Користувач:Федір Чуб/ЕІУ

Акціонерні товариства 18 ст. – поч. 20 ст.

АКЦІОНЕ́РНІ ТОВАРИ́СТВА 18 століття – початку 20 століття (АТ) – вид господарських товариств (промислових підприємств чи торгових об'єднань), статутний капітал яких поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Кількістю акцій, що належать тому чи іншому акціонерові, визначаються права цього акціонера на: дивіденди; управління підприємством; частку майна у випадку ліквідації товариства. Вищим органом управління АТ є загальні збори акціонерів, які скликаються у визначені статутом АТ терміни. Для управління АТ між зборами збори обирають постійно діючі органи – здебільшого правління, раду (що виконує функції нагляду), ревізійну комісію. Діяльність АТ регулюється акціонерним законодавством.

АТ почали виникати в період первісного нагромадження капіталів. Вони давали можливість мобілізувати кошти, що належали різним особам, спрямовувати їх на розвиток виробництва.

Відповідальність учасників того чи іншого АТ у випадку банкрутства останнього обмежувалася вартістю їхніх акцій – так званий принцип обмеженої відповідальності. Цей принцип був відомий у Російській імперії від 18 століття, законодавчо його було оформлено в 1805; держава регулювала виникнення АТ: вони створювалися лише з дозволу Комітетуту міністрів з наступним затвердженням царем. Від 1885 року АТ були зобов'язані публікувати свої фінансові звіти. АТ володіли головним чином великими підприємствами. У формі АТ найчастіше виступали монополії, значна частина капіталів яких належала іноземним підприємствам.

У тій частині України, що входила до Російської імперії, АТ за участі іноземних капіталів відігравали значну роль у другій половині 19 – на початку 20 століть, особливо у кам'яновугільній та металургійній промисловості, у будівництві залізничного та міського транспорту й інших галузях.

На початку 20 століття капіталістам-іноземцям належало 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань Півдня Росії, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

Декретом РНК РСФРР від 4 березня 1919 акції АТ були безоплатно анульовані. У СРСР за часів нової економічної політики радянська влада частково повернулася до практики використання АТ у господарчому житті. АТ були однією із форм управління радянською промисловістю й торгівлею за участі кількох господарчих наркоматів. У 1930-х роках АТ були ліквідовані.

Джерела

• АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА 18 ст. – поч. 20 ст.(АТ) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 62. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Шепелев Л.Е. Акционерные компании в России. — Ленінград, 1973
• (рос.) Шепелев Л.Е. Акционерное учредительство в России (Историко-статистический очерк). // Из истории империализма в России. — Москва–Леніград, 1959

Посилання

• АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк - нема
• згадка в Акціонерне товариство
• + додаткова інформація з en:Joint-stock company#Early joint-stock companies + de:Aktiengesellschaft#Geschichte + щось з історії АТ

посилання

НЕП, НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА + РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ + СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

пов'язані терміни

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ, РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, СРСР, ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ТА ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ, УРСР + ХАРИТОНЕНКИ + МАРГОЛІН ДАВИД СЕМЕНОВИЧ + РУССКИЙ ПРОВИДАНС + ТОВАРИСТВА АКЦІОНЕРНІ

Антична культура у Північному Причорномор’ї

Перенесено = 15.11.2019 Антична культура в Північному Причорномор'ї

Античні автори та їхні письмові свідоцтва про терени України

Перенесено = 15.11.2019 Повторно = 19.11.2019 Перенаправлено 21.11.2019 на Свідчення античних авторів про терени України. Відредаговано 21.11.2019

Архівні видання в Україні

Перенесено 19.11.2019 Архівні видання в Україні

Атлас (видавництво)

Перенесено 19.11.2019 Атлас (видавництво)

Березанське поселення

БЕРЕЗА́НСЬКЕ ПОСЕ́ЛЕННЯ – давньогрец. поселення міськ. типу в Пн. Причорномор'ї. Розташов. на о-ві Березань. У давнину це був п-ів. Б. п. засноване вихідцями з м. Мілет (нині тер. Туреччини) у 2-й пол. 7 ст. до н. е. і проіснувало до 3 ст. н. е. (див. Античні держави Північного Причорномор'я). Ототожнюється з Борисфеном (Борисфенідою) або із "Ємпорієм борисфенітів" давньогрец. історика Геродота. Про заснування Борисфена 647/646 до н. е. повідомляє рим. історик Євсевій Кесарійський. Спочатку Б. п. відігравало роль політ. й екон. центру регіону. Наприкінці 6 – поч. 5 ст. до н. е. увійшло до складу Ольвійського полісу (див. Ольвія). В елліністичний період (див. Еллінізм) життя на Б. п. майже завмерло. У перші ст. н. е. тут було розташов. святилище Ахілла Понтарха, про що свідчать численні епіграфічні знахідки.

Розкопки Б. п. ведуться з кінця 19 ст.: Р.Прендель (1884), Б.Фармаковський (1896), Г.Скадовський (1900–01), Е.Штерн (1904–13), М.Болтенко (1927–31; 1946–48), В.Лапін (1960–80), К.Горбунова (1962–72), Л.Копейкіна (1973–80), Я.Доманський (1982–90), С.Мазараті (1982–84), С.Соловйов (1991), В.Назаров (1988–98).

Джерела

• БЕРЕЗАНСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 226. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Болтенко М.Ф. Исторические судьбы острова Березани. "Записки Одесского археологического общества", 1960, т. 1(34)
• (рос.) Лапин В.В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. Критический очерк отечественных теорий колонизации. К., 1966
• (рос.) Горбунова К.С. Древние греки на острове Березань. Л., 1969
• (рос.) Виноградов Ю.Г. О политическом единстве Березани и Ольвии. В кн.: Художественная культура и археология античного мира. Сборник памяти Б.В. Фармаковского. М., 1976
• (рос.) Горбунов К.С. Аттическая чернофигурная керамика из раскопок 1962–1971 гг. на участке Г о. Березань. В кн.: Художественные изделия античных мастеров. Л., 1982
• (рос.) Копейкина Л.В. Родосско-ионийская керамика VII в. до н. э. с о. Березань и ее значение для изучения раннего периода существования поселения. В кн.: Художественные изделия античных мастеров. Л., 1982
• (рос.) Крыжицкий С.Д., Отрешко В.М. К проблеме формирования Ольвийского полиса. В кн.: Ольвия и ее округа. Сборник научных трудов. К., 1986
• (рос.) Русяева А.С. Березанское поселение: Некрополь. В кн.: Археология Украинской ССР, т. 2. К., 1986
• (рос.) Русяева А.С. Милет–Дидимы–Борисфен–Ольвия. Проблемы колонизации Нижнего Побужья. "Вест- ник древней истории", 1986, № 2
• (рос.) Назаров В.В. Древнегреческое поселение на острове Березань. Николаев, 1997
• (англ.) Vinogradov Y.G. A Maiden's Golden Burial from Berezan, the Island of Achilles. "Expedition", 1994, vol. 36.2(23)

Посилання

• БЕРЕЗАНСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я + БЕРЕЗАНЬ, МІСТО + БОЛТЕНКО МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ + ЕЛЛІНІЗМ + ФАРМАКОВСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ + ГЕРОДОТ ТА ЙОГО ІСТОРІЇ ПРО СКІФІЮ + ОЛЬВІЯ + ШТЕРН ЕРНСТ ФОН + СОЛОВЙОВ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ

пов'язані терміни

БЕРЕЗАНЬ, ОСТРІВ + ГРЕКИ В УКРАЇНІ + МИКОЛАЇВСЬКА ОБЛАСТЬ + ОЛЬВІЯ

Березанської фортеці штурм 1788

БЕРЕЗА́НСЬКОЇ ФОРТЕ́ЦІ ШТУРМ 1788 – здійснено 7 листоп. 1788 козаками Чорноморcького козацького війська під час російсько-турецької війни 1787– 1791. Восени 1788 Гасан-паша, команд. турец. флотилією, що стояла біля Очакова, значно укріпив фортецю на о-ві Березань. Коли осінні бурі змусили Гасан-пашу вивести флот з-під Очакова, кн. Г.Потьомкін наказав чорноморцям захопити острови. Вранці 7 листоп. козаки на чолі з А.Головатим на очах у всієї рос. армії і турків, що засіли у фортеці, сіли в свої човни та в супроводі флотилії канонерських човнів де Й.Рібаса стрімко рушили по морю до о-ва. Незважаючи на вбивчий вогонь ворожих гармат, вони все ж таки підпливли до о-ва на відстань пострілу і зробили залп з гармат і рушниць, а потім кинулись у воду й рвучко рушили до неприступного берега, зім'яли передові турец. частини і захопили берегову батарею. Повернувши проти фортеці захоплені гармати й встановивши свої, зняті з човнів, чорноморці почали громити Березанську фортецю. У той саме час почався обстріл Березані з рос. човнів. Турки були змушені здати фортецю.

