Користувач:Тоня Григорашук/Політична історія Римської армії
Військова сила стародавнього Риму завжди була тісно пов'язана з його політичною системою. В ті часи, соціальний статус людини впливав як на його політичну, так і на військову роль. Були організовані так звані сімейні клани, наприклад клан Юлія. Ці клани часто володіли великою владою і мали величезний вплив через Римське королівство в республіку. Політична система в Римі з самого початку була заснована на конкуренції всередині правлячої еліти, патриціїв. Сенатори в республіці запекло змагалися за державні посади, а особливо за посаду консула. Двоє обиралися щороку на чолі уряду штату, і їм було призначено консульську армію та територію для проведення кампанії. Починаючи з Гая Марія та далі Сулли, контроль над армією почав пов'язуватися з політичними амбіціями окремих людей, що призвело до політичного тріумвірату в 1 столітті до нашої ери та його розв'язання в громадянській війні, яка призвела до розпаду. Імперія дедалі більше страждала від узурпації, яку проводили або підтримували військові, що в результаті призвело до кризи третього століття в пізній імперії.
За етруського царя Сервія Туллія соціальний статус і багатство людини визначали як політична, так і військова роль: після його реформ багата людина мала б більше виборчих прав і більший статус у війську, ніж людина з меншини статками.
В республіці, незважаючи на структурні зміни, зберігалася традиція визначення військового обов'язку по соціальному класу. багаті Римляни продовжували разом служити в конях, наприклад. Люди з нижчим соціальним статусом стали менш політизованими. Тому їхні угрупування були заснованими на суміші соціального класу, віку та військового досвіду. Для людей без громадянства, 25 років служби в армії було гарантованим способом отримання громадянства для них та їх родини.
Незважаючи на ці зміни в структурі військової сили, серед командирів армії почався процес політизації військового командування. У республіці військова служба на конях, дозволяла балатуватися на широкий спектр вигідних посад.
Військові тріумфи сприяли кар'єрі людини, а військова служба стала обов'язковою умовою для ряду політичних посад. Це було зроблено для того, щоб усі політичні лідери показали відданість і обов'язок, служачи в армії, наслідком цього було змусити військовий досвід набути першорядного значення для політичної кар'єри римлян, з кінцевим наслідком, що армії стануть інструментом для досягнення політичних цілей. На найвищому рівні щороку обирали двох консулів, які очолювали уряд держави, і одночасно призначалися головнокомандувачами римської армії, а також отримували консульську армію та територію для проведення кампанії.
У 100 р. до н. е. Луцій Апулей Сатурнін виступав за кілька соціальних реформ, серед яких був законопроект, який надавав колоніальні землі ветеранам війни, Ця пропозиція була радикальною і не сподобалася сенату патриція, який виступав проти цих заходів. На фоні цього почався конфлікт, і Сенат наказав Гаю Марію, як консулу цього року, придушити це дійство. Маріус, хоча в цілому був союзником радикалів, виконав прохання і придушив конфлікт в інтересах громадського порядку
Після завершення Соціальної війни деякі східні провінції Риму опинилися під загрозою вторгнення, і для протидії загрозі необхідно було зібрати армію. Сенатом було прийнято рішення поставити або консула Марія, або консула Суллу командувати армією. Між ними вже існувало запекле суперництво, частково через конкурентний інстинкт між ними як успішними генералами, але, що ще важливіше, через недовіру Сулли до того, що Марій мав нездорові амбіції. Римська республіка завжди остерігалася того, щоб будь-який громадянин здобув занадто велику популярність, щоб не захопити владу і відновити Рим як королівство; таким чином існувала низка стримувань і противаг, наприклад, консулів доводилося переобирати щорічно. Марій уже обслужив п'ять консульських посад і користувався широкою популярністю. Сенат прийняв своє рішення, і Сулла отримав роботу, але незабаром це рішення було скасовано Асамблеєю, і Маріус був призначений командувати. Вже остерігаючись відомості Марія та попередніх п'яти термінів на посаді консула, і (справедливо) підозрюючи в хабарництві для забезпечення посади командувати армією (Марій пообіцяв стерти борги Публія Сульпіція Руфа), Сулла відмовився визнати дійсність дії Асамблеї.
Сулла залишив Рим і відправився до армії, яка чекала в Нолі, армії, яку Сенат попросив очолити проти Мітрідата. Сулла закликав свої легіони порушити накази Зборів і прийняти його як свого законного лідера. Вин досяг великого успіху, і легіони закидали камінням представників Асамблеї, коли вони прибули, порушуючи накази держави. Тоді Сулла наказав шести легіонам рушити з ним до Риму. Це була визначна подія, яку Марій не передбачив, оскільки жодна римська армія ніколи не йшла на Рим — це було заборонено законом і стародавньою традицією. Марій втік без великих втрат, а Сулла пізніше розпустив свої легіони та відновив консульський уряд. Цим же було показано, що військову силу можна використовувати як політичний інструмент. Це був зразок, який пізніше більш знаменито повторив Цезар.
