Користувач:Володимир Вітенко/ЯК МЕРЯ-ВЕСЬ-ЧУДЬСЬКИЙ ЕТНОС СТАВ СЛОВ’ЯНСЬКИМ

ЯК МЕРЯ-ВЕСЬ-ЧУДЬСЬКИЙ ЕТНОС СТАВ СЛОВ’ЯНСЬКИМ

Довго, дуже довго Російська імперія спотворювала нашу ментальність. У збірнику “Украінскій сєпаратізм в Росії. Ідєологія національного раскола” (додаток до ж-лу “Москва”, М., 1998, с.251) українофоби так оцінюють наш народ: “Украінци отлічаются обикновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупим упрямством, крайнєй нетєрпімостью, гайдамацкім звєрством і нравствєнной распущенностью”. Московія не припиняє поширювати в усьому світі нахабну брехню про українців, приписує нам свої ж гидкі вади, нав’язує думку про начебто характерну українцям меншовартість, другорядність чи неповноцінність. Нині в Росії дуже популярна українська тема. Особливо часто мусується теза, що українців як нації не існує, а українська мова – це лише “спотворений” москвинський “язик”. У царські часи подібна думка запускалася, щоб хоч якось обґрунтувати багаторазові заборони всього українського. Давним-давно ця шовіністична брехня науково спростована навіть російськими вченими. Чому ж тепер цей абсурд завзято відроджується і активно поширюється не тільки в Росії, а й в російськомовних краях України? Головна причина в тому, що москвинський етнос відцурався свого фінно-тюркського коріння і став запевняти весь світ, що так звані росіяни є слов’янами та спадкоємцями Русі. Можливо, в імперську байку вже давно повірили б інші народи, якби … якби не існувало українського народу і, особливо, незалежної України-Руси. Споконвічне безперервне проживання нашого народу на теренах сучасної України дуже заважає москвинським міфам. Отож і мріють шовіністи, щоб українців не залишилося навіть в Україні! І Московщина віками все робила, щоб нас знищити — фізично, економічно, енергетично, політично, інформаційно, морально тощо. Цим пояснюється їхнє диявольське роздвоєння в стосунках з Україною. З одного боку паталогічна зневага і осміювання українців, а з іншого — несамовите бажання з нами об’єднатися. Адже так хочеться стати “вєлікой імпєрієй” і нарешті нав’язати світові фальшивку про начебто “руське” походження москвинів! Сотні років Московщина змiнювала назви, камуфлювала цiлi, але імперська мета залишалася. Тепер “собіраніє зємєль” називається ЄЕПом, а головне завдання — знищення історичного, культурного і економічного конкурента — незалежної України. Пихаті імпер-шовіністи вперто напрошуються нам у брати (які вони “брати” показано у фільмі “Брат-2”), вважають себе найсвятішими слов’янами й чути не хочуть правду про себе. А чи готові говорити і слухати правду ми? Згідно з Літописом Руським, до приходу колоністів із України-Руси на територію майбутньої Московщини, місцеве населення називало себе “хозарським”. Прикметникова форма назви народів, які себе так називали, пояснюється тим, що вони платили данину хозарам, тобто їхня земля була підкорена хозарськими каганами. На жаль, ця назва призабулася, інакше Московська імперія вела б свою родословну від Хозарського каганату і тепер була б не Росією, а Хозарією, а народ називався б не “русскім”, а “хозарсскім”. В XI-XII столiттях християнська Київська держава активно колонiзує ці “хозарські” пiвнiчно-схiднi племена уральської сiм’ї народiв (меря, весь, чудь, мурома, ямь, югра, ерзя тощо) — в 1024р. – Суздаль, у 1071 р. – Ярославль, у 1095 р. – Рязань, у 1108 р. – Владiмiр та iншi. Колонiсти українцi-русини переносять на пiвнiч свої пiвденнi назви мiст — Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич тощо, поширюють свої звичаї, билини, пісні, казки, легенди, деякi обряди князiвської доби. Підкорені місцеві племена змушені платити данину київським князям із Русі, тому за звичкою починають себе називати у