Джерела

• БЕРЕЗАНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ШТУРМ 1788 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 227. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Фельцын Е.Д. Кубанское казачье войско 1696–1888 г.: Сборник кратких сведений о войске. Воронеж, 1888
• (рос.) Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска, т. 1. Екатеринодар, 1910

Посилання

• БЕРЕЗАНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ ШТУРМ 1788 // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БЕРЕЗАНЬ, МІСТО + ЧОРНОМОРСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО + ГОЛОВАТИЙ АНТОН АНДРІЙОВИЧ + ОЧАКІВ + ПОТЬОМКІН ГРИГОРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ + РІБАС ЙОСИФ-ПАСКУАЛЬ-ДОМІНІК-ХОСЕ ДЕ + РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787–1792

пов'язані терміни

БЕРЕЗАНЬ, ОСТРІВ + БІЛИЙ САВА + КУРІННІ СТАНИЦІ ЧОРНОМОРСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Березий

БЕРЕ́ЗИЙ – літописне місто Чернігівського князівства на правому березі р. Десна (прит. Дніпра), за 36 км на сх. від Чернігова. Нині тут смт Березна. Уперше згадується в Іпатіївському літописі під 1152 з приводу відбиття нападу половців. Виник у 11 ст. як князівська фортеця на шляху Чернігів – Новгород-Сіверський. Бл. 1156 Б. разом з Вщижем виділений черніг. кн. Святославом Ольговичем в самостійний уділ, переданий Святославу Володимировичу (з династії Давидовичів) та незабаром відібраний за непокору. 1239 здобутий військом хана Батия.

Городище виявлене археологами у 18 ст. (О.Шафонський). Розташов. у центрі сучасного с-ща міськ. типу, в урочищі Замковище, на невисокому мисі продовгуватої форми при злитті двох ручаїв – Сухоносівка і Клевень. Складається з двох майданчиків (60 ґ 30 м та 150 ґ 100 м, заг. пл. 1,5 га), укріплення яких не збереглися. Потужність культ. шару 0,2– 0,3 м. Зі сх. та пд. сх. до городища примикали відкриті посади. 1981 та 1989 обстежувалося укр. археологом В.Коваленком. Досліджене двох'ярусне гончарне горно 12– 13 ст., виявлено залишки залізоробного та ковальського ремесел.

На курганному некрополі на пн. від Б. 1881 Д.Самоквасов розкопав 16 з 32 курганів, які в підкурганних ямах містили тілопокладення у дерев'яних трунах з дрібним інвентарем 11–12 ст. (дротяні, срібні та мідні скроневі кільця, бронз. ґудзики).

Джерела

• БЕРЕЗИЙ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 227-228. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Самоквасов Д.Я. Могилы русской земли. М., 1908
• (рос.) Ипатьевская летопись. В кн.: ПСРЛ, т. 2. М.–Л., 1962
• Коваленко В.П. Обстеження літописного Березого. В кн.: Археологічні відкриття в Україні 1993 р. К., 1997

Посилання

• БЕРЕЗИЙ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БАТИЙ, БАТУ, САЇН-ХАН + БЕРЕЗНА + ЧЕРНІГІВ, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР + ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО + ІПАТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС + НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ + ПОЛОВЦІ + САМОКВАСОВ ДМИТРО ЯКОВИЧ + ШАФОНСЬКИЙ ОПАНАС ФИЛИМОНОВИЧ + СВЯТОСЛАВ ОЛЬГОВИЧ, СВЯТОСЛАВ-МИКОЛАЙ ОЛЬГОВИЧ + ВЩИЖ

пов'язані терміни

БЕРЕЗНА

Берестяне, комплекс археологічних пам'яток

БЕРЕСТЯ́НЕ, комплекс археологічних пам'яток – ранньосередньовічні пам'ятки (городище, селища, курганні могильники) біля с. Берестяне Ківерцівського р-ну Волин. обл. Проведені розкопки могильників (1983–94), які розміщені у трьох групах. Кургани в урочищі Сермень (11 могил) з ті- лопокладаннями на рівні давнього горизонту зх. орієнтації за виявленим інвентарем (горщики, скроневі бронз. кільця, прядки) датуються 12 ст. У другому могильнику, що розташов. в урочищі Майдан і налічує 8 насипів кін. 10 – останньої чверті 11 ст., простежено тілопокладання із зх. та сх. орієнтацією і виявлено срібні гроноподібні скроневі кільця, намистини із сердоліку та скла, пряжки. Серед 26 курганів в урочищі Голова зафіксовано аналогічний обряд поховання та супровідний інвентар 11 ст.

Джерела

• БЕРЕСТЯНЕ, комплекс археологічних пам'яток // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 236. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (пол.) Hupalo W. Wyniki badań na cmentarzysku kurhanowym kolo wsi Beresciany na Wolyniu. "Materialy i sprawozdania Rzeszowskiego osrodka archeologicnеgo", 1990, t. 12
• Гупало В. Дослідження курганного могильника в уроч. Сермень біля села Берестяне. "Materialy i sprawozdania Rzeszowskiego osrodka archeologicnеgo", 1995, т. 16
• Гупало В. Дослідження курганного могильника в уроч. Майдан біля села Берестяне. "Materialy i sprawozdania Rzeszowskiego osrodka archeologicnеgo", 1996, т. 17

Посилання

• БЕРЕСТЯНЕ, комплекс археологічних пам'яток // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

Бєлградська конференція 1948

БЄЛГРА́ДСЬКА КОНФЕРЕ́НЦІЯ 1948 – відбулася 1948 на виконання постанови Ради міністрів закордонних справ (РМЗС; заснована за рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 для підготовки мирних договорів з колиш. країнами-учасницями гітлерівського блоку, а також ін. справ; до складу РМЗС входили міністри закордонних справ СРСР, Китаю, США, Великої Британії та Франції; припинила діяльність 1949) від 1946 з метою післявоєн. врегулювання міжнар.-правового режиму р. Дунай. В конф. брали участь представники придунайських д-в – СРСР, УРСР, Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехословаччини, Югославії, а також США, Великої Британії і Франції як членів РМЗС, з дорадчим голосом – представники Австрії. Активну участь у роботі конференції брала укр. делегація, очолювана заст. голови РМ УРСР А.Барановським. В результаті обговорення була розроблена Конвенція про режим судноплавства на Дунаї, підписана придунайськими д-вами 18 серп. 1948. Конвенцією встановлено демократ. статус використання Дунаю – його судноплавної ч. (від м. Ульм у Німеччині до гирла Дунаю з виходом до Чорного м.) – як міжнар. європ. судноплавної магістралі для громадян і товарів усіх д-в на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів та умов торг. судноплавства. Військ. суднам недунайських д-в заборонялося плавати по Дунаю. Придунайські д-ви зберігали право юрисдикції в своїх внутрішніх тер. водах, свої суверенні права й одночасно гарантували охорону інтересів міжнар. торгівлі й культ. зв'язків на Дунаї. Бєлградська конвенція про режим судноплавства на Дунаї набула чинності 11 трав. 1949. 1949 відповідно до ст. 5 Конвенції створена Дунайська комісія. 1960 до Конвенції приєдналася Австрія як повноправний член.

Джерела

• БЄЛГРАДСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1948 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 248. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Почкаева М.В. Международно-правовой режим судоходства на Дунае. М., 1951

Посилання

• БЄЛГРАДСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1948 р. // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БАРАНОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ МАКСИМОВИЧ БЕРЛІНСЬКА (ПОТСДАМСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ 1945 Р. ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА ДУНАЙ ДУНАЙСЬКА КОМІСІЯ СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ЮГОСЛАВІЯ

пов'язані терміни

БАРАНОВСЬКИЙ АНАТОЛІЙ МАКСИМОВИЧ ДУНАЙ ДУНАЙСЬКА КОМІСІЯ

Бихівський полк

БИ́ХІВСЬКИЙ ПОЛК – військ. одиниця, що протягом листоп. 1658 – груд. 1659 дислокувалася на тер. Пд.-Сх. Білорусі й підпорядковувалася білорус. полк. І.Нечаю. На чолі Б.п. стояв полк. Д.Виговський (див. Виговські). Особовий склад сформовано з 2 тис. укр. козаків та покозачених білорус. селян. Брав активну участь в обороні Старого Бихова (нині м. Бихов Могильовської обл., Білорусь) в черв.–груд. 1659. Після взяття штурмом рос. військами Старобихівської фортеці Б.п. було розформовано. Іноді в істор. джерелах термін "Б.п." зустрічається як одна з назв Білоруського полку – адм.-тер. одиниці – в часи, коли його адм. центр містився в Новому Бихові (нині село Могильовської обл.) чи Старому Бихові.

Джерела

• БИХІВСЬКИЙ ПОЛК // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 256. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (біл.) Саганович Г. Невядомая вайна: 1654–1667. Минск, 1995
• Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 9, ч. 1–2. К., 1996–97
• Горобець В.М. Білорусь козацька: Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655–1659). К., 1998

Посилання

• БИХІВСЬКИЙ ПОЛК // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК + НЕЧАЙ ІВАН + ВИГОВСЬКІ

Бібліографічна комісія ВУАН

БІБЛІОГРАФІ́ЧНА КОМІ́СІЯ ВУА́Н Заснована 1927. Голова – акад. М.Птуха, секретар – М.Сагарда. Активну участь у роботі комісії брали книгознавець 0М.Годкевич, С.Єфремов, С.Маслов, Ю.Меженко та С.Постернак. Завданням комісії було створення вичерпного всеукр. бібліографічного репертуару. 11–14 квіт. 1927 у Всенар. б-ці України відбувся перший пленум комісії, резолюції якого опубл. у "Бібліографічному збірнику" (ч. 3, 1927). Осн. вид. – "Методологічний збірник" (т. 1, 1928), де вміщено праці: про бібліографічний опис аркушівок – Н.Заглади; аноніми та псевд. в заг. та укр. бібліографії – Н.Кравченко-Максименкової; завдання бібліографії укр. періодики – М.Сагарди; бібліографію укр. бібліографії – М.Ясинського; інструкції та план роботи над складанням укр. бібліографічного репертуару 16–18 ст. – С.Маслова та ін. Видано також покажчики праць Ф.Вовка, Г.Вовк, П.Куліша, Є.Кирилюка (всі – 1929). Складено анкету для ген. обліку бібліографічної роботи в Україні та про Україну (1928).

