Калініна Людмила Іванівна
![]() | Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. |
Калініна Людмила Іванівна | |
---|---|
Ім'я при народженні | рос. Людмила Ивановна Сухарева ![]() |
Народження | 26 серпня (8 вересня) 1915 ![]() Уфа, Російська імперія ![]() |
Смерть | 24 червня 2014 (98 років) ![]() Москва, Росія ![]() |
Поховання | Ніколо-Архангельський цвинтар ![]() |
Країна | ![]() ![]() |
Звання | полковник ![]() |
Війни / битви | німецько-радянська війна ![]() |
Нагороди |
Людмила Іванівна Калініна (Сухарєва, Старшинова; 8 вересня 1915, Уфа, Башкортостан — 24 червня 2014) — радянський і російський офіцер, в роки Великої Вітчизняної війни — командир ремонтно-відновлювального полку, танкові війська; інженер полковник.
Народилася 8 вересня 1915 року в Уфі в російській інтелігентній родині. Батько — Сухарєв Іван Георгійович (1884–1962), бухгалтер; мати — Сухарєва Капітоліна Михайлівна (1892–1975). Перший чоловік — Старшинов Іван Федотович; другий чоловік — Калінін Борис Павлович (1910–1991), танкіст, учасник Великої Вітчизняної війни, полковник танкових військ у відставці[1].
У 1927 році Людмила Сухарєва з батьками переїхала в Москву, де продовжила навчання в школі. Після закінчення семирічки прийшла на автозавод «АМО» учнем слюсаря. Швидко освоївши робітничу професію, стала працювати слюсарем по ремонту верстатів і автоматів. За відмінну роботу отримала 4-й розряд. У 1932 році вийшла заміж за токаря заводу Старшинова Івана Федотовича, кавалера ордена Леніна[1].
Одночасно Людмила навчалася на вечірньому робочому факультеті, після закінчення якого в 1934 році, на подив батьків і подруг, поступила в Військову академію механізації і моторизації імені Сталіна. Всупереч розпорядженням про те, щоб жінок до військових вузів не брати, її вступу сприяв директор заводу І. А. Лихачов. З 160 студентів на курсах було тільки дві дівчини[2]. В академії познайомилася з одногруппником Борисом Калініним; вони подружилися і полюбили один одного[1]. Перший чоловік Іван Старшинов був репресований, довелося оформити розлучення[2].
Після 5-річного навчання навесні 1940 року призначена в штаб Московського військового округу, а Бориса перевели в Забайкаллія.
Влітку 1940 року начальник відділу штабу округу військовий інженер 3-го рангу Людмила Старшинова була включена в групу фахівців по випробуванню легкого плаваючого танка Т-40, в ході якого перші десять побудованих Т-40 пройшли за маршрутом Москва — Брянськ — Київ — Мінськ протяжністю понад три тисячі кілометрів з форсуванням трьох річок (в тому числі, річки Дніпро) і виконанням стрибка з трампліна в Князь-озеро (один з танків мав жіночий екіпаж, до складу якого увійшли механік-водій Людмила Старшинова, Соня Скринникова і Поліна Недялкова)[3]. Т-40 з жіночим екіпажем пройшов всі випробування, а Людмила отримала першу нагороду — значок «За відмінне водіння танка»[1].
У червні 1941 року Людмила з Борисом відпочивали в Криму, коли почалася війна. Прибувши до Москви, вони знову розлучилися: Людмилу направили на Південний фронт, а Бориса — з танковим корпусом на Західний фронт [1].
Військінженер 3-го рангу Людмила Старшинова надійшла в розпорядження помічника командувача Південного фронту по автобронетанковим і механізованим військам генерал-майора танкових військ А. Д. Штевньова, який доручив їй очолити відділ ремонту та евакуації танків. З фронту військінженер була направлена в службове відрядження в Москву, щоб організувати поставки на фронт запчастин до танків і нової бойової техніки. Людмила успішно впоралася з цим завданням: запчастини прибули літаком, а пізніше підійшли два ешелони з новими танками[1]. Крім того, їй вдалося вмовити поїхати з нею Бориса Калініна, який після Смоленської битви командував в Москві курсами з підготовки танкових екіпажів. Восени 1941 року Людмила і Борис одружилися і воювали разом[1].
Восени 1941 року війська Південного фронту вели важкі оборонні бої з переважаючими силами противника. Танкові частини зазнавали втрат у живій силі і техніці. Військінженер 3-го рангу Людмила Старшинова в короткі години затишшя встигала підігнати до переднього краю технічні «летючки», тягачі, крани, організувати евакуацію підбитих танків в найближчий тил. Незначні несправності усували на місці[1].
