Волоське князівство

Волоське князівство рум. Țara Românească рум. кирил. Цѣ́ра Рꙋмѫнѣ́скъ
васал Османської імперії (1415 — XIX ст.) протекторат Російської імперії (XVIII—XIX ст.)
1330 – 1859
Прапор Герб
Волощини: історичні кордони на карті Волоське князівство в 1789 році
Столиця	Кимпулунг-Мусчел, Куртя-де-Арджеш 1317—1418 Тирговіште 1418—1659 Бухарест 1659—1859
Мови	середньоболгарська, церковнослов'янська (на початку офіційна), Румунська мова (у широкому вжитку, пізніше офіційна)
Форма правління	Князівство
воєвода, господар
• 1310—1352 (перший)	Басараб І
• 1859—1862 (останній)	Александру Йоан Куза
Історія
• Об'єднання під      владою Бесараба І	1330
• Мехмед I відновив     Османську владу	1419
• Третя Австро-Турецька війна і Молдавські війни магнатів	1593—1621
• Договори:     - Кючук-Кайнарджійський     - Едірнський	21 липня 1774 14 вересня 1829
• Органічний регламент	1834—1835
• Унія:     - з Молдовським князівством	5 February 1859 (24 Jan OS)
Населення
Наступник Об'єднане князівство Волощини і Молдавії
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Волоське князівство

Волоське князівство (рум. principatul Țării Românești) — історична європейська держава, яка разом з Молдавією та Трансільванією була однією із трьох середньовічних держав з румуномовним населенням. Разом з Молдавією було одним з двох «Дунайських князівств», а після об'єднання Волоського і Молдавського князівств в 1859 році, його територія увійшла до новоствореного Румунського королівства. Волоське князівство складалось з жудеців (повітів), керованих волоським правом, на чолі з воєводою (пізніше господарем), обраним зборами бояр, якому допомагала господарська рада (рум. Sfat domnesc). Князівство мало законодавство (рум. Pravila), армію (рум. Oastea), флот на Дунаї (рум. Bolozanele) і дипломатичний корпус (Logofeții). Волоське князівство ніколи не було турецькою провінціією, як неточно вказіється в деяких історичних працях. З 1330 року держава існувала як незалежне князівство, з 1460 року (з перервами) — як автономна васальна держава Османської імперії. Волоське князівство мало три столиці: Куртя-де-Арджеш, Тирговиште та Бухарест.

Географія

Землі Волоського князівства біля 1390 року

Топографічні межі князівства

Волоське князівство охоплювало південь сучасної Румунії, від Карпат на півночі (кордон з Трансільванією, спочатку васалом Угорського королівства, потім Австрійської імперії) до Дуная на півдні (кордон з Болгарією, потім з Османською імперією). Кордон з Молдавським князіством на сході проходив переважно по річці Мільков (притока Сірету). З часом межі князівства змінювалися: у 1390 році воно поширилося до Чорного моря, включаючи регіони Бессарабії (у початковому сенсі назви, що відповідає сучасному Буджаку і названого так після перемоги воєводи Басараба над татарами в 1328 році) і Добруджі (названої так на честь її засновника Добротіча). Перший був переданий Молдавії в 1421 році, другий був анексований Османською імперією наступного року. Волоські воєводи також тривалий час володіли (особисто, а не від імені князівства) землями в Трансільванії (Селіште, Чичеу, Фегераш і Хацег).

Волощина традиційно поділяється на Мунтенію на сході (іноді її називають «Велика Валощина») і Олтенія на заході (іноді її називають «Мала Волощина»). Олт утворює кордон між двома регіонами. До нього входив (зі змінами з часом) 21 жудець (рум. județ): 8 в Олтенії, 13 в Мунтенії), керовані жудом (рум. jude — суддя), що виконував судові і адміністративні функції, призначеним воєводою, якому допомагає рада місцевих бояр: жуд та його рада призначали ворників, світських керівників парафій.