Джерела

• БІБЛІОГРАФІЧНА КОМІСІЯ ВУАН // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 248. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Історія Національної Академії наук України, 1924–1928: Документи і матеріали. К., 1998

Посилання

• БІБЛІОГРАФІЧНА КОМІСІЯ ВУАН // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ЄФРЕМОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ + КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ + КИРИЛЮК ЄВГЕН ПРОХОРОВИЧ + МАСЛОВ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ + МЕЖЕНКО ЮРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ + ПОСТЕРНАК СТЕПАН ПИЛИПОВИЧ + ПТУХА МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ + ВОВК (ВОЛКОВ) ФЕДІР КІНДРАТОВИЧ

пов'язані терміни

ПОСТЕРНАК СТЕПАН ПИЛИПОВИЧ

Біженці та переміщені особи

БІ́ЖЕНЦІ ТА ПЕРЕМІ́ЩЕНІ ОСО́БИ – категорії осіб, які після подій Другої світової війни були спеціально саме так визначені документами Організації Об'єднаних Націй. «Біженець» це особа, яка покинула країну, громадянином якої вона є, чи попереднє звичне місце свого проживання, або особа, яка перебуває поза межами своєї країни чи звичного місця свого проживання і яка, незалежно від того, зберегла вона своє громадянство чи ні, стала жертвою нацистського чи ін. режимів, що брали участь у II світ. війні на боці гітлерівців, чи жертвою режимів, які допомагали Німеччині та її сателітам. Проблема біженців існувала і до II світ. війни, однак статус біженця не був юридично оформленим. Біженцями вважалися і вважаються нині також особи, які опинилися поза межами країн походження чи постійного місця проживання з причин расового, реліг. або етнічного характеру чи внаслідок політ. переконань. «Переміщені особи» – це ті, хто заходами нацистського режиму були вислані з країн свого громадянства або попереднього місця проживання з расових, реліг. чи політ. мотивів або вивезені з метою використання їх як дешевшої робочої сили. Окрім дорослих, певну ч. осіб, які опинилися поза межами своїх країн, складали діти-сироти, які також формально вважалися біженцями. Особи з тер. України складали значну ч. контингенту переміщених осіб – понад 200 тис. осіб. Справами Б. та п. о. спочатку відала ств. 1943 Адміністрація допомоги і відбудови Об'єднаних Націй, 1948 її замінила Міжнародна організація у справах біженців. Від 1951 й понині функціонує Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Розв'язання проблем біженців регулюється нині принципами й нормами гуманітарного права, спрямованими, з одного боку, на обмеження засобів і методів ведення війни, а з ін. – на захист прав людини в умовах збройних конфліктів, а також нормами, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення законів і звичаїв ведення війни.

Джерела

• БІЖЕНЦІ ТА ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 271. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Павленко М.І. "Біженці" та "переміщені особи" в політиці імперіалістичних держав: (1945–1949 рр.). К., 1979

Посилання

• БІЖЕНЦІ ТА ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

АДМІНІСТРАЦІЯ ДОПОМОГИ І ВІДБУДОВИ ОБ\'ЄДНАНИХ НАЦІЙ + ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945 + МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ У СПРАВАХ БІЖЕНЦІВ

Білгородський гостинець, стара житомирська дорога

БІ́ЛГОРОДСЬКИЙ ГОСТИ́НЕЦЬ Стара житомирська дорога (Старе путище) – давній шлях, який з Києва через Білгород (Білогородку) вів на Житомир, Пересопницю і Луцьк. Дещо змінив свій напрям після спустошення Києва під час монголо-татарської навали у груд. 1240. У джерелах згадується також під 1479, 1603 і 1605.

Джерела

• БІЛГОРОДСЬКИЙ ГОСТИНЕЦЬ, Стара житомирська дорога // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 276. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (пол.) Rulikowski E. Dawne drogi i szlaki na prawym brzegu Dniepru і ich znaczenie historyczne. "Ateneum", Warszawa, 1878, t. 3, z. 3
• Руська (Волинська) метрика: Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569–1673. К., 2002

Посилання

• БІЛГОРОДСЬКИЙ ГОСТИНЕЦЬ, Стара житомирська дорога // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БІЛГОРОД + КИЇВ + ЛУЦЬК + МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА + ПЕРЕСОПНИЦЯ + ЖИТОМИР

пов'язані терміни

ГОСТИНЕЦЬ + КИЄВО-БЕЛЗЬКИЙ ШЛЯХ

Білецькі-Носенки

БІЛЕ́ЦЬКІ-НОСЕ́НКИ – козац.-старшинський, згодом дворянський рід, що походив від правобереж. шляхтича Івана Білецького (р. н. невід. – перед 1665). Іван був одружений з сестрою прилуцького полкового писаря Семена Раковича Анастасією (р. н. невід. – 1721), яка після його смерті вдруге вийшла заміж – за прилуцького полк. (1708–14) і генерального суддю (1714–15) Івана Яремовича Носа. Нащадки від шлюбу Анастасії з Білецьким приєднали до свого прізвища родове ім'я вітчима та стали зватися Б.-Н. Пасерб Івана Носа – Іван Іванович Б.-Н. (р. н. невід. – 1709) посідав уряд сотника сребрянського (1680), онук – Петро Іванович (р. н. невід. – 1734) – прилуцького полкового хорунжого (1709, 1720–24), прилуцького полкового сотника (1724–33) та прилуцького наказного полк. (1728–29), правнук – Никифор Петрович (р. н. невід. – 1761) – прилуцького полкового осавула (1738–61). З цього роду походить і відомий педагог, етнограф та письменник Павло Петрович Білецький-Носенко (1774–1856).

Рід. Б.-Н. внесений до 2-х ч. Родовідних книг Полтав. та Черніг. губерній.

Джерела

• БІЛЕЦЬКІ-НОСЕНКИ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 279. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 1. К., 1908

Посилання

• БІЛЕЦЬКІ-НОСЕНКИ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ГЕНЕРАЛЬНИЙ СУДДЯ + СОТНИК

пов'язані терміни

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Білий Володимир Васильович (етнограф)

БІ́ЛИЙ Володимир Васильович (27.10.1894–22.11.1937) – педагог, етнограф, один із організаторів краєзнавчого руху в Україні. Н. в с. Костянтинівка Полтав. губ. (нині село Сахновщинського р-ну Харків. обл.). 1920 закінчив історико-філол. ф-т Київ. ун-ту. Працював викл. народознавства, укр. мови та літ. у Переяслав. пед. технікумі, від 1922 – у технікумах та трудових шк. Києва, водночас проводив наук. дослідження у галузі літ., фольклору та етнографії, надсилав свої наук. розвідки до Етнографічної комісії при ВУАН. Від кін. 1924 працював зав. етногр. від. Катериносл. краєзнавчого музею. Під впливом Д.Яворницького у жовт. 1925 вступив до аспірантури Катериносл. н.-д. каф-ри українознавства, а від січ. 1926 продовжив навчання в аспірантурі каф-ри мовознавства і літ. при Київ. ін-ті нар. освіти. Навчання поєднував з роботою в Етногр. комісії при ВУАН, чл. якої був від 1924: опрацьовував теор. проблеми фольклору, був одним із ентузіастів популяризації краєзнавства серед широких сел. мас, редагував " Етнографічний вісник" ВУАН. Від поч. 1930-х рр. – кер. Етногр. комісії, чл. бюро Істор. циклу ВУАН, ст.н.с. ВУАН. 1934 звільнений з роботи за сфальсифікованими звинуваченнями в порушенні кадрової політики, гальмуванні перебудови роботи істор. установ ВУАН і популяризації ворожої продукції. 20 черв. 1937 заарештований за звинуваченням в активній діяльності в укр. нац. орг-ції наук. працівників ВУАН. 22 листоп. 1937 страчений у Києві.

Автор численних наук. праць, написаних укр. мовою. Серед них – наук. ст. "Типи сучасного села", "Минуле етнографії на Дніпропетровщині", а також монографія "С.Д.Ніс і його етнографічна діяльність".

Джерела

• БІЛИЙ Володимир Васильович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 279. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Бабенко Л. Ціна гідності – смерть (В.В.Білий). В кн.: Репресоване краєзнавство (20–30-ті роки). К., 1991

Посилання

• БІЛИЙ Володимир Васильович // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ЕТНОГРАФІЧНА КОМІСІЯ ПРИ ВУАН + ЕТНОГРАФІЧНИЙ ВІСНИК + ЯВОРНИЦЬКИЙ ДМИТРО ІВАНОВИЧ

Білий рух в Україні

БІ́ЛИЙ РУХ в Україні Б. р. – антибільшовицький рух 1917–20. Отримав назву за аналогією з монархістським повстанським рухом під час Французької революції кінця 18 століття (прапор монархістів був білого кольору). Осн. політ. платформа Б. р. в Україні – встановлення військ. диктатури для порятунку і відновлення "єдиної та неподільної Росії".