Після введення в РСЧА погон і нових військових звань, Людмила Старшинова отримала звання інженер-майора. До цього часу вона командувала ремонтно-відновлювальним полком, який включав похідний-ремонтний завод, три армійських ремонтно-відновлювальних батальйони, евакуаційну роту. В її підпорядкуванні знаходилося більше тисячі осіб. Її полк діяв в складі Південного, Північно-Кавказького, Закавказького фронтів і Окремої Приморської армії. Зокрема, за п'ять місяців 1943 року її служба відновила в польових умовах і повернула до ладу 1525 несправних танків. Всього ремонтники Старшинової дали друге життя більш чотирьох тисячам танків[2], в 1943 році її підрозділ посів друге місце серед всіх танкоремонтних підрозділів[4] по всіх фронтах за кількістю і якістю відремонтованої техніки[5].
Людмила Іванівна пробула на фронті до осені 1944 року. За роки війни удостоєна ордена Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни II ступеня, двома орденами Червоної Зірки, 23 медалі, в тому числі медаль «За бойові заслуги»[1].
У 1945 році, відразу після закінчення війни, Людмила і Борис Калініни служили в розвідці, виконуючи завдання з вербування фахівців в США і Німеччині. Володіла англійською та німецькою мовами[2]. Проходила службу в Науково-технічному комітеті Головного бронетанкового управління [6]. Людмила і Борис удочерили шестимісячну дівчинку Люду[2].
Учасниця Параду Перемоги 2000 року[6], інженер-полковник у відставці Л. І. Калініна працювала в Російському Комітеті ветеранів війни і військової служби, в Раді ветеранів танкових військ і вела громадську роботу[1].
У 2000 році «за громадську діяльність та багаторічну працю» президент Росії В. В. Путін нагородив її орденом Пошани[1].
Останній раз водила бойову машину в 2003 році у віці 87 років на полігоні в Кубинці, куди незадовго до цього привезли в подарунок відремонтований танк Т-70, піднятий з боліт в районі Великих Лук. Проїхала за важелями танка 5 км[7][8].
Жила в Москві[1]. Померла 24 червня 2014 року[9][10]. Похована на Ніколо-Архангельському кладовищі.
Радянські державні нагороди [1] :
- орден Червоного Прапора
- два ордени Вітчизняної війни II ступеня (27 серпня 1943; 6 квітня 1985)
- два ордени Червоної Зірки (листопад 1941; лютий 1942 «за доставку боєприпасів і ремонт колісних машин в районі Миколаївка»)
- 55 медалей [2], в тому числі:
- знак «Відмінник РСЧА»
- значок «За відмінне водіння танка»
Російські державні нагороди:
- орден Пошани (2000) — за громадську діяльність та багаторічну сумлінну працю[11]
Інші нагороди:
- Орден Святого Князя Олександра Невського I ступеня (Академія проблем безпеки, оборони і правопорядку)
Почесний громадянин Східного округу Москви, почесний ветеран міста Москви (2010)[5].
Їй присвячені виставки та експозиції в Бронетанковому музеї в Кубинці[6] і в музеї «Історія танка Т-34»[12]. Людмила Іванівна — єдина людина в Росії, яка отримав в подарунок власний танк в робочому стані[8].
Голова Московської міської Ради ветеранів Долгих Володимир Іванович:
![]() |
У нас в городе более 50 тысяч участников Великой Отечественной войны — и летчики, и пехотинцы, и врачи, много людей легендарных. Но среди них таких, как Людмила Ивановна — конечно, единицы. Женщина, которая командовала 3,5 тысячами подчиненных-мужчин, восстановила 4 тысячи танков. Это колоссальный вклад в дело Победы. Людмила Ивановна — активный участник наших достижений и во время Великой Отечественной войны, и в послевоенный период. |
![]() |
Л. І. Калініна, 2010 [5]:
![]() |
Из своих 95 лет я в танковых частях 77 лет. Это дата большая. Всего я достигла своими силами, своей головой, своим сердцем и своим желанием помочь нашей стране. Поэтому на фронт я после окончания академии поехала сама. Я была на Южном фронте, на Северокавказском. Я никогда не сачковала, не убегала от работы и учила людей. И я считаю, что моя жизнь — вся в работе, вся в желании, чтобы страна наша процветала. |
![]() |
Л. І. Калініна, 2012[2]:
![]() |
За современный танк я, конечно, не сяду, там все электроникой напичкано. Переподготовка мне для этого нужна, а «Т-40», «Т-70» и «Т-34» я и сейчас поведу с закрытыми глазами. |
![]() |
Полковник Л. І. Калініна — не єдина в Росії жінка-танкіст, учасник Великої Вітчизняної війни. Наприклад, в Самарі відома фронтовичка-танкіст Олександра Митрофанівна Ращупкіна, у томичів теж є своя жінка-танкіст — це Герой Радянського Союзу Марія Василівна Октябрська[13]. Всього в танкових військах було менше 20 жінок-танкістів, учасників Великої Вітчизняної війни. Таких, що закінчили ж танкові училища було всього три. Колишня санінструктор І. Н. Левченко — в 1943 році закінчила прискорений курс Сталінградського танкового училища і служила офіцером зв'язку 41-ї гвардійської танкової бригади, командувала групою легких танків Т-60. Молодший технік-лейтенант А. Л. Бойко (Морішева) — в 1943 році закінчила Челябинське танкове училище і воювала на важкому танку ІС-2. Дочка С. М. Кірова гвардії капітан Є. С. Кострікова після закінчення Казанського танкового училища командувала танковим взводом, а в кінці війни — танковою ротою[14].