Під час Першого тріумвірату Юлія Цезаря, Помпея та Красса кожен із тріумвірів використовував військовий успіх для підвищення свого політичного та громадського статусу. Неймовірно багатий консул Красс, який раніше демонстрував своє багатство, розважаючи населення Риму на величезній вечірці з 10 000 столів, особисто зібрав і профінансував шість легіонів зі свого особистого багатства. Хоча в цей час він не використовував їх для походу на Рим у напрямі розвитку власної кар'єри, його відчай конкурувати з військовими кампаніями Помпея, які призвели до визнання в очах громадськості, означає, що навряд чи його мотиви були цілком безкорисливими. Швидше, це був ще один крок у розриві прямого зв'язку між державою та військом, через який армія все більше прив'язувалися до політичної кар'єри їхніх генералів.
Коли тріумвірат розпався, Цезар переправився через річку Рубікон і рушив зі своїми військами на Рим. Це рішення армії, бути за свого генерала, але проти держави відбулося раніше за Суллу, але цього разу обставини були іншими: Сулла, принаймні відчував необхідність цього походу, була ідея, що він бориться з корупцією політичної системи Маріуса і власним прагненням Маріуса отримати першість як політичної фігури на політичному тлі, який намагався запобігти тому, щоб будь-яка особа стала занадто помітною.
Цезар, зовсім навпаки, рушив зі своєю армію на Рим виключно з власних цілей. Правда, політичні маневри Помпея, які дозволили переслідувати Цезаря після повернення до Риму, підштовхнули Цезаря до походу на Рим, але той факт, що майже весь сенат втік разом з Помпеєм, свідчить про те, що дії Цезаря можна сприймати як акт проти самої держави, а не проти особи Помпея: влада Цезаря була побудована майже виключно на лояльності солдатів, які служили під його керівництвом. На відміну від Сулли, Цезар забрав владу у держави. У всьому, крім імені, армія посадила першого імператора на трон Риму
Роки після падіння республіки були мирними та відносно вдалими, коли військові мало залучалися до політичних справ — так, що часто використовується термін Pax Augusti — можливо, тому, що військові витрачали більшу частину своєї енергії на територіальне розширення імперії. Римський сенат та імператори не були сліпі перед можливістю повстання його військ, оскільки генерали могли здобути лояльність його офіцерів завдяки поєднанню особистої харизми — обіцянки та прості хабарі: коли генерал і офіцери мали єдність цілей, жорстка військова дисципліна означала, що військо зазвичай слідуватиме за ними. Лише пізніше, здавалося б, ситуація змінилася, і солдати почали диктувати дії офіцерам і генералам, підвищуючи генералів до імператорів, навіть коли в самих генералів зовсім не було таких амбіцій чи бажань. Проте держава вважала себе відносно захищеною від таких заколотів у ранній імперський період. Причина такої безпеки від повстання полягала в тому, що для успіху повстання необхідно було, щоб узурпатор отримав контроль над певним відсотком армії, щоб мати певні шанси на успіх.
Сулла і Цезар справлялися з таким завданням, тому що консульська система того періоду зосереджувала в їхніх руках значну частину невеликої кількості армій, які на той час були на службі у держави.
У зростаючій імперії легіони під командуванням генералів були розкидані по всій території римських кордонів, і одній людині було нелегко взяти під свій контроль більшу частину з них, лише в деяких випадках генерали контролювали два чи більше легіонів.
Однак пізніші, більш масштабні війни викликали необхідність концентрації більшої військової влади в руках генералів. Є свідчення того, що імператори тримали деяких членів сімей генералів як заручників, щоб забезпечити їхню лояльність.
Манія узурпації 3-го століття мала глибокі наслідки у військовій організації Імперії. Однією з найяскравіших змін був поділ і збільшення римських провінцій. Чим більшу робочу силу мав під своїм керівництвом губернатор провінції, тим більшою була спокуса зробити ставку на престол. Таким чином, провінції повільно [потрібна цитата] ділилися на менші підрозділи, щоб уникнути концентрації влади та військового потенціалу в руках однієї людини.
Початок кінця Римської імперії розпочався не так, щоб можна було відразу сказати про неминучий занепад великої держави. Остання частина римського правління почалася, коли з'явився Діоклетіан (роки правління: 284—305 н. е.).
Діоклетіан був сильним і здібним лідером, але, створюючи менші провінції, він фактично розділив імперію на дві частини — Східну і Західну. Утримання легіонів у «стратегічному резерві» на деякій відстані за кордоном і поблизу, також частково було пов'язано з необхідністю захиститися від повстання римських прикордонних армій так само, як і від зовнішнього вторгнення ворога. Він також встановив тетрархію в 293 році нашої ери, призначивши Максиміана, який грав роль співімператора, а також Галерія і Констанція Хлора, які були підпорядкованими, але, тим не менш, могутніми. Син Констанція Костянтин возз'єднав половини через 31 рік і заснував нову столицю в Константинополі в 330 році нашої ери.
Зрештою, сама Імперія була знищена через вірність її військ до своїх воєначальників. У 476 р. Одоакр був призначений керівником римських федератів і скинув імператора, проголосивши себе королем Італії.
Є докази того, що голод серед римських військ міг спонукати їх до заколоту. Ці заколоти, у свою чергу, можуть призвести до політичної нестабільності, включаючи вбивство самого імператора.
 | Ця стаття не містить посилань на джерела. |