Події в Україні 1917–18 були лише опосередковано пов'язані з Б. р. У берез.–квіт. 1918 по тер. України за маршрутом Ясси– Дон, ліквідуючи рад. установи та знищуючи більшовицькі військ. формування, пройшов добровольчий загін полк. М.Дроздов- ського. В Українській Державі неофіційно діяло представництво Добровольчої армії на чолі з ген. П.Ломновським. Пропозиції гетьмана П.Скоропадського про спільну боротьбу з більшовиками ген.-лейтенант А.Денікін відкинув, бо це означало б визнання незалежності України де-факто.

Дії Б. р. 1919–20 безпосередньо пов'язані з Україною. Навесні 1919 ЗС Пд. Росії під проводом А.Денікіна захопили Донбас і велику тер. від Харкова до Катеринослава (нині Дніпропетровськ) і Херсона. В ході заг. наступу денікінців на Москву восени 1919 була загарбана майже вся Україна. На окупованій денікінцями укр. землі (див. Денікіна режим в Україні 1919–1920) проголошувалася ідея "єдиної та неподільної Росії", здійснювалися погроми укр. культ. установ і шкіл, проводилися масові репресії проти укр. інтелігенції. Незважаючи на відверту антиукр. політику денікінської адміністрації, укр. уряд намагався порозумітися з командуванням ЗС Пд. Росії для організації спільних дій проти Червоної армії (див. Радянська армія). Укр. армія намагалась уникати збройних сутичок з денікінцями. Проте на поч. жовт. 1919 Добровольча армія перейшла в наступ проти Армії Української Народної Республіки. Попри значну допомогу численних повстанських загонів та революц. повстанської армії України Н.Махна, які діяли в тилу денікінських військ, знекровлена постійними боями та епідемічними хворобами Армія УНР зазнала поразки. Наслідком цього стало підписання 6 листоп. 1919 сепаратної угоди між командуванням Добровольчої армії та Української Галицької армії про входження останньої до складу ЗС Пд. Росії. В ході контрнаступу червоного Південного фронту 11 жовт. – 18 листоп. 1919 денікінські війська зазнали нищівної поразки. За цих умов командування Добровольчої армії почало шукати порозуміння з повстанськими загонами та Армією УНР, але останні відмовилися від співпраці. Залишки ЗС Пд. Росії відступили до Криму, де утворили 0Російську армію на чолі з ген.-лейтенантом П.Врангелем.

7 черв. 1920 Рос. армія розпочала наступальні дії на Пд. України, захопивши Пн. Таврію та пд. ч. Катеринославщини. 28 жовт. 1920 розпочався контрнаступ червоного Пд. фронту, в ході якого було розгромлено значні сили врангелівців у Таврії, подолано Перекопські й Чонгарські укріплення й захоплено Крим. Залишки армії на чолі з ген. П.Врангелем у листоп. 1920 евакуювалися до Туреччини.

Джерела

• Білий рух в Україні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 279-282. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Деникин А.И. Поход на Москву (Очерки русской смуты). К., 1990
• Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. К., 1995

Посилання

• Білий рух в Україні // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка
• 4 мапи

посилання

АРМІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ + ДЕНІКІН АНТОН ІВАНОВИЧ + ДЕНІКІНА РЕЖИМ В УКРАЇНІ 1919–1920 + ДНІПРОПЕТРОВСЬК + ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ + ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804 + ХАРКІВ + ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР + МАХНО (МІХНЕНКО) НЕСТОР ІВАНОВИЧ + МОСКВА + ПІВДЕННИЙ ФРОНТ 1918–1920 + РАДЯНСЬКА АРМІЯ + СКОРОПАДСЬКИЙ ПАВЛО ПЕТРОВИЧ + УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА + УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ (УГА) + ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ

пов'язані терміни

БРУСИЛОВ ОЛЕКСІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ + ДЕКЛАРAЦІЯ ТИМЧАСОВОГО РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКОГО УРЯДУ УКРАЇНИ 1919 + ДОБРОВОЛЬЧА АРМІЯ + ДУМЕНКО БОРИС МОКІЙОВИЧ + ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ + ГРЕКОВ БОРИС ДМИТРОВИЧ + ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ 1917–1921 + ІМПЕРІЯ + ІНКОРПОРАЦІОНІЗМ + ІВАНОВ МИКОЛА ІУДОВИЧ + КОНСТИТУЦІЙНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (КАДЕТИ) + КЕДРОВ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ + КЕРЗОНА ЛІНІЯ + КОЛЧАК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ + КОНОНОВ ІВАН АНАТОЛІЙОВИЧ + КОНЦЕВИЧ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ + КОРНІЛОВ ЛАВР ГЕОРГІЙОВИЧ + КРИВОШЕЇН ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ + КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА, САМОСТІЙНА КУБАНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА, КУБАНСЬКИЙ КРАЙ + КУБАНСЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО (ККВ) + КУТЕПОВ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ + КИЕВСКИЙ КЛУБ ПРОГРЕССИВНЫХ РУССКИХ НАЦИОНАЛИСТОВ + ЛУКОМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ + МАКАРЕНКО ПЕТРО ЛЕОНТІЙОВИЧ + МАНДРИКИ + МАРТОСИ + МАЙ-МАЄВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЗЕНОНОВИЧ + МІЛЛІ-ФІРКА + МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ + МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ + МИКЛАШЕВСЬКІ + МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ + НАЦІОНАЛ-БІЛЬШОВИЗМ + НЕНЮКОВ ДМИТРО ВСЕВОЛОДОВИЧ + НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ + ОБНОВЛЕНСЬКИЙ РУХ + ОСОБЛИВА НАРАДА + ОСТЕЛЕЦЬКИЙ ПАВЛО ПАВЛОВИЧ + ПІДПРИЄМНИЦТВО В УКРАЇНІ + ПОЛИТИКИ (ПОЛІТИКИ, ПОЛЕТИКИ) + ПРОМПТОВ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ + ПРОЦИК АННА + РЯБОВОЛ МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ + РОДЗЯНКИ + РОСІЯ + САХНО-УСТИМОВИЧІ + САННІКОВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ + САВИЧІ + САВИЦЬКІ + ШКУРО АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ + ШРАМЧЕНКИ + ШУЛЬГИН ВАСИЛЬ ВІТАЛІЙОВИЧ + СКОРОПАДСЬКІ + СОЛОВКИ + ТРОЦЬКІ + ЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ + ТУМАНСЬКІ + ВІЙСЬКОВО-РЕВОЛЮЦІЙНІ КОМІТЕТИ + ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ + ЯКИМОВИЧІ + ЗБРОЙНІ СИЛИ ПІВДНЯ РОСІЇ (ЗСПР) + ЗМІНОВІХІВСТВО

Білогородський шлях

БІЛОГОРО́ДСЬКИЙ ШЛЯХ – дорога, яка вела з Криму на Очаків до Акермана (Білий камінь; нині м. Білгород-Дністровський). Згаданий у грамоті 1694 моск. патріарха Адріана до І.Мазепи та листуванні гетьмана з рос. царями. Крім торг. функцій, слугував одним із маршрутів для дипломатичних подорожей з Кримського ханства до Речі Посполитої.

Джерела

• БІЛОГОРОДСЬКИЙ ШЛЯХ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 284. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Величко С. Літопис, т. 2. К., 1991

Посилання

• БІЛОГОРОДСЬКИЙ ШЛЯХ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

АДРІАН + БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ + КРИМСЬКЕ ХАНСТВО + МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ + ОЧАКІВ + РІЧ ПОСПОЛИТА

Білоруська кампанія Української армії 1654-1655

БІЛОРУ́СЬКА КАМПА́НІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ А́РМІЇ 1654–1655 – наступальні операції 20-тис. укр. армії під командуванням наказного гетьмана І.Золотаренка проти Речі Посполитої на тер. Білорусі та частково Литви. Укр. контингент складали козаки Ніжинського полку, Чернігівського полку і Стародубського полку. План кампанії розроблявся і здійснювався у взаємодії з рос. командуванням. Наступ розвивався вгору по р. Дніпро та його притоці р. Сож у напрямку Гомель – Пропойськ (нині м. Славгород) – Старий Бихів (нині м. Бихов; обидва Могильовської обл.) – Могильов. Військ. результатом кампанії було оволодіння значними тер. білорус. Подніпров'я та Посожжя, взяття Гомеля, Рєчиці, Жлобіна, Рогачова (всі нині міста Гомельської обл.), Нового Бихова (нині село Могильовської обл.), Пропойська, Горваля (нині село Гомельської обл.), а також разом із рос. військами – лит. столиці Вільно (нині Вільнюс). У політ. відношенні кампанія сприяла активізації соціальних рухів у Пд.-Сх. Білорусі, масовому покозаченню місц. нас. Це започаткувало процес становлення на бі- лорус. землях полково-сотенного устрою (див. Полковий устрій, Сотенний устрій), козац. суду, а також елементів соціальних відносин, які були притаманні для України. Зважаючи на етнічну й культ. спорідненість українців і білорусів, належність їх до Київ. правосл. митрополії, а також важливе стратегічне значення цього регіону для д-ви, гетьман. уряд Б.Хмельницького всіляко заохочував перехід білорус. шляхти під гетьман. протекцію та покозачення білорус. нас., прагнучи закріпити цей регіон за Укр. козац. д-вою. Відвойовані в Речі Посполитої під час Білорус. кампанії землі Пд.-Сх. Білорусі стали базою для формування Білоруського полку. Політика укр. уряду щодо Білорусі зустріла протидію з боку рос. царя Олексія Михайловича, який хотів приєднати відвойовані землі до Рос. д-ви, а тому вимагав припинення практики покозачення білорус. нас., ліквідації полково-сотенного устрою, обмеження прерогатив козац. старшини суто військ. функціями та виведення укр. залог з місць, куди було введено рос. війська на чолі з воєводами. Внаслідок цього на білорус. землях виник перший гострий укр.-рос. конфлікт (про його перебіг див. Білоруський полк).

