Контакти з Америкою до Колумба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Контакти з Америкою до Колумба
CMNS: Контакти з Америкою до Колумба у Вікісховищі

Конта́кти з Аме́рикою до Колу́мба, Доколу́мбові пла́вання до Аме́рики — проблематика контактів між Америкою, з одного боку, і цивілізаціями Старого Світу — Європи, Азії, Африки, Океанії — з іншого боку — до відкриття Америки, здійсненого Христофором Колумбом у 1492 р.

Загальний опис

[ред. | ред. код]

У цій сфері існує величезна кількість гіпотез, як відверто фантастичних (версії про заселення Америки «десятьма колінами Ізраїлевими», атлантами, жителями Атлантиди, або нібито існуючого континента Му), так і таких, що мають ту чи іншу наукову правдоподібність. Теорія доколумбових контактів включена до священних книг церкви мормонів.

Слід розрізняти контакт обмежений, випадковий, можливо, в межах деяких вузьких груп навіть систематичний, але той, що не спричинив жодних наслідків, і контакт повномасштабний, що супроводжується зіткненням цивілізацій, як це було при відкритті Америки Колумбом і надалі її дослідженням та завоюванням. Безперечних доказів доколумбових контактів другого типу немає; хоча вони, безсумнівно, мали місце. Американські походи вікінгів не призвели до знайомства цивілізацій і були скоро забуті навіть у Скандинавії. Випадкові контакти могли полягати, зокрема, в тому, що європейських моряків випадково живими заносило під час бурі в Америку, або навпаки. У таких мимовільних мандрівників, звичайно, не було шансів повернутися на батьківщину, і роль цих інцидентів для історії незначна.

Теорія, згідно з якою культура індіанців була привнесена зі Старого Світу називається диффузіонізм. Теорія, згідно з якою цивілізації Америки розвивалися практично повністю незалежно до 1492 року, називається ізоляціонізмом і має більше прихильників в академічній науці.

Загальновизнаними з доколумбових контактів (не рахуючи первинного заселення Америки через Берингів міст у первісну епоху) вважаються лише плавання вікінгів, які розпочалися з епохальної подорожі Лейфа Еріксона близько 1000 року і тривали, можливо, до XIV століття. Також досить надійні дані про відвідування Америки полінезійцями, що збереглися в їхніх переказах. Відомо, що чукчі налагодили обмін хутром і китовим вусом з древнім населенням північно-західного американського узбережжя, але точну дату встановити неможливо.

Поряд з цим висувалися гіпотези про відвідини Америки чи не всіма цивілізаціями Старого Світу — єгиптянами (активним прихильником версії про єгипетські плавання до Америки був Тур Хейєрдал), фінікійцями, греками, римлянами, арабами, державами Чорної Африки (малійський султан Абубакар II), китайцями (висунута Гевіном Мензісом фантастична «теорія 1421 року» про відкриття в цьому році флотом Чжен Хе), японцями, європейцями Середніх віків (особливо кельтами: легенди про Брендана, про Мадог), нарешті, тими чи іншими європейськими мореплавцями XV століття — безпосередніми попередниками Колумба. Ці гіпотези спираються на наступні три розряди доказів:

  1. Свідоцтва хронік про далекі плавання («флотоводець X плавав до землі на Заході / Сході, званої Y, і привіз багато багатств», «флотоводець X відправив великий флот на Захід / Схід, і про нього нічого не було чутно»)
  2. Подібності культур (наприклад, піраміди Єгипту і Мексики, близькість індіанського і азійського мистецтва);
  3. Археологічні знахідки, що можуть бути свідченнями контактів (Кенсінгтонський камінь, зображення, ймовірно, аннони або ананаса в Помпеях, нібито грецькі скульптури в Америці, статуетки з негритянськими рисами в Гватемалі, сліди культури кукурудзи в Африці).
  • Докази розряду 1) часто відводяться скептиками за допомогою іншої інтерпретації джерела (так, давньокитайські хроніки описують скоріше за все Японію або Сахалін, а африканські — Канарські острови);
  • докази розряду 2) скептики пояснюють типологічною подібністю культур;
  • докази розряду 3) — як тенденційні підробки (зокрема, багато хто вважає підробленими Кенсінгтонський камінь, напис з Бет-Крік та ін.) або, де це можливо, відносять знахідки до випадкових контактів.