У міру того як небезпека татарських набігів зменшувалася, столиця держави «спускалась» від Карпат до Дунайської рівнини вздовж торгового шляху з Центральної Європи до Константинополя (і по якому у XX ст. столітті було збудоване перше румунське автомобільне шосе): у 1330 році столицею став Кимпулунг, у 1348 році вона перемистилась до Куртя де Арджеш, потім до Тирговіште у 1396 році і, нарешті, до Бухареста у 1698 році.

Історія

Історія Румунії
Доісторичний час
Культура Кукутені-Трипілля
Культура Хаманджія
Бронзова доба у Румунії
Дакія
Гети
Римська Дакія
Виведення Римських військ з Дакії
Середньовіччя
Етногенез румунів
Переселення готів
Печенізький каганат
Перше болгарське царство
Золота Орда
Угорське королівство
Волоське князівство
Молдавське князівство
Новий час у Румунії
Трансильванське князівство
Габсбурзька Трансильванія
Фанаріоти
Дунайські князівства
Органічний регламент
Молдавська революція (1848)
Волоська революція (1848)
Війна за незалежність Румунії
Румунське королівство
Румунська кампанія (1916—1917)
Унія Трансильванії і Румунії
Унія Бессарабії і Румунії
Велика Румунія
Бесарабсько-буковинський похід (1940)
Румунія в Другій світовій війні
Соціалістична Республіка Румунія
Радянська окупація Румунії
Студентський рух (1956)
Румунська революція (1989)
Сучасність
Питання возз'єднання
Румунія
Портал «Румунія»

Античність

Згідно з Геродотом та іншими античними джерелами, з найдавніших часів, територія на північ від нижньої течії Дунаю, вважалася частиною західної Скіфії. У ході другої війни римлян з даками (105 рік н. е.) західна Олтенія стала частиною римської провінції Дакія, а частина Волощини була включена в провінцію Мезія. Римський лімес був спочатку побудований вздовж річки Олт (119 рік н. е.), перш ніж змістився трохи на схід у II столітті — в цей час смуга укріплень тяглася від Дунаю до річки Рукар у Карпатах. Лімес повернувся назад до річки Олт 245 року, а 271 року римляни залишили регіон.

У період римського панування область була предметом романізації. Висловлюються припущення про те, що і в процесі Великого переселення народів, коли в III столітті землі на північ від нижньої течії Дунаю перейшли під контроль готових і союзних ним племен (далі: з кінця IV століття — гунів, з V століття — слов'ян), у цій частині Дакії нібито проходила романізація. Проте таку думку не підтримують багато представників «міграційної» теорії походження східнороманського населення. У 328 році римляни побудували міст між каструмом Суцидава та Еском (поблизу Гигена), яким йшла активна торгівля з народами на північ від Дунаю. У 332 році імператор Костянтин I Великий напав на готів, що оселилися за Дунаєм. Період готського правління перервався, коли гуни прибули до Паннонії та атакували близько 170 населених пунктів по обидва боки Дунаю. Однак після смерті Аттіли владу над Дакією, за повідомленням Йордана, знову повернули собі готи.

Раннє Середньовіччя

Територія Волощини в V—VI століттях знаходилась під владою або впливом Візантійської імперії. Протягом цих сторіч візантійський вплив очевидний, як, наприклад, пам'ятки культури Іпотешті-Киндешть, але з другої половини VI століття і в VII столітті слов'яни перетнули територію Валахії та оселились у межах Візантії на південному березі Дунаю. Вже у VI столітті на північному березі нижньої течії Дунаю (на території майбутньої Волощини) також існувало якесь слов'янське князівство — візантійський історик VI ст. Менандр згадує слов'янського князя Даврита (інше прочитання його імені — Доврат чи Лавр), до якого прибули посли аварського хана Баяна.

У 593 р. візантійський головнокомандувач Пріск розгромив слов'ян, аварів і гепідів на території майбутньої Волощини, а в 602 р. слов'яни зазнали тут вирішальної поразки і були змушені відступити за Дунай. Імператор Флавій Маврикій Тиберій намагався зміцнити римські позиції північному березі Дунаю, розгорнувши там свою армию, але наштовхнувся на сильний спротив своїх військ.