Джерела

• БІЛОРУСЬКА КАМПАНІЯ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ 1654-1655 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 289. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Акты Московского государства, т. 2. СПб., 1894
• Терлецький О. Козаки на Білій Русі в р. 1654–1656. "ЗНТШ", 1896, т. 14
• (рос.) Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, т. 1. К., 1911
• (рос.) Белоруссия в эпоху феодализма: Сборник документов и материалов, т. 2. Минск, 1960
• (рос.) Документы Богдана Хмельницкого (1648–1657). К., 1961. Мальцев А.Н. Россия и Белоруссия в середине XVII века. М., 1974
• (біл.) Саганович Г. Невядомая вайна: 1654–1657. Мінск, 1995
• Горобець В.М. Білорусь козацька: Полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655–1659). К., 1998

Посилання

• БІЛОРУСЬКА КАМПАНІЯ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ 1654-1655 // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК + ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПОЛК + ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН + НІЖИНСЬКИЙ ПОЛК + ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ + ПОЛКОВИЙ УСТРІЙ + РІЧ ПОСПОЛИТА + СОТЕННИЙ УСТРІЙ + СТАРОДУБСЬКИЙ ПОЛК + ВІЛЬНЮС + ЗОЛОТАРЕНКО ІВАН НЕЧИПОРОВИЧ

пов'язані терміни

БІЛОРУСЬКИЙ ПОЛК + ЗОЛОТАРЕНКО ІВАН НЕЧИПОРОВИЧ + ЗОЛОТАРЕНКО ВАСИЛЬ НЕЧИПОРОВИЧ

Білоцерківська битва 1664

БІЛОЦЕРКІ́ВСЬКА БИ́ТВА 1664 – битва загонів повсталого нас. Правобережної України з польс. жовнірами та підрозділами гетьмана П.Тетері в ході правобережного повстання 1664–1665. Піднявши повстання в м-ку Торговиці (нині на цьому місці смт Новоархангельськ Кіровогр. обл.), торговицький сотник Д.Сулимка зайняв м-ко Лисянку і з'єднався з загонами С.Височана. Їхні спільні сили чисельністю 12 тис. піхотинців та 7 тис. кіннотників вирушили до м. Біла Церква, щоб заволодіти ним. Однак козаки Білоцерківського полку і місц. мешканці вирішили підтримати польс. залогу. Тому спроби захопити Білу Церкву, що розпочалися 10 берез. (29 лют.), були невдалими. 12(02) берез. сюди прибули підрозділи польс. полк. С.Маховського та гетьмана П.Тетері разом із татарами (з ними вимушено перебував екс- гетьман І. Виговський). В ході битви повстанці зазнали поразки. Частина з них відступила у напрямку м-ка Лисянка, інші – до м-чок Торговиці та 0Липовець. Під час переслідування відступаючих поляки знищили нас. м-ка Насташка (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.), а татари сплюндрували Лісовичі (нині село Таращанського р-ну Київ. обл.). 1,5 тис. полонених було страчено. На допитах полонених С.Маховський та П.Тетеря з'ясували причетність до організації правобереж. повстання І.Виговського й плани обрання його на гетьманство. У зв'язку з цим І.Виговському було винесено смертний вирок і в ніч з 26 на 27 (з 16 на 17) берез. розстріляно. Поразка під Білою Церквою не зупинила повстання, яке продовжувало набирати сили.

Джерела

• БІЛОЦЕРКІВСЬКА БИТВА 1664 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 291. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення. К., 1999

Посилання

• БІЛОЦЕРКІВСЬКА БИТВА 1664 // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БІЛА ЦЕРКВА + БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ПОЛК + ЛИСЯНКА + ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ + ПРАВОБЕРЕЖНЕ ПОВСТАННЯ 1664–1665 + ТЕТЕРЯ ПАВЛО ІВАНОВИЧ + ВИГОВСЬКИЙ ІВАН ОСТАПОВИЧ + ВИСОЧАН СЕМЕН (СЕНЬ) ГНАТОВИЧ

Білоцерківське повстання козаків 1651

БІЛОЦЕРКІ́ВСЬКЕ ПОВСТА́ННЯ КОЗАКІ́В 1651 – збройний виступ ч. козаків проти укладання мирного договору з Річчю Посполитою, що відбувся в м. Біла Церква 16–17(6–7) верес. Після поразки у Берестецькій битві 1651 Б.Хмельницький перетворив Білу Церкву на гол. осередок опору польс. і литов. арміям, які об'єдналися 13(03) верес. під Германівкою (нині село Обухівського р-ну Київ. обл.). Сам гетьман зупинився в с. Рокитне. Враховуючи складність військ.-політ. обстановки, він запропонував великому коронному гетьманові М.Потоцькому провести переговори в Білоцерківському замку. Вони розпочалися 16(06) верес. Укр. посольство погодилося на скорочення козац. реєстру (див. Реєстрові козаки) до 12 тис., розрив союзу з Кримським ханством й розташування польс. підрозділів на козац. тер. Відомості про примирення з Польщею викликали обурення значної ч. козаків. При підтримці окремих татар. загонів вони оточили замок й почали погрожувати знищити польс. комісарів і козац. старшину. Остання спробувала вивести польс. послів із замку, однак, зазнавши нападу з боку повстанців, повернулася назад. Увечері число повстанців зросло до 10 тис. осіб, і протягом ночі вони кілька разів штурмували замок, який захищали старшини і 300 реєстровців. Прибувши до Білої Церкви, Б.Хмельницький ранком 17(07) верес. придушив повстання й стратив 15 його керівників. Проте, враховуючи опір козацтва, він відмовився визнати умови досягнутої між посольствами домовленості. Невдовзі, однак, було укладено ін. договір (див. Білоцерківський договір 1651).

Джерела

• БІЛОЦЕРКІВСЬКЕ ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ 1651 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 292. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (пол.) Oswięcim S. Dyaryusz 1643–1651. "Scriptores rerum Polonicarum", t. XIX. Kraków, 1907
• Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. Львів, 1990
• Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. К., 1995
• Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 9, ч. 1. К., 1996

Посилання

• БІЛОЦЕРКІВСЬКЕ ПОВСТАННЯ КОЗАКІВ 1651 // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БЕРЕСТЕЦЬКА БИТВА 1651 Р. + БІЛА ЦЕРКВА + БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1651 Р. + ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ БОГДАН + КРИМСЬКЕ ХАНСТВО + ПОТОЦЬКИЙ МИКОЛА + РЕЄСТРОВІ КОЗАКИ + РІЧ ПОСПОЛИТА + РОКИТНЕ , СМТ КИЇВСЬКОЇ ОБЛ.

пов'язані терміни

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1651 Р. + КОРСУНСЬКИЙ ПОЛК

Білу (організація)

БІ́ЛУ – одна з перших молодіжних єврейс. сіоністських орг-цій. Назва "Білу" утворена з перших літер слів з вірша Тори "Бейт- (І)Яаков леху (у)венелха" – "Дім (рід) Якова, піднімаймося та йдемо". Ств. євреями-студентами 1882 в Харкові. Кер. Б. були І.Белкінд і Х.Хісін. Після єврейс. погромів 1881–82 на пд.-укр. землях, які фактично підтримав царський уряд, серед євреїв стали визрівати плани еміграції до Палестини і розбудови там єврейс. д-ви. 1882 перші білуйці на чолі з І.Белкіндом (14 студентів) прибули до Палестини з метою не тільки оселитися на землі своїх пращурів, а й присвятити себе с.-г. праці. В надто важких умовах (відсутність грошей, досвіду праці на землі та голод) чл. групи створили перші єврейс. с.-г. поселення в Палестині. Це були Рішон-Леційон і Хадера (нині міста в Ізраїлі). Значення Б. для розвитку єврейс. нац. руху було вагомим. Ідея Б. про створення на землі своїх пращурів с.-г. поселень колективного типу сьогодні успішно втілюється в економіку Ізраїлю.

