Користувачка:Бурдейна Діана/Автобіографія Галини Берізки
Галина Спиридонівна Берізка (17 вересня 1920р —15 вересня 2007р.) - українська поетеса, Лауреат літературної премії імені Валерія Марченка. Член Національної спілки письменників України (1999).
У 2005 році за книгу прози «Сакраменто» удостоєна обласної літературної премії ім. Є. Маланюка.
Я, Галина Спиридонівна Шарандак-Бровченко, народилася в селі Могильному Гайсинського повіту колишньої Подільської губернії 17 вересня 1920 року в сім'ї вчителя-скрипаля, диригента шкільного та сільського хору Спиридона Карповича Шарандака (1888 — 1942) та Ганни Аркадіївни Бахталовської (1899 — 1947) — онуки Дмитра Бахталовського, родом з Бережанщини, домашнього вчителя в сім'ї Сильвестра Лепкого.
Коли я росла в стінах шкільної квартири в селі Могильному, куди в 1918 році приїхали мої молоді батьки, мій тато господарював, крім роботи в школі, ще й на землі.
Той час запам'ятався мені як найкраща пора мого життя. Я тоді полюбила і землю, і степ, і пасіку, і селянський клас, який став для мене найсвятішою, найпоетичнішою частиною суспільства.
Я була другою дитиною в сім'ї. У віці чотирьох років мене навчили читати й писати. Згодом прочитала багату серію книжок для початкової школи — твори для молодшого шкільного віку Л.М.Толстого, М.Г.Михайловського, М.С.Лєскова, І.С.Тургенєва, А.П.Чехова, О.С.Пушкіна, М.Ю.Лермонтова, А.М.Майкова, В.А.Жуковського, В.Г.Короленка та інших. У шестирічному віці я вже писала листи до батька, який в 20-х роках учителював на Вінниччині, до 5-6 сторінок, описувала красу природи, господарство, враження від прочитаних книг.
З десяти років я почала збирати свої віршики в саморобні книжечки. В 1933 році, коли в моєму селі люди щоденно сотнями вмирали від голоду, я написала короткий вірш:
Гримить із струн мелодія сумна,
Веселої в душі моїй нема:
Куди не глянь — річки кривавих сліз,
Все тихо, журно плаче скрізь...
У віці п'ятнадцяти років, коли я навчалась у восьмому класі, мене «взяли на мушку» стукачі. Серед них виділявся вчитель історії Адольф Борисович Песін, який прибув у нашу школу з Одеси, де йому загрожував арешт за космополітизм.
На уроці історії він видер у мене з рук вірш, написаний щойно:
«Я не знаю, чи згине неправда,
Чи потоне в морській глибині,
Чи зійде коли зірка відрадна
Та освітить могили сумні;
Чи недолюдки вражі поляжуть
В тій крові, що вони пролили,
Чи всі гори луною прокажуть:
«На батьків подивіться, сини!..»
Цей учитель історії приклав мої вірші, коли в червні 1937-го написав донос на мого батька, вчителя німецької, української і російської мов та літератур у селі Салькове Гайворонського району. 25 червня його арештували, в серпні засудили й вивезли в архангельський табір. Я майже збожеволіла. І ось у кінці грудня 1937 року написала листа на 12 сторінках начальнику Гайворонського райвідділу НКВС Мусатову. Мене викликали на третій день, зачинили в камеру. Але Мусатов, узбек, через кілька днів мене випустив, видавши звернення до директора школи, щоб мене поновили в 10 класі (після арешту мого батька мою маму знято з посади вчительки, а нас, двох дітей, виключено зі школи, як дітей «ворогів народу»). Але я поїхала до Києва, вступила до 10 класу школи № 1 імені Т.Г.Шевченка. Скоро директору цієї школи почали надходити листи про те, що вона дала притулок у своїй школі доньці «ворога народу». Директор Галина (останні дані я не пам'ятаю) співчутливо до мене поставилась. Пояснення, певно, в тому, що до арештів у справі СВУ директором цієї школи був В. Дурдуківський, друг С. Єфремова, Л.Старицької-Черняхівської та ін.
Я не довго вчилася у Києві. Мати покликала мене додому. Середню школу я закінчила у 1939 році в селі Могиль
Я не довго вчилася у Києві. Мати покликала мене додому. Середню школу я закінчила у 1939 році в селі Могильному.
В кінці серпня 1939 року я стала студенткою філфаку Одеського державного університету (російське відділення). Мій батько написав мені з заслання, що вступ на українське відділення загрожуватиме мені звинуваченням в українському націоналізмі.
З початком війни ми, студенти, евакуювались, виїхали за Дніпро, але на Харківщині потрапили в полон — і німці відпустили нас додому. В рідному селі до 6 листопада 1943 року я взимку працювала в школі, влітку — на полі радгоспу.
6 листопада 1943 року мене арештувало гестапо за участь в українській патріотичній організації, яка була під опікою Вінницької ОУН.
Після тритижневого слідства в Гайворонському відділі гестапо всіх арештованих прирекли до страти.
17 грудня — день розстрілу, але несподівано до нас у село Могильне прибув син письменника Тимофія Бордуляка — Тит Тимофійович (1893 року народження), який з 1918 по 1923 рік перебував у нашому селі, викладав у гімназії німецьку мову і право як професійний адвокат.