Карта Болгарського царства та Балкан у IX ст з землями за Дунаєм після територіальної експансії за часів Крума, Омуртага і Пресіана

Перше болгарське царство контролювало територію Волощини від свого заснування в 681 році до завоювання угорцями Трансільванії наприкінці Х століття. Із занепадом і подальшим візантійським завоюванням Болгарії (з другої половини X століття до 1018 року) Волощина потрапила під контроль печенігів, тюркського народу, який поширював своє панування на захід у X та XI століттях. Близько 1091 року печеніги зазнали поразки від куманів (половців) з степів південної Русі, які в свою чергу взяли під свій контроль землі Волощини.

Романізоване тубільне населення Середнього та Нижнього Подунав'я у східнослов'янських джерелах називалося волохами (влахами). Починаючи з X століття, візантійські, болгарські, угорські та пізніші західні джерела згадують про існування невеликих державних утворень влахів на чолі з князями та воєводами.

Значна частина волохів у IX—X століттях прийняла християнство за візантійським обрядом. Разом із християнством поширилася слов'янська писемність, унаслідок чого церковнослов'янська мова аж до середини XVIII століття залишалася тут офіційною мовою церкви та державного діловодства. Вже в X—XI століттях біля сучасної Румунії стали виникати земельні володіння (кнезати), власники яких називалися по-слов'янськи князями. Проте, більшість сільського населення до XIV століття становили вільні общинники.

У 1241, під час монгольського вторгнення до Європи, половецьке панування закінчилося. Монгольське панування на територіях майбутнього Волоського князівства не зафіксовано документально, але залишається вірогідним. Ймовірно, якісь території Волощини були об'єктом претензій угорців і болгар, але відчутне ослаблення Угорського королівства внаслідок монгольської навали сприяло виникненню на його околицях нових політичних утворень.

Заснування Волоського князівства

Перекази називають засновником Волоського князівства Раду Негру, який нібито жив наприкінці XIII століття. Поте першим місцевим правителем, що згадується у писемних джерелах, є воєвода Литовой (1272), який правив землями по обидва боки Південних Карпат (у тому числі частиною Трансільванії) та відмовився платити данину угорському королю Ласло IV Половцю. Його наступником став його брат Барбат (1285—1288).

Ослаблення угорської держави після монгольського вторгнення і падіння династії Арпадів відкрило шлях для об'єднання волоських земель та їх незалежності від угорців. В 1310 році воєвода Арджешу та Олтенії Басараб повстав проти угорського короля Карла Роберта, захопив землі з обох боків від річки Олт і зробив столицею своїх володінь Кимпулунг-Мусчел. Басараб відмовився передати Угорщині Фегераш, Алмаш і Дробета-Турну-Северін, розбив Карла Роберта в Битві під Посадою (1330 рік) і захопив землі на сході — Буджак, який згодом став частиною історичної області, що отримала назву від його імені — Бессарабія. Правління тут Басараба I припинилося із захопленням Кілії ногайцями в 1334.

Басараба I в 1352 році наслідував його син Ніколає Александру, а відтак в 1364 році онук Владислав I. Останній напав на Трансільванію, після того як Людовик Угорський в 1368 окупував землі на південь від Дунаю і змусив волоського правителя визнати свій сюзеренітет. У правління Владислава I також відбулася перша конфронтація між Волощиною та турками-османами. При Раду I та його наступнику Дані I на Трансільванію та Дробета-Турну-Северін, як і раніше, претендувало Угорське королівство.

Коли більша частина Балканського півострова була захоплена Османською імперією (процес, який почався з османської висадки в Румелії в 1354 році і закінчився завоюванням Константинополя в 1453 році), Волощина опинилася втягнутою в протистояння з Османами, перш ніж остаточно стати одним з їхніх васалів наприкінці правління Мірчі Старшого . Мірча, який правив з 1386 по 1418 рік, спочатку переміг османів у кількох битвах на власній території (зокрема, при Ровіне в 1394 році), а потім вступив з ними в боротьбу за Добруджанське князівство, яке він успадкував у 1388 році. Він вагався між союзами з Угорщиною чи Польщею, перш ніж прийняти османський сюзеренітет у 1415 році, після того як Мехмед I взяв під контроль Добруджу та дунайські порти Турну-Магуреле та Джурджу. Тоді гирло Дунаю відійшли до сусіднього Молдавського князівства під назвою Бессарабія, а Волощина отримала назву Țara Rumânească («румунська країна»). Два порти на Дунаї залишалися османськими до 1829 року, а Добруджа — до 1878 року.