Колонізація Північної Америки вікінгами

[ред. | ред. код]
Докладніше: Колонізація Північної Америки вікінгами

Індокитайська гіпотеза

[ред. | ред. код]

До другої половини 19 ст. відкриття американського континенту було питанням не стільки науки, скільки політики. Втім за останні сотню років паростки здорового глузду все частіше прориваються крізь цей «моноліт». З першістю Колумба посперечалися Б'ярні Гер'юльфссон і Лейф Ерікссон, саги про відкриття ними північноамериканського континенту підтверджені сучасними археологічними даними з Канади. Великий внесок у збір фактів, які свідчать про наявність тихоокеанських морських шляхів 3-4 тис. років тому, внесли вчені — прихильники «індокитайської» теорії освоєння американських континентів полінезійцями, і, зокрема, індокитайського впливу на зародження цивілізації ольмеків.

Якщо брати до уваги знамениті реконструкції Тура Хейєрдала, в подоланні Тихого океану на вітрильному судні немає нічого надприродного. Якщо звернутися до археологічних досліджень островів в Тихому океані, то існує безліч свідоцтв морських переходів на «відкритій воді» (тобто не вздовж прибережної лінії) в районі Полінезії з початку І тис. до н. е., в районі Південно-Східної Азії, а в басейні Індійського океану — з початку Х ст. до н.е[1]. У той час, як полінезійці почали колонізувати тихоокеанські острови, ті вже або були заселені, або містили сліди давнішої присутності людини (руїни з мегалітичний кладкою на островах Понапе, Пасхи, на Маркізьких островах, можливо вагомої складової зниклого материка Пацифіда). Те, що океан у ті часи сприймався не як перешкода, а як засіб переміщення, висловив Девід Льюіс в книзі «Ми, навігатори»: «Океанські простори можуть створювати перешкоди (хоча наземні об'єкти, такі як гірські хребти, теж іх створюють), але як тільки майстерність морської справи, особливо навігація, стають ефективними, вони перетворюються у хайвеї, а не перешкоди».[2]

Одним із доказів на користь цієї теорії вважається факт вирощування в Полінезії батата (солодкої картоплі) задовго до контактів з європейцями. Батьківщиною батата, як і звичайної картоплі, є Америка. Передбачається, що або полінезійці привезли батат з Південної Америки, або американські мандрівники завезли його до Полінезії. «Випадкове» потрапляння бульб батату в Полінезії по морю уявлялося вкрай малоймовірним. Саму назву батата у полінезійських мовах (рапануйська Kumara, маорі kumāra, Гавайська 'Uala) пов'язують з кечуанським k'umar ~ k'umara «батат», що також є непрямим свідченням про американо-полінезійські контакти. Однак, за даними генетиків, батат виник понад 800 тис. років тому, а американський і полінезійський види батату розійшлися 100 тис. років тому. Ймовірно, насіння батата потрапили в Полінезії по воді або за допомогою птахів.

Така ж ситуація з кокосовою пальмою — ендемік в Малайзії, де вона зустрічається на всіх островах Тихого океану, а також на узбережжі Центральної і Південної Америки ще з доколумбових часів. У своїй подорожі «Кон-тікі» Тур Хейєрдал довів неможливість збереження кокосових горіхів в морській воді. А це означає, що горіхи були також завезені на американський континент людиною.

