Перейти до вмісту

Йоффе Ірина Львівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Йоффе Ірина Львівна
Народилася16 березня 1915(1915-03-16) Редагувати інформацію у Вікіданих
Катеринослав, Російська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Померла1989[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Москва, СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьнауковиця Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materфілологічний факультет СПбДУ Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий ступінькандидат філологічних наук

Ірина Львівна Йоффе (псевдонім — Львова І.; 16 березня 1915 року, Катеринослав, — 18 жовтня 1989 рік, Москва) — радянська японістка[2], критик, літературознавиця, перекладачка.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народилася в Катеринославі в сім'ї інженера; племінниця радянського фізика Абрама Федоровича Йоффе. З кінця 1920-х років жила в Ленінграді, де закінчила школу. Навчалася в Ленінградському інституті філософії, лінгвістики та історії (ЛІФЛІ), після його розформування-на філологічному факультеті Ленінградського Державного Університету. Учениця Миколи Йосиповича Конрада.[3]

Будучи студенткою 5-го курсу, 11 березня 1938 в період антисемітської кампанії заарештована управлінням народного комісаріату внутрішніх справ по Ленінградській області (УНКВС ЛО); звинувачена за статтею 58-1а Кримінального кодексу РРФСР (за версією слідства, була агентом іноземної розвідки, займалася шпигунством). За розповідями, реальною причиною арешту були її слова в студентській аудиторії про те, що Микола Олександрович Невський не міг бути шпигуном. За іншою версією, причиною з'явився донос однокурсника (арабіста Ревнова) про те, що студентки І. Йоффе і Є. Пінус ходять для додаткових занять в гуртожиток до викладача-японця. Постановою Особливої наради (ВЗГ) при НКВС СРСР від 8 травня 1938 року засуджена до 10 років виправно-трудового табору. В результаті клопотань (насамперед з боку її дядька, фізика А. Ф. Йоффе) 18 червня 1941 року рішення ВЗГ було скасовано. Звільнена з Севвостлага (Далекосхідний край, бухта Нагаєво, радгосп Ельген) тільки 23 січня 1942 року.[3][4][5][6]

У 1944 році закінчила Московський інститут сходознавства, у 1949 році отримала ступінь кандидата філологічних наук. У 1946—1956 роках викладала і завідувала кафедрою літературознавства в Військовому інституті іноземних мов. З 1950 року-консультант іноземної комісії зборів постанов (ЗП) уряду СРСР. З 1958 року-член Спілки письменників СРСР[7]. З 1960 року — викладач Інституту східних мов при МДУ. У 1988 році нагороджена Орденом вранішнього сонця із золотими променями, урядовою нагородою Японії за заслуги в галузі вивчення і пропаганди японської літератури в СРСР; перша з радянських перекладачів, відзначена почесною нагородою Японії.

Учні — японісти Олександр Долін Ірина Мотобривцева, Тетяна Соколова-Делюсіна[8] та інші.

Чоловік: японіст Наум Павлович Капул (02.12.1912-04.05.1988), науковий співробітник Інституту країн Азії АН СРСР.

У 1960 — і-1980-ті роки разом з н. М. Капулом жила в ЖБК «радянський письменник» (Д. № 25 по Червоноармійській вулиці)[9][10].

Переклади

[ред. | ред. код]
  • Токунага С. Тихие горы: Роман. М., 1952.
  • Японская реакционная литература на службе американского империализма // ИАН СССР. Сер. лит-ры и языка. 1952. Т. 11, вып. 3. С. 252—263.
  • Прогрессивная японская литература в борьбе за мир // Там же. 1953. Т. 12, вып. 5. С. 439—456.
  • Такакура Т. Воды Хаконэ: Роман. М., 1954.
  • Поэтическое богатство японского народа // ИЛ. 1955. № 2. С. 211—214.
  • Журавлиные перья: Пьеса в одном действии // Театр. 1955. № 12. С. 3-16 (совм. с В. Марковой).
  • Кобаяси Т. Жизнь для партии: Повесть. М., 1957.
  • Токутоми Р. Куросиво: Роман. М., 1957.
  • Киносита Д. Успение лягушки: Пьеса. М., 1958.
  • Хаяси Ф. Поздние хризантемы // Восточный альманах. Вып. 2. М., 1958. С. 371—387.
  • Мондзааэмон Т. Драмы. М., 1963 (сост., вст. ст.; совм. с В. Марковой).
  • Гомикава Д. Условия человеческого существования: Роман. М., 1964.
  • Исикава Т. Тростник под ветром: Роман. М., 1970.
  • Кин Д. Японцы открывают Европу: Очерки. М., 1972.
  • Охара Т. Её звали О-Эн: Повесть. М., 1973.
  • Ихара С. Рассказы из всех провинций. М., 1974.
  • Нидзё. Неоконченная повесть. М., 1982.
  • Повесть о доме Тайра: Эпос XIII в. М., 1982.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Люди и судьбы. Биобиблиографический словарь востоковедов - жертв политического террора в советский период (1917-1991) — СПб: Петербургское Востоковедение, 2013. — 496 с. — (Социальная история отечественной науки о Востоке) — ISBN 978-5-85803-225-0
  2. ↑ «Япония сегодня»[недоступне посилання з Июнь 2018]
  3. ↑ а б Васильков Я. В., Сорокина М.Ю. Люди и судьбы. Биобиблиографический словарь востоковедов - жертв политического террора в советский период (1917-1991). — Санкт-Петербург : Петербургское Востоковедение, 2003. — 495 pages с. — ISBN 5-85803-225-7, 978-5-85803-225-0.
  4. ↑ Репрессированные японисты (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 18 березня 2015. Процитовано 27 липня 2021.
  5. ↑ Марченко З. Д. Семнадцать лет на островах ГУЛАГа. — М.: Возвращение, 1999[недоступне посилання з Сентябрь 2018]
  6. ↑ Аксенов, В. "Ловите голубиную почту..." Письма (1940-1990 гг.). — Москва : АСТ, 2015. — 458 pages с. — ISBN 978-5-17-090724-3, 5-17-090724-9.
  7. ↑ В Президиуме Московского отделения Союза писателей [Архівовано 21 грудня 2019 у Wayback Machine.] // Московский литератор, 25 марта 1958 г.
  8. ↑ Российский японовед награждена Орденом Восходящего Солнца » Новости из Японии. news.leit.ru. Архів оригіналу за 27 липня 2021. Процитовано 12 грудня 2019.
  9. ↑ Справочник СП СССР, 1964, с. 390.
  10. ↑ Справочник СП СССР, 1986, с. 379.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Йоффе_Ірина_Львівна&oldid=43655992