Користувач:КатеринаПономарьова

Ліньов Жозеф Анаталійович народився 28 вересня 1941 р в м. Київ - 2017

Закінчив Художню школу ім.Т.Г.Шевченка при Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури у 1959 р., а потім скульптурне відділення цього ВУЗу у 1965 р. Багато з його однокурсників стали відомими митцями нашої країни. На щастя маємо фото його студентських робіт та перших замовлень монументальної скульптури, наприклад, пам ятник загиблим односельцям у селі Сутківці Хмельницької обл – композиція «Атака» та 4-метрова скульптурна фігура «Мати» для меморіального комплексу у с.Черняхівка Чернігівської обл. В 60-х – 70-х роках в нашій країні поширилося захоплення таким видом образотворчого мистецтва як карбування по металу (мідь або алюміній) яке найбільш тяжіє до декоративності. Тому його широко стали використовувати в оформленні як внутрішніх, так і зовнішніх інтер‘єрів значних будівель, парків тощо. Одним із таких майстрів карбування став тоді молодий скульптор-монументаліст Жозеф Ліньов. Навчатися цьому забутому у нас мистецтву він їздив до Грузії та Вірменії. Його роботи в такій техніці прикрашали вестибюль Червоного корпусу Київський національний університет імені Тараса Шевченка (1967, 2 композиції по 18 кв. м), кафе в Алушті, зал будинку культури в с. Уплатне Харківської обл., фойє Інституту автоматики у Києві, приміщення київського заводу Будшляхмаш, заводу «Свема» в місті Шостка, фріз над головним входом сільгосптехнікуму в Таращі, вхід до Центрального  парку в місті Карші (Узбекистан) тощо. Ці та інші скульптурні й мозаїчні замовлення він виконував працюючи більше 20 років у монументальному цеху Київського художньо-творчого комбінату. Всі його роботи свідчать про те, що митець шукав власного шляху, черпаючи натхнення як в зразках класичного мистецтва, так і української народної творчості. Ще у шкільні роки подорожуючи Київщиною разом із товаришем-однокласником Ігорем Кошманом  до с. Трипілля, Халеп'я, де жила бабця Ігоря, вони знаходили дивні черепки розписної кераміки та кам'яні топірці, які побігли передати до історичного музею. Там їм розповіли про давню трипільську культуру, що їх дуже вразила і закарбувалася на все життя. Він любив мандрувати, любив гори – був на Кавказі в альпіністському таборі – піднімався на  Ельбрус, в Дагестані, Криму, Середній Азії, але особливо був закоханий в Карпати, де часто чув цікаві місцеві розповіді про романтичні історії та назви тих чи інших гір та скель. Так, наприклад, перебуваючи в альпіністському таборі на Кавказі перед сходженням на Ельбрус він почув легенду, що ця двоголова вершина в перекладі з кабардино-балкарської мови означає дівочі перси, що знайшло відображення в його малюнках так само і серія робіт «Карпати» та «Медобори (заповідник) - Гора Богіт».  Закохуючись у гори він став цікавитися рукотворними скельними зображеннями, які існували з давніх часів в деяких країнах світу – Китаї, Перу, Мексиці та  у США, де в горах Південної Дакоти височіли величезні голови чотирьох президентів (гора Рашмор, скульптор Борглум, 1927-1941, державне фінансування). Але особливо його захопила творчість скульптора Корчака Зюлковски, який починаючи з 1948 р. на замовлення місцевих індіанців, які надали йому величезну гору Блек Хілз неподалік гори Рашмор, самотужки став працювати над створенням велета-вождя племені на коні. Вся композиція має сягати 180 метрів (голова вождя 24 м). Роботи продовжують до нині сини скульптора, оскільки все роблять своїм коштом та незначними пожертвами. Тож Жозеф, будучи ще студентом 2-го курсу Художнього інституту влітку 1961 р. вирішив втілити і свої творчі задуми монументальної скульптури. На правому березі Дніпра, нижче с.Трипілля, поблизу с.Витачів він знайшов вихід піщаника з кручі. Моноліт більше як  12 метрової висоти нагадував голови людей. В уяві постали образи сучасного (політ Гагаріна) і минулого (трипільці). Пояснивши свої задуми отримав згоду та підтримку тодішньої місцевої влади, благословення батька і самотужки за три місяці витесав дві голови  (7 та 5 м). Ця скульптурна робота зі скелі була єдиною в Україні та в СРСР. Про неї та автора писали в тогочасній пресі, зокрема в газеті «Вісті з України», що знайомила з нашим життям українську діаспору. Він казав, що «пам,ятник  робив не одному герою, а цілому народу, що землю почав обробляти». Проте час, природні катаклізми та невігласи зруйнували унікальний творчий задум (камінь піщаник дуже м,який нетривкий матеріал який легко піддається не тільки обробці, але й руйнації).  