Джерела

• БІЛУ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 293. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) История еврейского национального движения 1870–1914. Иерусалим, 1993
• (рос.) Хисин Х. Дневник билуйца. Иерусалим, 1993

Посилання

• БІЛУ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ХАРКІВ

пов'язані терміни

ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ

Більшовизація рад

БІЛЬШОВИЗА́ЦІЯ РАД – процес переходу рад робітн. і солдатських депутатів на більшовицькі позиції (див. Більшовики) з одночасним послабленням впливу на них меншовиків, есерів (див. Партія соціалістів-революціонерів), представників споріднених і однотипних з ними партій. Більшовики здійснювали подвійний вплив на ради: зсередини – через фракції і ззовні – через виборців шляхом відкликання депутатів та їх заміни. Більш ніж у 250 радах робітн. і солдатських депутатів, ств. в Україні в період мирного розвитку революції (берез.– лип. 1917; див. Лютнева революція 1917), було оформлено більшовицькі фракції. У виконкомі Київ. ради робітн. депутатів більшовики одержали 11 місць – 27,5 %, у Він. виконкомі у черв. збільшили своє представництво з 3 до 25 осіб – 12,5 % і т. д. У Харкові більшовицька фракція збільшилась у серед. літа в 3 рази і налічувала 120 депутатів (27 %), а у виконком ради увійшло 12 більшовиків (30 %). У виконкомі Катериносл. ради більшовики вибороли 7 місць (25 %). Ще більшої інтенсивності більшовизація набула після провалу корніловщини (див. Корнілова заколот 1917). Слідом за Петрогр. і Моск. радами більшовицьку резолюцію "Всю владу Радам" у верес. 1917 ухвалили ради багатьох нас. пунктів Донбасу, Одеси, Києва. Докорінні зміни сталися і в складі цих та ін. рад. У виконкомі Луган. ради більшовики здобули бл. 70 % місць, Київ. – 47, Маріупольської – 44, Миколаїв. – 39, Юзівської – 31 %. Лозунг "Вся влада Радам" восени перетворився фактично на заклик до збройного повстання. Більшовицький курс був підтриманий в Україні: з 67 рад України, що брали участь у Другому Всеросійському з'їзді рад, 38 висловилися за лозунг РСДРП(б) (ради Києва, Харкова, Луганська, Маріуполя, Вінниці, Полтави, Одеси, Миколаєва та ін.). Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді (див. Жовтнева революція 1917) почався новий, завершальний етап Б. р. В Україні він був пов'язаний з боротьбою проти УЦР, яка проголосила утворення Української Народної Республіки, не визнавала більшовицького режиму. Перший Всеукраїнський з'їзд рад, на якому були представлені лише 60–66 рад України (Харків, 11–12 груд. 1917), проголосив Україну Республікою Рад, а владу УЦР – нечинною. На той час більшовицька фракція в Луган. раді становила 87 % місць, Дружківській – 80, Зіньківській – 77, Київ. – 68, Старокостянтинівській – 67, Новгород-Сіверській – 65, Кременчуцькій – 62, Одес. – 60, Сум. – 58, Ізюмській – 57, Бердянській – 56, Єлизаветградській – 50%. Супротивники більшовиків у радах України взимку 1917–18 швидко втрачали свої колиш. позиції. Більшовизовані ради стали осн. знаряддям зміцнення влади РСДРП(б).

Джерела

• БІЛЬШОВИЗАЦІЯ РАД // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 293-294. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Гамрецький Ю.М. Ради робітничих депутатів України в 1917 році (період двовладдя). К., 1966
• Гамрецький Ю.М. та ін. Ради України в 1917 р. К., 1974
• (рос.) Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф. В огне трех революций. К., 1986

Посилання

• БІЛЬШОВИЗАЦІЯ РАД // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БІЛЬШОВИКИ + ДРУГИЙ ВСЕРОСІЙСЬКИЙ З'ЇЗД РАД 1917 + ХАРКІВ + КОРНІЛОВА ЗАКОЛОТ 1917 + КИЇВ + ЛУГАНСЬК + ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 + МАРІУПОЛЬ + МЕНШОВИКИ + МИКОЛАЇВ + ОДЕСА + ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ + ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З'ЇЗД РАД 1917 + ПОЛТАВА + РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1918 + УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА + ВІННИЦЯ

пов'язані терміни

КОРНІЛОВА ЗАКОЛОТ 1917 + РОСІЯ

Більшовик України — журнал

"БІЛЬШОВИ́К УКРАЇ́НИ" – теор. і політ. журнал, орган ЦК КП(б)У. Виходив з лип. 1926 в Харкові, з лип. 1934 – у Києві (з перервою – лип. 1941 – листоп. 1946). Від жовт. 1927 – двотижневик, з 1934 – щомісячник. 1926–49 друкувався укр., з 1950 – укр. та рос. мовами. Склад редколегії через репресії не раз змінювався. 1920–30 до її складу входили: З.Ашраф'ян, Є.Гірчак, В.Затонський, М.Кіллерог, П.Любченко, М.Попов, Річицький, А.Сенченко, М.Скрипник, С.Трикоз, А.Хвиля, В.Юринець та ін. Друкувалися офіц. матеріали, статті керівників ВКП(б) та КП(б)У, пояснювалася політика партії, а також містилися статті з історії Жовтневої революції 1917, історії робітн. руху і революції 1905–1907, документи з історії встановлення рад. влади в Україні, статті й матеріали Комінтерну (див. Інтернаціонал III). 1941 як додатки до кожного номера виходили лекції-брошури (існували серії філос., істор., екон., природознавчих наук, літ. та мист-ва). Від жовт. 1952 перейм. на "Комуніст України".

Джерела

• «БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ» // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 294. — ISBN 966-00-0734-5.

Посилання

• «БІЛЬШОВИК УКРАЇНИ» // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ + ХАРКІВ + ХВИЛЯ АНДРІЙ АНАНІЙОВИЧ + КИЇВ + ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ + ПОПОВ МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ + РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ + РІЧИЦЬКИЙ АНДРІЙ + РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1918 + СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ + ЗАТОНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ

пов'язані терміни

ЄНЕВИЧ ФЕДІР ФЕДОРОВИЧ + ГАЗЕТА + КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ + КОСМОПОЛІТИЗМ, ІДЕОЛОГІЧНА КАМПАНІЯ БОРОТЬБИ З БЕЗРІДНИМИ КОСМОПОЛІТАМИ І ЧЕРГОВА СТАЛІНСЬКА ТЕРОРИСТИЧНА ЧИСТКА В СРСР + НАЦІОНАЛ-БІЛЬШОВИЗМ + РІЧИЦЬКИЙ АНДРІЙ + ВОЛОБУЄВ МИХАЙЛО СИМОНОВИЧ

Біржові комітети

БІ́РЖОВІ КОМІТЕ́ТИ – постійно діючі виборні органи при біржах. Б.к. діяли згідно зі статутами. У Російській імперії через відстороненість торг.-пром. класу від політ. влади Б.к. виконували ще й представницьку функцію. 1905 Б.к. було надано право посилати своїх представників від торгівлі та пром-сті у Держ. раду. Від 1906 стали складовою частиною всерос. орг-ції буржуазії – з'їздів біржової торгівлі й с. госп-ва. На поч. 20 ст. в Україні діяло 11 Б.к. Багато років підряд їх очолювали у Харкові М.Авдаков та О.Алчевський, в Одесі – М.Чихачов, Миколаєві – Ф.Фрішен, Херсоні – М.Рабинович, Катеринославі (нині Дніпропетровськ) – Л.Дмитрієв та ін. Припинили діяльність разом з ліквідацією бірж у СРСР.

Джерела

• БІРЖОВІ КОМІТЕТИ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 297. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Лившин Я.И. Представительные организации крупной буржуазии в России в конце ХIХ – нач. ХХ в. "История СССР", 1959, № 2

Посилання

• БІРЖОВІ КОМІТЕТИ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

АЛЧЕВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ КИРИЛОВИЧ + АВДАКОВ МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ + БІРЖА + ЧИХАЧОВ МИКОЛА МАТВІЙОВИЧ + ДНІПРОПЕТРОВСЬК + ХАРКІВ + ХЕРСОН, ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР + МИКОЛАЇВ + ОДЕСА + РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ + СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

пов'язані терміни

БІРЖА + ДЕГТЕРЬОВИ + КУПЕЦТВО + КИЇВСЬКА ТОВАРНА БІРЖА + НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ (КПІ) + ПІДПРИЄМНИЦТВО В УКРАЇНІ

Біробіджанський проект

БІРОБІДЖА́НСЬКИЙ ПРОЕ́КТ – заходи щодо переселення євреїв із зх. регіонів СРСР, передусім з України, до Хабаровського краю РСФРР в р-н м. Біробіджан з метою утворення там с.-г. поселень і облаштування нац. єврейс. тер. Здійснювався за планом рад. уряду щодо докорінної зміни "соціально-економічної структури євреїв" у СРСР, залучення їх до с.-г. діяльності. 29 серп. 1924 утворено К-т із землевлаштування єврейс. трудящих (КомЗЄТ), який спочатку сприяв виділенню євреям земельних ділянок в Україні, Криму, Білорусі (на поч. 1930-х рр. с. госп-вом займалося приблизно 270 тис. євреїв, тобто 10 % їх заг. кількості в СРСР). Потім з ініціативи КомЗЄТу від 1928 розпочалася с.-г. колонізація Біробіджанського р-ну, невдовзі з'явився проект створення Єврейс. а. о. (отримала офіц. статус з 1934), якій надавався єврейс. нац. вигляд (засновано єврейс. колгоспи, сільради, мова ідиш отримала статус офіц. і її активно використовували у відкритому 1934 Єврейс. держ. театрі, школах, газетах, журналах тощо). При цьому рад. уряд переслідував як соціально-екон., так і політ. цілі: зміцнення прикордоння з Китаєм і Японією, особливо після окупації останньою Маньчжурії (пн.-сх. ч. Китаю); створення видимості "вирішення єврейського питання" в країні з метою отримання грошової допомоги від закордонних єврейс. орг-цій, а також висунення і реалізація ідеї (альтернативної до сіоністської) "Палестини на Далекому Сході". Попри широку рекламу, Б.п. зазнав фіаско: навіть у момент найбільшого переселення євреїв до Біробіджана їх кількість там не перевищувала 40 тис. осіб, тобто 20 % місц. нас., а наприкінці 1930-х рр. зменшилася до 20 тис. Причини цього криються як у непослідовності політики рад. влади стосовно облаштування краю, так і в складних природних умовах, а також у відсутності духовного та істор. зв'язку євреїв з Біробіджаном.