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п Международный Объединённый Биографический Центр.
- ↑ а б в г д е ж Косова Е. Стальная леди танковых войск.
- ↑ генерал-майор Полина Недялкова. Мужская профессия // Плечом к плечу, сердцем к сердцу. Воспоминания болгар — бойцов и командиров Красной Армии / сб., сост. М. Костадинова, И. Лалов. пер. с болг. М., Воениздат, 1984. стр.182-196
- ↑ Г. Конюшкова. Двое и танк // Память огненных лет. М., Воениздат, 1975. стр.230-233
- ↑ а б в Московских ветеранов поздравили с Днём танкиста.
- ↑ а б в Танковый музей в Кубинке.
- ↑ Победа 1945.
- ↑ а б В Москве пройдет встреча с Людмилой Калининой – «леди танковых войск». «Победа-60». Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 10 березня 2012.
- ↑ Людмила Ивановна Калинина (1915-2014). Музейный комплекс «История танка Т-34». Архів оригіналу за 22 грудня 2012. Процитовано 15 липня 2014.
- ↑ Светлая память. Красная звезда. 25.06.2014. Архів оригіналу за 18 липня 2014. Процитовано 15 липня 2014.
- ↑ Указ Президента Российской Федерации от 9 сентября 2000 года № 1616 «О награждении орденом Почёта Калининой Л. И.». // Официальный сайт Президента России. Архів оригіналу за 29 березня 2020. Процитовано 17 жовтня 2016.
- ↑ Женщины и танки. Музей «История танка Т-34». Архів оригіналу за 22 грудня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
- ↑ Вадим Кожуховский (9 сентября 2006). Танкист, да Вы - девица!. Красная Звезда. Архів оригіналу за 30 листопада 2017. Процитовано 13 вересня 2014.
- ↑ Евгений Панов. Танкист-девица из Казани. Республика Татарстан. Архів оригіналу за 14 вересня 2014. Процитовано 13 вересня 2014.
- Калинина Людмила Ивановна. Победа 1945. Никто не забыт — Ничто не забыто!. Архів оригіналу за 23 березня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
- Калинина Людмила Ивановна. Международный Объединённый Биографический Центр. Архів оригіналу за 15 вересня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
- Выставка-музей в административном здании Музея. Танковый музей в Кубинке. Архів оригіналу за 25 вересня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
- Елена Косова (7 марта 2012). Стальная леди танковых войск. РИА Новости. Архів оригіналу за 25 травня 2016. Процитовано 10 березня 2012.
- // Гольяново, № 09/9. — Управа района Гольяново и муниципалитета Гольяново, 2010. — С. 1.[недоступне посилання з Октябрь 2018]
- В Москве пройдет встреча с Людмилой Калининой – «леди танковых войск». «Победа-60». Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 10 березня 2012.
- Комитет общественных связей. (20.09.2010). Московских ветеранов поздравили с Днём танкиста. Портал Комитета общественных связей города Москвы. Архів оригіналу за 15 вересня 2012. Процитовано 10 березня 2012.
- Сидибе, Пьер. // Российская газета, неделя № 5210 (131). — 2010.
- // Гольяново, № 9. — сентябрь 2005.
- Народились 8 вересня
- Народились 1915
- Уродженці Уфи
- Померли 24 червня
- Померли 2014
- Померли в Москві
- Поховані на Ніколо-Архангельському цвинтарі
- Кавалери ордена Пошани (Російська Федерація)
- Кавалери ордена Червоного Прапора
- Кавалери ордена Вітчизняної війни
- Кавалери ордена Вітчизняної війни II ступеня
- Кавалери ордена Червоної Зірки
- Нагороджені медаллю Жукова
- Нагороджені медаллю «За бойові заслуги»
- Нагороджені медаллю «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «В ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна»
- Нагороджені медаллю «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «У пам'ять 850-річчя Москви»
- Нагороджені медаллю «За оборону Кавказу»
- Нагороджені медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «Тридцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «Сорок років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
- Нагороджені медаллю «Ветеран Збройних сил СРСР»
- Нагороджені медаллю «30 років Радянській Армії та Флоту»
- Нагороджені медаллю «40 років Збройних Сил СРСР»
- Нагороджені медаллю «50 років Збройних Сил СРСР»
- Нагороджені медаллю «60 років Збройних Сил СРСР»
- Нагороджені медаллю «70 років Збройних Сил СРСР»
- Члени КПРС
- Радянські танкісти Другої світової війни
- Випускники Військової академії бронетанкових військ імені Р. Я. Малиновського
- Полковники (СРСР)