Існує схожість в архітектурі пірамідальних конструкцій Південно-Східної Азії і Мезоамерики. Мова йде про піраміди, що володіють більш ніж одною подібністю і при цьому мають подібну приблизну дату споруди. Йдеться про піраміду, розташовану в Камбоджі в області Превіхеа (Кох-Кер). Ця піраміда археологами винесена за рамки загального стилю комплексу Ангкор. У музеї антропології Сієм Ріеп все, що пов'язано зі знахідками біля цієї піраміди, носить назву «стиль Кох-Кер». Крім факту пірамідальної геометричної форми будови, схожі:

  • ярусна (ступінчаста) структура піраміди;
  • передній сходовий проліт, що веде на вершину піраміди, іноді на кожній грані;
  • на вершині будівлі знаходиться (або знаходився) храм.
  • Храм на острові Кох Кер (Камбоджа)
    Храм на острові Кох Кер (Камбоджа)

Культура ольмеків існувала з середини ІІІ тис. до н. е. до 300 року до н. е. Як і інші перші цивілізації, вона виникає відразу і в «готовому виді»: з розвиненою писемністю, точним календарем, канонізованим мистецтвом, з розвиненою архітектурою. Ольмекам пропагують першість у винаході писемності, 260-денного календаря, мезоамериканську гру в м'яч, ритуальних кровопускань і навіть компаса. Батьківщиною цієї культури вважається прибережна зона Мексиканської затоки на території сучасних штатів Тобаско і Веракрус. Культурний вплив ольмеків простежується практично на всій території Мезоамерики від штатів Герерро і Пуебла на північному заході до тихоокеанського узбережжя Коста-Рики на південному сході[3]. Сан-Лоренсо, Ла-Вента, Трес-Сапотес — це перші поселення, побудовані з інженерним задумом: церемоніальні центри із земляними пірамідами були вписані в планування житлових кварталів. У Сан-Лоренцо знайдені залишки кам'яного водопроводу, а розширення міста відбувалося шляхом зведення насипних терас на схилах пагорба. На користь визнання ольмеків цивілізацією також свідчить їх писемність, яка включала як ієрогліфічну, так і фонетичну форму.

Втім під назвою ольмеки («olmecas», «ulmecas»), згаданих в літературних джерелах, схоже, згадувалися різні народи. В параграфі про ольмеків їх називають також тольтеками («досконалі майстри у всякому ремеслі і хитромудрі у всьому») і теніме, «багато хто з них там були науа або мешик»[4]. Тому роль «ольмеків» найчастіше грають тольтеки. З останніми схожа ситуація, з одного боку, це певне плем'я, з іншого, кого тільки не називають тольтеками в джерелах іспанських хроністів.

З початку ХІХ ст. до 1990-х років панувала теорія, що цивілізація «ольмеків» зародилася і поступово розвинулася на узбережжі Мексиканської затоки з первісних кочових племен кам'яного віку, нащадків тих, хто перейшов з Євроазіатського континенту по сухопутному перешийку в Беринговому морі. Стверджувалося (М. Д. Ко[5], Р. Діл та ін.), що Сан-Лоренцо є першим поселенням «ольмеків» з ознаками цивілізації, і звідти вже відбувалася подальша експансія в Ла-Венту, Трес-Сапотес і далі, в інші поселення на території сучасної Мексики і країн Центральної Америки.

В кінці 1970-х років Вінсент Мальмстрем, географ з Дартмутського коледжу (Ганновер, Нью-Гемпшир), провів реконструкцію хронології 260-денного (ритуального) і 365-денного (світського) мезоамериканських календарів, що відноситься до чотирнадцятого століття до нашої ери. В результаті він з'ясував[6], що 13 серпня (4 Ahau 8 Cumcu), співвідноситься з астрономічним явищем — знаходження сонця в зеніті на 15 паралелі північної широти. Ця паралель проходить рівно через розташування стародавнього поселення Ісапа у тихоокеанській прибережній низовині в Мексиці, в районі Соконуско. Важливим в цьому відкритті було те, що архітектурна орієнтація інших об'єктів Мезоамерики, в тому числі розташованих на узбережжі Мексиканської затоки, є повторним (тобто більш пізнім) від прийнятого в Ісапі. Це відкриття кардинально змінило уявлення про історію походження народу «ольмеків», оскільки раніше вважалося, що археологічна зона Ісапа хоч і відноситься до ольмекської культури, але до пізнього періоду епі-ольмеків, що датується близько 400 року до н. е.[7]