прикметниковій формі “руськими”. Зрозумiло, що велику кiлькiсть рiзномовних племен Хинови (фінсько-угорської групи) важко було об’єднати на якiйсь умовнiй мєря-весь-чудьськiй мовi, тому дуже своєчасно нагодилась церковна староболгарська мова (солунський діалект), яку принесли із собою воїни, посадники, бояри, священики, купці із України-Руси. Збiг колонiзацiї з християнiзацiєю в часi привiв до активного засвоєння мiсцевими племенами церковної мови i формування нового етносу, який пiзнiше одержить загальну назву московитiв або москвинiв. Московський академiк О.Шахматов визначав, що “родiна нашєго вєлiкорусскаго язика — Болгарiя. Но образовался он в Кiєвє, гдє iспитивал благотворноє вліянiє народной срєди...”. От чому в москвинськiй мовi так багато староболгаризмiв і українізмів. У цiй же мовi, особливо в живiй, в топографiчних назвах збереглось також багато рiзних фiнських слiв (Литкін В.І. Фінно-угорскіє заімствованія в русском язикє. Русская рєчь, 1972, №3, с.1 ). “У Київській державі церковна мова в цей час була лише лiтературною” (I.Огiєнко). Вона не стала народною для українців тому, що наш народ задовго до християнiзацiї вже мав свою державнiсть та єдину могутню i багату мову. Тiльки цим можна пояснити, що лiтературна церковнослов’янська мова, незважаючи на потужний тиск князів та духівництва, в Україні не витримала конкуренцiї з живою народною мовою i поступово все бiльше українiзувалась, поки не була повнiстю замiнена лiтературною українською. Мовою ж молодого москвинського етносу стає сумiш (“суржик”, або по-сучасному – “есперанто”) церковнослов’янської мови з елементами української мови і мiсцевих фiнських дiалектiв. Крім О.Шахматова, це визнавав i видатний московський iсторик В.Ключевський. Що цей етнос не був слов’янським, неодноразово довели рiзнi фахівці. Особливо очевидним було це для iноземцiв. Так, французький урядовець Деламар ще якихось 150 рокiв тому (у серединi XIX ст.) усiх українцiв вiд Кубанi до Угорщини вважає єдиним народом i називає русинами-слов’янами, в той же час москвинiв вважає неслов’янами. Та iмперськi вченi, незважаючи на очевиднi факти, настiйливо доводять, що москвини слов’яни, та ще й найстаршi брати. Одним iз доказiв для них було проживання в їхніх краях нечисленних (порiвняно з фiнськими i тюркськими) племен слов’ян — кривичiв, в’ятичiв i словен. Але антропологiя ясно i докладно довела, що расово цi слов’яни i москвини — ЦЕ ОКРЕМI НАРОДИ. Першим це показав знаменитий антрополог Федiр Вовк (звичайно ж, заборонений у нас як нацiоналiст!). Але вiзьмемо науковi данi вiдомого московського антрополога В.П.Алєксєєва (Проісходженіє народов Восточной Європи, М., 1969 та Географія чєловєчєскіх рас, М., 1974). На пiдставi численних кранiологiчних дослiджень (замiри черепiв) вiн приходить до висновку, що сучаснi москвини значно вiдрiзняються вiд слов’ян-кривичiв, в’ятичiв i словен. Його документи свiдчать, що у москвинiв панує фiнський i монголоїдний субстрат. I це пiсля трьохсотлітнього безперервного насильницького вливання української крові в москвинський етнос! Характерно, що мiж сучасними українцями та їхніми викопними предками — древлянами, полянами, сіверянами, волинянами, уличами, тиверцями, бiлими хорватами помiтних вiдмiнностей немає. Таким чином, очевидно, що в ДОХРИСТИЯНСЬКИЙ перiод прамосквинськi племена мали мєря-весь-чудьське походження, і тому москвини до XII ст. не могли мати спільної доби розвитку ні з північними слов’янами, ні, тим більше, з південними українцями-русинами Київської землі. Засвоїти ж церковнослов’янську мову і забути рідні діалекти — це не значить стати слов’янами. “Ми явiлiсь в мiр, как нєзаконнорождьонниє дєтi, без наслєдства, без связi с людьмi, коториє нам прєдшєствовалi” — стверджував П.