XV — XVI століття

Землі Волоського князівства за часів Мірчі Старого (~ 1390 року)

До 1390-х років війська Османської імперії вийшли до Дунаю, форсували його і вторглися в межі Валахії. Господар Мірча I Старий (1386-1418) розбив турків-османів у кількох битвах (у тому числі в битві при Ровині в 1394) і вигнав їх з Добруджі. 1396 року Мірча Старий брав участь на боці угорців у хрестовому поході проти турків, що закінчився поразкою хрестоносців 25 вересня під болгарським містом Никополем. У 1397 та 1400 роках Мірча успішно відбивав набіги турків на свою країну. Однак, в 1417 Мірча Старий був змушений укласти мирний договір з турками, за яким Мехмед I взяв під свій контроль Турну-Мегуреле і Джурджу. Ці два міста залишалися частиною Османської імперії, з невеликими перервами, до 1829 року.

У 1418—1420 роках Михайло І Басараб переміг османів у Северині, проте був убитий у битві у відповідь. У 1422 османська загроза на якийсь час була відвернена, коли Дан II за допомогою Піппо Спано завдав поразки Мураду II.

Валахія на мініатюрі в Нюрнберзькій хроніці (1493)

У 1428 був підписаний мирний договір з турками, що ознаменувало початок періоду внутрішньої кризи. Почалася міжусобна війна між Даном II та її двоюрідним братом Раду II . В 1431 на престолі утвердився Олександру I Алдя, проте його позиціям став загрожувати Влад II Дракул. У цих війнах претенденти на трон намагалися використати підтримку і Порти, і Священної Римської империи.

Наступне десятиліття ознаменувалося конфліктом між конкуруючими домамаи, Денешті і Дракулешті, впливом Яноша Гуньяді, регента Угорщини, і сходженням до влади Влада III, більш відомого як Влад Дракула або Влад Цепеш. Цепеш зробив своєю столицею Бухарест і здійснював терор проти бунтівних бояр, які спиралися турецьку підтримку. У 1462 році він переміг Мехмеда II у нічній битві під Тирговіште, але незабаром був змушений відступити і зобов'язатися платити туркам підвищену данину. У 1462 Цепеша повалив його брат, ставленик турків, Раду III Вродливий. Раду IV Великий (1495-1508) досяг компромісу з боярами, забезпечивши період внутрішньої стабільності.

Джерела

• Berza, Mihai. «Haraciul Moldovei și al Țării Românești în sec. XV—XIX», in Studii și Materiale de Istorie Medie, II, 1957, pp. 7–47.
• Brătianu, Gheorghe I (1980). Tradiția istorică despre întemeierea statelor românești (The Historical Tradition of the Foundation of the Romanian States). Editura Eminescu.
• Cazacu, Matei (2017). Reinert, Stephen W. (ред.). Dracula. East Central and Eastern Europe in the Middle Ages, 450–1450. Т. 46. Переклад: Brinton, Alice; Healey, Catherine; Mordarski, Nicole; Reinert, Stephen W. Leiden: Brill Publishers. doi:10.1163/9789004349216. ISBN 978-90-04-34921-6.
• Djuvara, Neagu. Între Orient și Occident. Țările române la începutul epocii moderne, Humanitas, Bucharest, 1995.
• Giurescu, Constantin. Istoria Românilor, Vol. I, 5th edition, Bucharest, 1946.
• Giurescu, Constantin. Istoria Bucureștilor. Din cele mai vechi timpuri pînă în zilele noastre, ed. Pentru Literatură, Bucharest, 1966.
• Ștefănescu, Ștefan. Istoria medie a României, Vol. I, Bucharest, 1991.