А якось в літку 1963 року мандруючи Карпатами із товаришем Володимиром Прядкою (нині Народний художник України) надибали на зламане буревієм велике дерево на самому вершечку гори. Одразу у творчих головах виникла ідея вирізати якусь постать з дерева. Так народилася «Марічка» - чарівна дівчина-гуцулка, яка стала берегинею навколишніх гір та селищ. На відкриття цієї дивовижної дерев,яної скульптури зібралися місцеві мешканці як на велике свято, сурмили  трембіти, грали цимбали, танцювали «Коло», а ще до них долучилися й члени знімальної групи фільму Тіні забутих предків (фільм). Свято було феєричним. Образ «Марічки» він обрав для свого екслібрису (книжковий знак), який зробив для нього шкільний товариш, видатний український графік Василь Перевальський. Таким чином, Жозеф Анатолійович завжди прагнув розповісти в яскравих образах скульптури, карбування, живопису про велич духу нашого народу. Крім скульптурного, мозаїчного та графічного мистецтва він займався живописом. Зробив монументальні розписи шкіл (на Теремках №227, на Борщагівці №235, у с.Івангород на Уманщині), Дому Молитви на Нивках, на відкритті якого були присутні гості з 14 країн світу, а в с.Велика Мотовилівка розписав сферичну стелю молитовного дому. Крім того, ним створена графічна серія пером «Кримські гори», а перебуваючи із сестрою в археологічній експедиції у Хмельницькій обл. на р.Збруч зробив серію робіт «Медобори» та «гора Богіт» (1988). Також Ж.Ліньов є автором скульптурних робіт – письменника Сави Голованівського, композитора Герман Жуковський, композиція «Му-Му» (корова з бідоном, яку він зробив на прохання  Бажан Микола Платонович) та ряду інших що брали участь  у різних виставках. Роботи Жозефа Ліньова експонувалися на багатьох всесоюзних, республіканських, місцевих (більше 20) та персональних (5) виставках і незмінно привертали увагу глядачів. Остання персональна виставка за життя автора проходила у листопаді 2015 р. у виставковому залі Музею шестидесятників, адже він був  із цієї плеяди видатних українців, одним із засновників Клубу творчої молоді, яким опікувався Рильський Максим Тадейович. Ряд своїх робіт він передав музею. Жозеф Анатолійович мав хист до роботи з дітьми та викладацької діяльності за фахом «образотворче мистецтво», вів дитячі скульптурні студії. Щиро радів за свого учня, скульптора Анатолія Валієва, роботи якого відомі як в  Україні, так і за кордоном. Жозеф був багатогранною творчою натурою. Вірші він почав писати ще у школі. Але цей поетичний дар більше розквітнув у другій половині життя, коли здоров,я вже не дозволяло «лупати сю скалу». Крім того, друкував статті у періодичних витаннях з історії України періоду гетьманщини, з питань професійного мистецтва, вивчав процес духовного розвитку людства, цікавився астрономією та філософією. В журналі «Всесвіт» №10 1998 року було опубліковано філософський трактат УІ ст. до н.е. автора Лао-цзи «Дао де цзін», переклад якого у співавторстві підготував Жозеф Ліньов (це єдине видання українською мовою). Протягом 2005-2008 років вийшли друком збірки його поезій – «Мрій моїх дороги», Тернопіль, 2005;  «Київ – поетична симфонія», К., 2005 та друге доповнене видання 2007; «ГІМН ЛЮБОВІ», Тернопіль, 2006;  «ЕДЕМ», К., 2006; «Читаючи Біблію» (присвячену 100-річчю батька Ліньова А.Г.), Тернопіль, 2008.  Кращі поезії Жозефа Ліньова безумовно народжені у хвилини творчого натхнення, душевного піднесення, у цьому їх привабливість та сила, тому вони легко лягають на душу, залишають світлий спомин про творця поетичних рядків, збірки яких він часто власноруч ілюстрував, художника-монументаліста, цікаву талановиту людину. У нього гармонійно переплітаються скульптура, живопис, графіка, музика слова (любив класичну музику), бо він не тільки малює словами, а й наповнює їх високою симфонією звучання (так зазначав про його творчість  в рецензії Петро Сорока - член Спілки письменників України).