Чаадаєв у своїх “фiлософiчєскiх пiсьмах”. А відомий російський князь-мовознавець М.Трубецькой відзначав: “Та культура, которая со врємьон Петра жівьйот і развіваєтся в Россії, являєтся органіческім і нєпосредствєнним продолженієм нє московской, а кієвской, украінской культури”. Найбiльшого пiдйому в домонгольскi часи молодий москвинський етнос досяг у Ростово-Суздальському князiвствi у другiй половинi XII ст. – на початку XIII ст. Розвиток цього неслов’янського етносу та його юної i тому ще бiдної мови набув iншого напрямку пiсля татаро-монгольської навали. Правда, ще в домонгольскi часи князь Ростово-Суздальської землі Андрiй Боголюбський та його послiдовники використали енергiю москвинів на збагачення свого краю за рахунок нещадного грабунку i знищення древнiх i уславлених центрiв Київської держави. Створене пiзнiше на цiй землi, за допомогою Золотої Орди, Московське царство з легкістю перейняло грабiжницьку психологiю ординців тому, що воно уже мало великий досвід своїх попередників (Андрiя Боголюбського, Рюрика Ростиславича та iн.). Ось чому Московія духовно була дуже спорiднена з татаро-монголами. Як тут не погодитись з Г.Вернадським, що якби монгольськi хани прийняли православ’я, то, мабуть, не Москва, а Сарай став би духовним i культурним центром Московської держави (“Наш Соврємєннiк”, N 3, 1992 р.). Що так звана Росія є спадкоємницею Золотої Орди, а не Русі, блискуче довів москвинський історик академік В.Покровський. Понад двохсотлiтнє спiльне проживання в Ордi остаточно сформувало у москвинiв їхнiй сучасний менталiтет i вплело елементи тюрксько-монгольської мови i культури, обумовило воєнно-полiтичний уклад держави. Ось як оцiнив Карл Маркс цей ординський вплив: “Московщина породжена i вихована в огиднiй i жалюгiднiй школi монгольського рабства. Могутньою вона стала завдяки тому, що в майстерності раба стала неперевершеною”... Перегукується з К.Марксом i визначний московський письменник О.Толстой: “Є двi Русi. Перша – Київська. Iдеї добра, честi, свободи, справедливостi тут розумiли так, як розумiв їх увесь захiдний свiт. Друга Русь – Московська. Це Русь тайги, монгольська, дика, звiряча. Ця Русь зробила своїм нацiональним iдеалом криваву деспотiю i дику запеклiсть. Ця Московська Русь із давнiх-давен була, є i буде... запеклим ворогом Європи”. Погоджуючись, лише зазначимо, що Московщина ніколи не була Руссю, тому так разюче відрізняється від України-Руси. Дуже мало хто із сучасних росіян (хіба що В.Новодворська) розуміє, що українці за своїм менталітетом є європейцями. Отже імперська Московщина була, є і буде запеклим ворогом України також. Справжню Русь населяв український хлiборобський народ. Полита потом вiд тяжкої працi земля була найбiльшою цiннiстю українців-русинів. Вона успадковувалася вiд прадiдiв i передавалась правнукам. Процес цей породжував приватновласницьку свiдомiсть. Мандрiвне рiльництво, полювання, риболовля не прив’язувало москвинів до осiлого життя. Це й розвинуло за сотнi рокiв у них свiтогляд i вдачу волоцюг (М.Горький: “Ми, москвини — народ волоцюг”). Тому вони i створили без власницьку форму користування землею – общину (iз анекдота: “У колективi хоч сачканути можна”), а соцiалiстичне колгоспне без власництво сприйняли охоче як своє рiдне. Тисячолітній досвід мудрого українського народу поставив цій формі господарювання діагноз: “Гуртове — чортове”. Жорстокi мiжусобицi в Золотiй Ордi в XV ст. привели до її розпаду на кiлька рiзних за величиною частин: Казанське, Астраханське, Кримське i Сибiрське ханства, Велику i Ногайську орду та Московське царство. Ординська спадщина москвинiв виявилася дуже скоро. Ось із яким захопленням описують цей період імперські історики. “Сталківая царя кримского Менглі-Гірея с правітєлямі Велікой Орди, Іван III мог тєпєрь спокойно наблюдать, как таяла когда-то грозная сіла Орди...” (Порівняймо: «Традиційною політикою татар було приборкати одного руського князя з допомогою іншого, підтримувати їхні чвари, приводити їхні сили до рівноваги і не дозволяти нікому з них укріпитись», К.