Подальші дослідження свідчень культурної дифузії, лінгвістичного аналізу, а також вивчення ландшафту і кліматичних зон привели до ще більш цікавих результатів. Порівняльний аналіз кам'яної обробки монументальної пластики і невеликих кам'яних артефактів в меншій мірі підлягає однозначним твердженням, оскільки датувати кам'яний предмет поки не є можливим. Однак, покладаючись на візуальний метод дослідження, можна зробити припущення про міграцію способів кам'яної обробки з південного узбережжя Мексики на північ від Мексиканської затоки. Мова в першу чергу йде про скульптури гігантських голів, знайдених в археологічних зонах південного узбережжя Гватемали — Монте-Альто і Такалік-Абахо і інших[8]. Якщо враховувати, що між створенням гватемальських і мексиканських монументів як мінімум три покоління, можна припустити еволюцію в обробці базальту.

Якщо враховувати датування артефактів на тихоокеанському узбережжі Мезоамерики — середина II тис. до н. е. — можна припустити, що переселення «ольмеків» -тольтеків приходить десь на цей же час. В Австралазії цей період визнається як занепад культури лапіта, переважають прості орнаменти і форми (а частина начиння взагалі перестає вироблятися з кераміки на користь більш доступних матеріалів: кокосових горіхів, раковин молюсків і дерева)[9][10][11]. Натомість розквітають культури Ла-Бланка, Окос, Ель-Месак, Ухуште та інші в Мезоамериці[12][13][14].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Kehoe A. Traveling Prehistoric Seas. — New York: Routledge, 2016.
  2. ↑ Lewis David We, the Navigators. — Canberra: Australian National University Press, 1972.
  3. ↑ Hoopes John W The Olmec Outside the Gulf Coast Heartland: Where and Why, 1977.
  4. ↑ Куприенко С. А. и Талах В. Н. Сказания о Солнцах. Мифы и исторические легенды науа. — Киев, 2014 //Бернардино де Саагун. «Всеобщая история событий в Новой Испании», глава 29, параграф 11.
  5. ↑ Coe Michael D. Archeological Linkages with North and South America at La Victoria, Guatemala // American Anthropologist, 1960 г.. — Т. 62.
  6. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 25 лютого 2020. Процитовано 24 травня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  7. ↑ Coe Michael D. America's First Civilization. — Rockville: New Word City, Inc.. Kindle Edition., 2017.
  8. ↑ Heyworth, Robin (21 липня 2014). Copán: The Heads of Pauahtun. Uncovered History (брит.). Архів оригіналу за 6 січня 2021. Процитовано 24 травня 2021.
  9. ↑ Specht Jim. Deconstructing the Lapita Cultural Complex in the Bismarck Archipelago // Springer Science Business Media New York, 2013
  10. ↑ Terrell John Edward Chapter 5: Archaeological Surveys // Chicago, Illinois: Fieldiana Anthropology, 2011 — Т. 42:35-68.
  11. ↑ Bruno David. Lapita sites in the Central Province of Mainland Papua New Guinea // World Archaeology by Taylor & Francis, 2011 г.. — Т. 43(4): 576—593 Debates in World Archaeology.
  12. ↑ Lesure Richard G. Settlement and Subsistence in Early Formative Soconusco: El Varal and the Problem of Inter-Site Assemblage Variation — Los Angeles, CA: UCLA Cotsen Institute of Archaeology Press, 2010.
  13. ↑ Rosenswig Robert M. The First 1000 Years of Ceramic Use in the Soconusco: Evidence from the Cuauhtémoc Site // ResearchGate. — 2012
  14. ↑ Ekholm-Miller Susanna Mound 30a and the Early Preclassic Ceramic Sequence of Izapa, Chiapas, Mexico: New World Archaeological Foundation, Brigham Young University, 1969.

Джерела

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Контакти_з_Америкою_до_Колумба&oldid=42932597