Користувач:Дичій Ольга
. В Україні є така тенденція , що майже 80% дітей після школи відправляються на навчання до вищих навчальних закладів і лише 20% отримують профосвіту в училищах і технікумах. Вищу освіту в Україні настільки знецінено, що частина роботодавців навіть не цікавиться її наявністю, орієнтуючись на досвід роботи людини. Першим недоліком є те , що незважаючи на те , що Україна дійсно лідирує за кількістю дипломованих фахівців, якістю їх підготовки може похвалитися далеко не кожен вуз.
По-друге, невідповідність навчальних планів вимогам ринку, матеріали по яких вчаться студенти є застарілими і отримані знання і вміння не зовсім відповідають критеріям , за якими роботодавці шукають працівників. Тобто університет дає тільки папірчик, який при працевлаштуванні буде так скажемо «бонусом» а основні вміння і знання потрібні для роботи за фахом, (хоч в більшості випадків це рідкість),потрібно здобувати самому ,відвідуючи різні форуми , проходити різні курси і все в тому роді. Сучасна система підготовки всіх рівнів спеціалістів не відповідає ані потребам суспільства, ані ринку праці чи держави. Втім, питання так званого державного замовлення, або підготовки фахівців за бюджетні кошти дуже часто піднімається з цілями політичного піару. Навіть зміни за принципом "гроші за студентом", який останнім часом впроваджується при вступі на бюджетну форму навчання, не призводять до якісного витрачання бюджетних коштів. Як приклад можна навести розбіжності у підготовці фахівців з однієї і тієї ж спеціальності у різних вишах, наприклад бакалавра права у ВНЗ, які підпорядковані різним відомствам.(як приклад наведена цитата.)"Якщо студент пішов в академію СБУ, там за студентом йде одна сума, якщо обрав інший університет - інша сума. У нас багато рівнів фінансування одного й того ж самого бакалавра права"
По-третє, мало потрібної, релевантної практики. Я розумію, що без теорії далеко не підеш, але я вважаю, що теорію потрібно закріпляти практикою, оскільки більшість предметів базується на попередньовивчених дисциплінах, з яких по суті, навіть якщо добре вчити предмет, ми запам’ятовуємо кілька тез, і то тих, з вивченням яких в нас виникли проблеми .А також іноді ми вивчаємо предмет і уявлення не маємо для чого і де він застосовується. Наприклад, ми вивчаємо мікроекономіку, але (хоч ми всі розуміємо, що це економіка, яка є невід’ємною частиною нашого життя) де її застосовують ми фактично дізнаємося тоді, коли будемо працювати за фахом (якщо будемо).Також зазвичай в нас є практичні заняття з предметів, з якими ми вже ознайомилися в школі, наприклад БЖД і ще раз по колу вивчати те саме – даремна трата часу, краще переорієнтувати цей час на практичні заняття, які є визначальними певної, вибраної спеціальності.
По- четверте, якби ти не вчився, але українські дипломи в світі хоч і підтверджують, але не завжди визнають. Ось чому, зазвичай студенти в Україні переводяться на заочну форму, їдуть за кордон задля диплому ,який визнається в більшості країн, і отримують 2 диплома. Можливо, це і є ще одною причиною того, що рівень якості підготовки деяких випускників є невисокою, тобто вони зосередились на отриманні іноземного диплому, а український вони отримують всіма способами, окрім хорошого навчання.
Ще одним недоліком, на мою думку є система рейтингів, за якою визначають стипендіатів із студентів на бюджетній основі навчання. Наприклад, якщо взяти до уваги слабшу і сильнішу спеціальності, такі як Маркетинг і Міжнародна економіка. То ,по-перше, відповідні вимоги до виставлення оцінок різні, для сильнішої спеціальності вони звичайно ж строгіші і конкуренція відповідно також сильніша. Як результат виходить , що в сильнішої спеціальності рейтинги починаються з 100 балів(деколи і 100+),і кількість стипендіатів орієнтовано 33-35. В слабшої спеціальності рейтинги зазвичай починаються з 85 балів і нижче (статистичні дані),а кількість стипендіатів приблизно та сама. Виходить так, що наприклад людина в якої 83 бали(,але вона з сильнішої спеціальності, і десь 43 в списку) - нема стипендії а в Маркетингу, в якого рейтинг починається з 83,і в студентів , в яких середній бал нижчий за цей буде стипендія. Тобто виходить певна несправедливість. Чому певні студенти мають викладатися на всі 100, а іншим деколи потрібно тільки прийти пару раз на семінар і здати реферат і високий бал їм гарантовано. Як наслідок в одних пропадає мотивація вчитися, а в інших вона й не появляється, бо ітак все просто. Чому не можна зробити певний поріг , і якщо студент набирає пороговий бал – то в нього є стипендія. В такий спосіб студенти, середній бал яких нижчий не займають місця людей з вищим середнім балом, і відповідно на них не розподіляються стипендіальні кошти. Можливо в такий спосіб вдастся покращити середню якість освіти і зменшити витрати з бюджету на виплату стипендій.
Також, ще одним мінусом вищої освіти в Україні є те, що держава не сильно дбає про технічне оснащення вузів. Наприклад, в популярних вузах кількість і якість техніки набагато більша і краща ніж в інших, а як ми знаємо техніка полегшує життя людини і технологічний процес ніхто не відміняв. Деколи через обмежену кількість проекторів ми презентації записуємо з комп’ютерів, через те , що тільки дві аудиторії оснащені комп’ютерами ми більшість модулів записуємо, що також сприяє списуванню.
Ще одним недоліком вищої освіти пов’язаним із функцією викладача є те, що викладач бачиться не як основне джерело інформації, а всього навсього як людина- провідник, оскільки ітак існує багато джерел, з яких ми можемо взяти потрібну нам інформацію ,а викладач може просто нам вказати звідки де і як брати потрібну, релевантну інформацію. Тобто, фактично викладач деколи дає інформацію, першоджерело, і теми на самостійне вивчення, тобто деякі колишні, звичні функції викладачів переносяться на студентів.
Також,мінусом є те, що відсутнє таке поняття , як “gap year”.Оскільки б за цей рік можна краще зрозуміти куди саме ти хоч поступати, ким би ти хотів в майбутньому бути, в якому напрямку хотів би розвиватися.