Маркс). У 1482 році “...Менглі-Гірей воєвал Подольскую зємлю, служа велікому князю (Івану III – В.В.). Вот когда сказалісь рєзультати дальновідной внєшнєй політікі Москви !..” (В.Каргалов, “На стєпной граніце”). Оспівуючи “дальновідную” політику Московської орди, їхні історики стараються не згадувати, що наслідком змови царів Івана III і Менглі-Гірея були страшні спустошення України й Києва: “...град взя... і огнем сожже... Полону бесчисленно взя, а землю Кієвскую учиниша пусту” (Никонівський літопис). А потім Московське царство зайнялось «собiранiєм iсконно русскiх (читай: “ординських”) зємєль», допоки не вiдновило нову Золоту Орду - iмперiю. Мiнялись назви, камуфлювались цiлi, але менталiтет iмперiї та її панiвного народу не змiнювався. Москвинська мова за цей перiод розширила словниковий запас за рахунок iноземних запозичень — тюркських, українських, нiмецьких, французьких тощо. Виданий в 1964 році у Москві “Словарь іностранних слов” містить 23 тисячі слів. Одночасно з ним був виданий “Словарь русского язика” Ожєгова, який має 53 тисячі слів, в т.ч. повторені 23 тисячі іноземних запозичень. Інші 30 тисяч слів, віднесені до “ісконно русскіх”, хоча серед них тисячі явно іншомовних слів. Наприклад, українського походження – "очароватєльний", "хлєбороб", "прапорщік", "перелаз", "очєвідний", "колєсо", "колобок" тощо; тюркського походження – "балаган", "балбєс", "барабан", "баран", "бариш", "башка", "глаз", "дєньгі", "кабала", "казна", "калітка", "карандаш", "караул", "кремль", "кутєрьма", "собака", "тєтрадь", "отєц", "очаг", "чєрдак", "чувал", "чучєло", "ямщік" і сотні інших. Є серед начебто “русскіх” слів голандські "брюкі", хорватська "кровать" та багато інших запозичень. Крім того, іноземні слова, особливо слов’янські, в москвинській вимові набули специфічного ординського забарвлення, не характерного для слов’ян. Наприклад, прислухаймось до їхньої мови й особливо пісень. “Вада, вада, кругом вада” (замість вода); “любімава” (любімого); “крававава” (кровавого); “рускава” (русского); “засєнтябріла за акном” (окном); “Адєсса” (Одесса) і багато інших. Пам’ятаю, як учитель російської мови у моїй сільській школі довго знущався над учнем, котрий у слові “получаться” зробив кілька помилок, написавши “палучацца”. Але ж українська дитина писала так, як чула у москвинській вимові! В одній із їхніх сучасних пісень багаторазово звучить — “так палучіласа, так палучіласа”. Сьогодення дає нові приклади. Якось чую, як маленький хлопчик голосно читає підряд усі вивіски на крамницях своєму російськомовному дідусеві. Той тикає пальцем: “А тут шта напісана?” Для дитини слово задовге. Нетерплячий дідусь підказує: “ха-ла-діль-ні-кі”. Нарешті онук прочитав і заперечив: “Ні, дідусю. Ти не вмієш читати. Там написано “хо-ло-диль-ни-ки”. Отже готовий анекдот із життя: “Чому росіяни читають не так, як написано? Тому, що слов’яни навчили їх писати, але не навчили читати”. Бувають випадки, коли слов’янська вимова вимушено зберігається. Наприклад, їм важко акати у слові “холод”, але вже у похідних словах “халодний” і, особливо, у “халадільнік” все повертає із слов’янського на москвинський лад. Те що росіяни пишуть по слов’янському, але вимовляють не так як пишуть — ще одне свідчення їхнього неслов’янського походження. Насправді москвинський етнос і їхня мова ніколи не були слов’янськими. Отже, чи буде слов’янським “слов’янський союз” із Москвою?

Володимир Вітенко