балтійському морі. Здійснив два навколосвітні плавання на фрегатах «Палада» (1852—1854) та «Діана» (1855). З 1854 — лейтенант, в 1856—1860 — на фрегаті «Аскольд». Під час другої подорожі 6 місяців провів у англійському полоні.

З 1860 — командир кліпера «Алмаз», і до 1865 плавав у складі ескадри контр-адмірала С. Лісовського, у тому числі брав участь у Першій експедиції російського флоту до берегів Північної Америки. B 1866—1869 командував корветом «Витязь», потім — фрегатом «Світлана».

У 1870 звільнений зі служби для плавання на комерційних судах, був інспектором РОПІТа. Учасник російсько-турецької війни 1877—1878: командував загоном мінних загороджувачів, керував перевезенням російських військ з портів Мармурового моря до Росії.

У 1882 році був проведений у контр-адмірали. Потім на адміністративній службі: з 1882 — Таганрозький, а з 1885 — Одеський градоначальник. B 1891 отримав чин генерал-лейтенанта (за Адміралтейством). З 1898 — почесний Опікун Опікунської Ради установ Імператриці Марії.

У мемуарах сучасників

Ось що пише про нього Сергій Мінцлов у своїх спогадах «Петербург у 1903—1910 роках»:

Під час мого перебування в Одесі служив там пристав — прізвище його забув — фахівець щодо вилову всяких злодіїв. Розгорілася якась історія, і несподівано з Москви налетіла до Одеси розшукова поліція; крадені речі, через які спалахнув сир-бор, знайшлися в цього самого лихача-пристава. Звичайно, граф Шувалов — тодішній градоначальник — негайно хотів віддати його під суд, але… у того, крім крадених речей, знайшлися і записочки колишнього градоначальника, нині почесного опікуна і великої шишки — Зеленого, з яких з'ясувалося, що Зелений запозичив у «бідного» (по формуляру) поліцейського пристава, свого підлеглого — 30 або 40 тисяч… Розгадка цієї шаради канула в Лету, оскільки Зелений, звичайно, вигородив свого, скажімо делікатно, — улюбленця; до речі, цей улюбленець нині є помічником поліцеймейстера в тій же Одесі.
Зелений був не градоначальник, а щось на зразок необмеженого повелителя; про нього ходять цілі легенди. Хам він був неймовірний: лаявся, не соромлячись, на вулицях на все горло, як два візники; між іншим, знаю про нього — я його ще застав у Одесі — такого роду оповідач. Якось несподівано надумав він уночі прогулятися пішки особливо звивистими вулицями. Звичайно, збоку тротуару шанобливо чеберяв поруч з ним пристав; позаду марширувала, як водиться, решта братії — навколодочні, городові і т. д.
«Заклади» мали бути на той час всі закриті; проте пильне око одеського Гарун-аль-Рашида побачило, що двері багатьох трактирів тільки зачинені, а всередині світло і шум.
- Відкрито? — промовив Зелений. — Чому береш? — раптом звернувся він до пристава, який уже думав, що прийшла його остання година. — Та ну, сміливіше!
- По сто карбованців, ваше превосходительство… — пролепетав пристав, пронизаний несплячим оком.

– Мало! — вирішив Зелений. — Більше з них, мерзотників, брати треба! — І велично пішов далі.
— Сергей Рудольфович Минцлов. «Петербург в 1903—1910 годах» (воспоминания).

Смерть та похорон

Помер 1909 року в Одесі. Був похований на 1-му Християнському (Старому) цвинтарі в Одесі (зруйновано на початку 1930-х років, тепер Преображенський парк). Але за побажанням дочок його порох і порох його дружини пізніше було перенесено в садибу «Високе» місто Бологе і лежало в склепі, біля каплиці. За деякими даними, після більшовицького перевороту могила була розорена, і стежками деякий час валялися коси «генеральші».

Родина

Дружина: Верховська Наталія Михайлівна (1842—1901) Діти:

Олександр (1872—1922), служив на Балтійському флоті, в 1917 контр-адмірал, потім військовий спеціаліст. У 1919—1920 начальник морських сил Балтійського моря;
Катерина (1874-?), одружена з повітовим предводителем дворянства князем М. Путятіним ;
Ольга (1877-?), одружена з шталмейстером, князем П. Путятіним. У 1919 сім'я через Одесу емігрувала на Мальту. Єдина дочка Наталія Путятіна (1904—1984) — балерина, засновниця Мальтійської академії балету.

Нагороди

Серед численних нагород П. Зеленого, отриманого ним під час служби, вищі ступеня як російських — орденів Святого Станіслава та Святої Анни, орден святого Володимира другого ступеня, так і іноземних. Серед них:

Орден Печатки Соломона (Абісінія)
Орден Благородної Бухари (Бухара)
Командорський ступінь ордена Філіпа Великодушного (Гессен-Дармштадт)
Командорський хрест ордена Спасителя (Греція)
орден Данеброг (Данія)
Орден Лева і Сонця (Персія)
Командорський хрест ордена Христа (Португалія)
ордена Святого Сави та Таківського хреста (Сербія)

Посилання