Він застав мою матір заплаканою, вона йому розповіла про мій арешт. Він поїхав до сільського старости Івана Михайловича Рейнгольда (під час першої світової війни потрапив у полон і залишився в Україні). Тит Бордуляк і Рейнгольд приїхали бричкою до тюрми. Бордуляк був одягнений у форму перекладача. Вони вдвох зайшли до мене в камеру і мовили, що взяли мене на поруки і мене не розстріляють.
Але в 1946 році, коли мене 20 березня арештував Одеський обласний відділ НКВС, рятівників не було. Дванадцять свідків були залякані арештом і посвідчили про мою діяльність під час окупації не як патріотки, а як «зрадниці Батьківщини», буржуазної націоналістки.
Десять років концтаборів і п'ять років поразки в правах! Правда, несподівано після суду 7 червня 1946 року мене викликав сивий чоловік з чорними очима і запропонував мені написати каса¬ційну скаргу. «Вам снимут пять лет, я приложу все усилия. Я ведь знаю вас с 1937 года... Помните Мусатова?!»
Я страшенно зраділа, що Мусатов живий. Але я відмовилась:
— Після того, як мене били, зневажали, топтали ногами, закидали в карцер до пацюків і мерців, — я не зможу жити на такій «волі». Я живцем похована.
Мусатов раптом заплакав і сказав:
— Вы так запомнились мне с 1937 года, что я свою младшую дочь назвал Галиной, но она рано умерла. Я хотел сделать для вас добро в память о любимой дочери. Что ж, желаю вам добра!
Через кілька місяців мене повезли до Сибіру, в місто Норильськ. Там було всякого, але не терпіла того, що доводилось під час слідства на материку.
Робота була важкою, харчі погані. Сім з половиною років я пра¬цювала на важких роботах на морозі. Коли ж температура сягала нижче -47 , нас не виводили. Ми сиділи в бараках. Дівчата вишивали, співали, я писала вірші. Вірші під час обшуку наглядачі забирали, інколи віддавали в оперативний відділ, а там розбирались, кого в карцер, кого в БУР (барак посиленого режиму), кому другий строк.
Були гаки наглядачі, що на наших очах спалювали в «буржуйці» знайдені при обшуках вірші, листи та інше. Ці не бажали вислужуватись, не хотіли для нас нового строку.
Коли старший слідчий Євсеєнко прочитав мої вірші, передані кимсь із «стукачів», він перед наближенням «генерального шмону» (обшуку) послав до мене свою «посыльную», дуже хорошу дівчину з Тернополя з двадцятип'ятирічним строком, яка перед ро¬ботою у нього працювала разом зі мною в бригаді — Галю Турченяк — і вона сказала мені: «Давайте свої вірші, я їх заховаю».
— Де ж ти заховаєш?
— У кабінеті у свого начальника.
І таким чином я врятувала частину віршів, де вказані дати написання. А всі ті, під якими дат нема, встановлені мною з пам'яті.
І тепер я кожен з них можу продекламувати.
Звільнили мене 14 квітня 1955 року без права виїзду з Норильська більш, ніж за шість кілометрів (це був уже новий строк!). У вересні 1955 року мене амністували, але виїзду ще не давали.
Аж після XX з'їзду КПРС у 1956 році можна було вертатись додому, на Вкраїну. Але я ще заробляла на дорогу. Тільки восени 1957 року я розрахувалась на деревообробному заводі у місті Норильську, де директором був добрий чоловік — ув'язнений з давніх пір, ще з кінця 20-х років — Вайшенкер (одесит). У Норильську я дізналась, що, крім засуджених в період репресій 1937 року, там перебувало багато людей, засланих ще в 1927 році.
їхала додому з чоловіком Бровченком Миколою Андрійовичем (1922 — 1965) і маленьким сином Андрієм.
У рідному селі три роки сиділа без роботи, займалась господарством. В 1960 році завдяки клопотанням поета Тереня Масенка й письменника Володимира П'янова була прийнята на роботу в школу вчителем української мови й літератури.
В 1960 році була вперше надрукована в «Літературній Україні» завдяки турботам Тереня Масенка.
В 1976 році пішла на пенсію.
За період з 1976 року аж до теперішнього часу написала мало. Вдовина доля з 1965 року, важкі турботи, робота в садибі.
Виростила двох синів. Старший, Андрій, закінчив сільськогосподарську академію, молодший, Микола — Київську консерваторію. Живуть із сім'ями не без труднощів, але з усім миряться. Мене сини, невістки і онуки шанують (маю трьох онуків — один хлопець, дві дівчинки). Багато читаю в зимову пору. Працюю на кухні, пишу листи. Ще все пам'ятаю — єдине, що зосталось мені після стількох катастроф.
Про смерть не думаю — прийде сама.Про Україну, її долю думаю щодня. Боюсь великої біди. Падіння моралі найбільше мене гнітить, бо це загроза для молоді. Хвороби, СНІД, алкого¬лізм, наркоманія — це супутники багатьох молодих. Та ще злочинність, яку важко викорінити. Та ще відсутність у багатьох патріотизму...
- ↑ Берізка, Галина (2002). "СОКРАМЕНТО" (українська) . Київ: "Український письменник". с. 126.