Джерела

• БІРОБІДЖАНСЬКИЙ ПРОЕКТ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 297. — ISBN 966-00-0734-5.

Посилання

• БІРОБІДЖАНСЬКИЙ ПРОЕКТ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

СРСР, РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

пов'язані терміни

АНТИСЕМІТИЗМ В УКРАЇНІ + ДИМАНШТЕЙН СЕМЕН МАРКОВИЧ + ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ

Бістром Федір Антонович

БІ́СТРОМ (Бістрам) Федір (Фрідріх) Антонович (1781–12.07(30. 06).1825) – військовик, революц. діяч. На рос. військ. службі з 1798. 1802 за власним бажанням увільнений з армії. 1804 одружився із Кароліною фон Барановою, мав трьох дітей. Від 1806 – на цивільній службі, титулярний радник. 25(13) берез. 1810 переведений до корпусу інженерів шляхів сполучення, з 2 черв. (21 трав.) 1813 – штабс-капітан лейб-гвардії Єгерського полку, в складі якого був учасником закордонних протинаполеонівських походів. У битві під Кульмом (нині м. Хлумець, Чехія) 29–30 (17–18) серп. 1813 особисто командував шістьма гарматами кінної артилерії. Брав участь ще в кількох битвах, зокрема під Лейпцигом (жовт. 1813) та за Париж (берез. 1814). Капітан – з 5 жовт. (23 верес.) 1813, полковник – з 27(15) трав. 1816. 16(04) квіт. 1819 призначений генерал-гевальдигером 2-ї армії на Україні (найвища посадова особа з нагляду за порядком у розташуванні військ). Чл. Союзу благоденства та з 1821 – Пд. т-ва (див. Декабристів рух).

Джерела

• БІСТРОМ Федір Антонович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 298. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Восстание декабристов: Материалы, т. 8. Л., 1925
• (рос.) Восстание декабристов: Документы, т. 12. М., 1969
• (рос.) Павлова Л.Я. Декабристы – участники войн 1805–1814 гг. М., 1979

Посилання

• БІСТРОМ Федір Антонович // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ДЕКАБРИСТІВ РУХ В УКРАЇНІ + СОЮЗ БЛАГОДЕНСТВА + ТУЛЬЧИН, МІСТО ВІННИЦЬКОЇ ОБЛ.

Блаватський Володимир Дмитрович

БЛАВА́ТСЬКИЙ Володимир Дмитрович (12.09(30.08).1899–10.11. 1980) – археолог, антикознавець. Н. в м. Санкт-Петербург в родині службовця. 1920–23 навч. в Моск. ун-ті, від 1924 – н. с. Музею витончених мист-в у Москві. Свою працю як археолог розпочав на розкопках Ольвії під кер-вом Б.Фармаковського. На поч. 1930-х рр. провів дослідження рим. фортеці Харакс, а з 2-ї пол. 1930-х рр. протягом чверті століття досліджував Фанагорію, Пантікапей, Горгіппію. Створив наук. шк. археологів-античників (від 1944 її центром став сектор антич. археології Ін-ту археології АН СРСР, яким Б. керував 27 років). У 1958– 60-х рр. очолював рад. археол. експедицію, що досліджувала Аполлонію Іллірійську (Албанія). Був одним із перших зачинателів підводної археології. Вважався авторитетом у царині антич. мист-ва. Понад 30 років обіймав посаду проф. Моск. ун-ту. Був чл. міжнар. наук. т-в. В останні роки життя цікавився проблемами впливу природи на розвиток і структуру антич. суспільства.

Джерела

• БЛАВАТСЬКИЙ Володимир Дмитрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 299. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Список печатных работ В.Д.Блаватского. В кн.: Культура античного мира. М., 1966
• (рос.) Список печатных работ В.Д.Блаватского за 1966–76. В кн.: История и культура мира. М., 1977
• (рос.) Шелов Д.Б. В.Д.Блаватский. "Вопросы истории", 1981, № 1
• (рос.) Кузищин В.И. Об изучении социально-экономической истории древнего мира в произведениях В.Д.Блаватского. В кн.: Проблемы античной культуры. М., 1986

Посилання

• БЛАВАТСЬКИЙ Володимир Дмитрович // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка
• фото

посилання

ФАНАГОРІЯ + ФАРМАКОВСЬКИЙ БОРИС ВОЛОДИМИРОВИЧ + ГОРГІППІЯ + ХАРАКС + МОСКВА + ОЛЬВІЯ + ПАНТІКАПЕЙ + САНКТ-ПЕТЕРБУРГ

пов'язані терміни

ФАНАГОРІЯ + ГОРГІППІЯ + МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ + ТІРІТАКА

Блуд (воєвода)

БЛУД (Буди; р. н. невід. – 1018) – воєвода князів Ярополка Святославича, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого. "Повість временних літ" розповідає, що Б. допоміг Володимиру вбити його старшого брата вел. кн. київ. Ярополка Святославича. Саме то- му йому було довірено виховання сина Володимира – Ярослава. 1018 Б. очолював дружину Ярослава під час битви з Болеславом I Хоробрим на р. Зх. Буг. За літописним оповіданням, битву спровокував Б., наносячи образи польс. князеві. Цей сюжет вміщено і до польс. хроніки Галла Аноніма. За свідченням новгород. літописання 15 ст., загинув під час цієї битви.

Джерела

• БЛУД // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 303. — ISBN 966-00-0734-5.

Посилання

• БЛУД // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

БОЛЕСЛАВ І ХОРОБРИЙ + ВОЛОДИМИР СВЯТОСЛАВИЧ СВЯТИЙ + ЯРОПОЛК СВЯТОСЛАВИЧ + ЯРОСЛАВ МУДРИЙ, ЯРОСЛАВ-ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

пов'язані терміни

ЯРОПОЛК СВЯТОСЛАВИЧ

Бобирі

БОБИРІ́ – козац.-старшинський, згодом дворянський рід, що походив від шляхтича Данила Федоровича Б., корсунського старости (1686) та полк. правобереж. Війська Запорозького (1686). Згодом Данило оселився в Гетьманщині та обіймав уряд військового товариша (1691). Його нащадки утворили в м-ку Стольне (нині село Менського р-ну Черніг. обл.) династію столенських сотників Чернігівського полку: цей уряд посідав його син Іван Данилович, 1727–54 – онук Роман Іванович. Сотниками столенськими були і правнуки родозасновника: 1770–79 – Іван Романович та 1779–84 – Степан Романович. Після скасування козац. чинів Іван Романович був прокурором Черніг. губернського магістрату (1792) та Черніг. верхньої розправи (1799). Його брат – Степан Романович – учасник багатьох військ. кампаній кін. 18 – поч. 19 ст., ген.-майор та шеф Ізюмського гусарського полку.

Рід Б. внесено до 2-ї та 3-ї ч. Родовідної книги Черніг. губернії.

Джерела

• БОБИРІ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 304-305. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Лазаревский А.М. Очерки старейших дворянских родов в Черниговской губернии. "Записки Черниговского губернского статистического комитета", 1868, кн. 2, вып. 1–2
• (рос.) Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 1. К., 1908

Посилання

• БОБИРІ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПОЛК + ГЕТЬМАНЩИНА + МАГІСТРАТ + СОТНИК + ВЕРХНЯ РОЗПРАВА + ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ + ВІЙСЬКОВІ ТОВАРИШІ

Бобринський Володимир Олексійович (1867)

БО́БРИНСЬКИЙ Володимир Олексійович (28.12.1867–1927) – земський діяч, граф. Н. в м. Санкт-Петербург. Чл. 2-ї (фракція октябристів), 3-ї (фракція помірно правих і рос. націоналістів) та 4-ї (фракція рос. націоналістів) Державної думи. 1908–17 – голова "Галицко-русского благотворительного общества" в С.-Петербурзі (ГРБО). Здійснивши 1908 (після закінчення всеслов'ян. з'їзду в Празі) поїздку по Галичині та Буковині, зав'язав тісні особисті контакти з місц. діячами москвофільського напряму (див. Москвофільство), які надалі користувалися широкою матеріальною підтримкою з боку ГРБО. У Думі – активний прихильник виведення Холмщини зі складу Люблінської губ. (1912). У лют. 1912 та лют. 1914 – доповідач про становище в Галичині та Угорській Русі на 1-му та 2-му з'їздах партії рос. націоналістів – "Всероссийского национального союза". 1913 – 1-ша пол. 1914 – ініціатор гучних пропагандистських антиавстрійс. кампаній, пов'язаних з подіями на Балканах та суд. процесами проти москвофілів в Австро-Угорщині. Від лип. 1914 – корнет лейб-гвардії гусарського полку в розпорядженні командира 8-го корпусу. Особисто займався на щойно окупованих тер. звільненням із тюрем репресованих австрійс. владою москвофілів. За бій під м. Городок (нині місто Львів. обл.) 26 серп. 1914 підвищений в чині до поручика. Від верес. 1914 до 8 лип. 1915 (залишення служби) – у розпорядженні тимчасового військ. генерал-губернатора Галичини. Мав великий вплив на формування політики останнього в шкільному та віросповідному питаннях. Автор схваленої імп. Миколою II заг. програми з устрою правосл. та обмеження унійної церков у Галичині. Призначений головою Гол. крайового благодійного к-ту у Львові, який здійснював продовольчу допомогу населенню. У лип.–серп. 1915 – один з ініціаторів утворення прогресивного блоку в 4-й Держ. думі та групи прогресивних рос. націоналістів, головою якої й був обраний. Одночасно зайняв посаду товариша голови Держ. думи. Наприкінці літа 1918 приїхав до Києва, де брав активну участь у нарадах членів Держ. думи та Держ. ради, а також очолив політ. від. союзу "Наша Родина". Був чл. комісії, яка проводила ревізію Мін-ва продовольства Української Держави. У груд. 1918 виїхав до Одеси, звідки незабаром емігрував до Франції.

П. у м. Париж.

Джерела

• БОБРИНСЬКИЙ Володимир Олексійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 306. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Петрович І. Галичина під час російської окупації. Відень, 1915
• Дорошенко Д. Галицька руїна 1914–1917 рр.: Спогади і враження. "Наше минуле", 1918, кн. 3
• (рос.) Приезд графа В.А.Бобринского. "Голос Киева", 1918, 3 сент.
• Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). Мюнхен, 1969
• (рос.) Петрова М.В. Из прошлого рода графов Бобринских. "Вопросы истории", 1993, № 5
• (рос.) Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни. М., 1994
• (рос.) Бахтурина А.Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы первой мировой войны. М., 2000
• Сухий О. Москвофільство в Галичині: історія проблеми. В кн.: Москвофільство: Документи і матеріали. Львів, 2001

Посилання

• БОБРИНСЬКИЙ Володимир Олексійович // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка
• фото

посилання

АВСТРО-УГОРЩИНА + БУКОВИНА + ДЕРЖАВНА ДУМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ + ГАЛИЧИНА + ГАЛИЦКО-РУССКОЕ БЛАГОТВОРИТЕЛЬНОЕ ОБЩЕСТВО + ХОЛМЩИНА + КИЇВ + ЛЬВІВ + МОСКВОФІЛЬСТВО + МИКОЛА II + ОДЕСА + САНКТ-ПЕТЕРБУРГ + УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

пов'язані терміни

ГАЛИЦКО-РУССКОЕ БЛАГОТВОРИТЕЛЬНОЕ ОБЩЕСТВО + ХОЛМСЬКА ГУБЕРНІЯ + МОСКВОФІЛЬСТВО + СЛОВ’ЯНСЬКИЙ З’ЇЗД 1908 У ПРАЗІ + СИНДИКАТ ЦУКРОЗАВОДЧИКІВ

Бобровники (професія)

БОБРО́ВНИКИ – офіц. назва в Україні й Московії 14–18 ст. тих осіб, які займалися бобровим промислом у володіннях можновладців. Їх кількість не була сталою і значною – до кількохсот осіб, поділених на окремі "ватаги". Із серед. 17 ст. у Гетьманщині Б. перебували в підпорядкуванні гетьманів. Промисел зосереджувався переважно в межах Стародубщини та Чернігівщини. Боброві гони відбувалися навесні й восени на берегах Дніпра та його притоках. Б. надавалися певні пільги: самоуправління, вільний вибір отаманів, звільнення від військ. служби, охорона від утисків з боку приватних осіб тощо. Під час полювання на бобрів місц. нас. нерідко зобов'язувалося постачати продовольство і підводи на потреби мисливців. У схожому становищі перебували козаки-стрільці (стріляли дичину) та пташники (ловили птахів). Розвиток товарно-грошових відносин обумовив поступову заміну натуральних зборів бобрами, видрами та ін. на еквівалентні платежі грошима. Під час ліквідації Гетьманщини (1722– 27 і з 1764 остаточно) Б. разом із маєтностями, приписаними "на булаву", відійшли до рос. царського двору. Частину з них, згідно з указом імп. Катерини II від 14(03) трав. 1783, було перетворено на кріпаків. Багато населених пунктів, які так чи інакше були пов'язані з діяльністю Б., одержали відповідні назви.

Джерела

• БОБРОВНИКИ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 308. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Плохинский М.М. Материалы для истории внутренней жизни Левобережной Украины, ч. 1. Х., 1891
• (рос.) Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К., 1986

Посилання

• БОБРОВНИКИ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

ГЕТЬМАНЩИНА + КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ

Бобровничий

БОБРО́ВНИЧИЙ – великокнязівський або королівський урядовець на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Корони Польської, який опікувався організацією бобрового промислу, доглядав за бобровими гонами та своєчасним надходженням відповідних податків.

Джерела

• БОБРОВНИЧИЙ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.

Література

• (рос.) Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. М., 1892
• (рос.) Довнар-Запольский М.В. Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах, т. 1. К., 1901
• (рос.) Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли, т. 1. Одесса, 1912
• (рос.) Очерки истории Литовско-Русского государства. М., 1915
• Грушевський М. Історія України-Руси, т. 5. К., 1994
• Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село, сябринна спілка). К., 1998

Посилання

• БОБРОВНИЧИЙ // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка

посилання

КОРОНА, КРОНА

Бованенко Дмитро Євменович

БОВАНЕ́НКО Дмитро Євменович (23.09.1900–12.02.1942) – історик-економіст.

Народився в місті Київ. Закінчив початкову школу і гімназію в місті Канів. В 1920–24 роках навчався в Київському інституті народної освіти. В 1926–27 рока – аспірант науково-дослідної кафедри історії України, а в 1927–30 роках – кафедрири марксизму-ленінізму при ВУАН. Одночасно – викладач політекономії в Київському інститті народного господарсва. Член Комісії з вивчення соціально-економічної історії України 18–19 століть при ВУАН (1930–34 роки). Від 1937 року – старший референт в Держплані УРСР. Замолоду належав до Української комуністичної партії (боротьбистів).

Підготував праці з історії економіки України 19 – початку 20 століть та з історії економічної думки України (зокрема, про М.Зібера та С.Подолинського). Заарештований 10 вересня 1937 року, 13 листопада 1937 року засуджений "трійкою" при Київському обласному управлінні НКВС УРСР на 10 років виправно-трудових таборів.

Помер в ув'язненні (м. Магадан, бухта Нагаєво, Верхній Хатинах, РФ).

Джерела

• БОВАНЕНКО Дмитро Євменович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.

Література

• (пол.) Puzyna J. Koriat i Koriatowicze oraz sprawa podolska. В кн.: Ateneum Wilenskie, r. 4. Wilno, 1936
• (рос.) Веселовский С.Б. Исследования по истории класса служилых землевладельцев. М., 1969

Посилання

• БОВАНЕНКО Дмитро Євменович // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка
• Фото

посилання

ПОДОЛИНСЬКИЙ СЕРГІЙ АНДРІЙОВИЧ + ТИСЯЦЬКИЙ + УКРАЇНСЬКА КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ (БОРОТЬБИСТІВ) + ЗІБЕР МИКОЛА ІВАНОВИЧ

Богословські наукові товариства

БОГОСЛОВСЬКІ НАУКОВІ ТОВАРИСТВА – у другій половині 19 – на початку 20 століть важливі осередки науки й освіти.

В 1872 році при Київській духовній академії засновано Церковно-історичне та археологічне товариство (видавало "Чтения"), а також Церковно-археологічний музей (містився на нижньому поверсі старого мазепинського корпусу академії). Музей склався головним чином із приватних збірок архімандрита Антоніна (Капустіна), російського історика церкви А.Муравйова, архімандрита Порфирія (Успенського) та інших. Крім рукописів і книжок, мав близько 32 тисяч предметів. Завідуючий музеєм – професор М.Петров. В 1893 році у Києві виникло Релігійно-просвітнє товариство, яким керували І.Корольков, єпископ Чигиринський Платон (Рождественський) та єпископ Уманський Сергій (Ланін). В 1902 засновано Київський відділ Імператорського правосавного палестинського твариства; голова – митрополит Флавіан (Городецький) та Київський відділ Товариства прихильників (ревнителів) російської історичної освіти у пам'ять імператора Олександра III. Чимало україніки опубліковано в працях Товариства духовної просвіти, заснованого в 1863 у Москві з ініціативи митрополита Московського Філарета (Дроздова), та Товариствва любителів давнього письменства, заснованого в 1877 у Санкт-Петербурзі.

Джерела

• БОГОСЛОВСЬКІ НАУКОВІ ТОВАРИСТВА // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.

Література

• (рос.) Шереметев С.Д. Основание Общества любителей древней письменности. СПб., 1891

Посилання

• БОГОСЛОВСЬКІ НАУКОВІ ТОВАРИСТВА // Енциклопедія Історії України на сайті Інституту Історії НАН України

Доповнення

• інтерлінк
• Згадка
• Фото