Користувач:Федір Чуб/Чернетка

«Антропологія». Титульний аркуш

«Батьківщи́на»

«Батьківщи́на» – від 1879 року популярна політико-наукова, від 1892 року – політико-економічна газета, призначена для народу, здебільшого селянства.

Заснована з ініціативи й за підтримки Юліана Романчука у Львові. Виходила з 1879 року по 1896 рік; спочатку і до 1893 року – двічі на місяць, від 1893 року – щотижня. У «Батьківщині» було використано історико-етимологічний правопис. Газета вміщувала 9 рубрик. Редактори: М. Желехівський (1879–1880), В. Подляшецький (1880–1885), В. Нагірний (1885–1890), В. Левицький (1890), К. Паньківський (1892), М. Галейко (1893–1894), М. Струсевич (1895–1896). Від 1896 замість «Батьківщини» почала виходити газета "Свобода".

Джерела

• Пашук В.С. "БАТЬКІВЩИНА" // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 203. — ISBN 966-00-0734-5.

Банки

Банки (від італ. banco – лавка міняйла) – фінансові установи, що акумулюють чинні грошові знаки та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надають кредити, випускають в обіг цінні папери, здійснюють валютні розрахунки, операції з дорогоцінними металами тощо.

Витоки банковської справи сягають античності. Перші спроби банків взяти під контроль економіку пов'язані з діяльністю флорентійських банкірів на рубежі 13–14 століть, генуезьких – у другій половині 16 – на початку 17 століть, амстердамських – у 18 столітті (до 1789). Потенціал банків сповна визрів у 19 столітті, коли центром банковськой активності стає Велика Британія.

Від 15 століття беруть початок спроби організації державних банків (1401 – "Таула де Камбіс" у Барселоні, 1407 – "Каса ді Сан Джорджо" в Генуї, 1587 – "Банко Ріальто", 1609 – Амстердамський банк, 1619 – венеційський "Банко Джиро"). В 1694 році засновано Англійський банк, що вперше став займатися не лише депозитами та переказами, а й наданням позик. В 1844 році за ним закріплено статус Центрального банку Великої Британії. (Центральний банк Франції заснований в 1800 році, Фінляндії – в 1811 році, Японії – в 1882році.)

На теренах України європейські банки активно працюють із 15 стстоліття ("Каса ді Сан Джорджо" 1453–75 контролював Кафу та інші кримські колонії генуезців, помітним центром банковських операцій з 15 століття стає Львів, із 16 століття – Володимир (нині м. Володимир-Волинський) та інші міста).

У Російській імперії, до складу якої входила значна частина території України, банківська справа була монополізована державою (до 1860-х років). Початки державного кредиту датуються 1733 роком, коли Монетна контора в Санкт-Петербурзі почала видавати позички під 8 % річних (під заставу золота чи срібла). В 1754 році створено два державних банка – Дворянський (позичкові банки для дворянства в Санкт-Петербурзі та Москві при Сенаті й Сенатській конторі) та Купецький (банки для поліпшення комерції при Петербугському порту та купецтва при Комерц-колегії). Ефект від них був малий, тому Купецький банк було закрито в 1782 році, а Дворянський – в 1785. В 1768 році відкрито два асигнаційних банка, що також були малоуспішними. В 1786 році замість них засновано Державний позичковий та Державний асигнаційний банки. На відміну від інших фінансових установ, Державний позичковий банк від початку призначався для довгострокового кредитування. Він видавав позики поміщикам (на термін до 30 років) під заставу маєтків (на це спочатку було виділено 33 млн рублів казенних грошей). В 1802 році з ним злився Допомоговий для дворянства банк (засновано в 1797). Існував також Астраханський банк (1764–1821). В 1797–1817 роках у Росії як кредитні установи діяли і так звані облікові контори. В Україні в 1781–88 роках діяли вимінні ( Київ, Харків, Ніжин, Херсон, Одеса), а в 1806–17 роках – дисконтні контори (Одеса, Феодосія) Державного асигнаційного банку. В 1817 році останній реорганізовано в Державний комерційний банк із завданням сприяти торгово-промисловому розвиткові країни (мав контори в Одесі – з 1819 року, Києві – з 1839 року, Харкові – з 1843 року з філією в Полтаві від 1852 року). Найуспішнішим банковським проектом на теренах Російської імперії першої половини 19 століття був Польський банк (засновано в 1828 році). Від першої половини 19 століття ведуть початок і громадські міські банки (в середіні 19 століття їх було 15), що мали місцевий, благочинний і становий характер. Були поширені також неофіціальні банковські установи, зокрема, серед єврейських громад України.

Після реформ 1860-х рокіх частка держави на ринку банковських послуг у Росії залишилася значною. В 1860 році Державний комерційний банк реорганізовано в Державний банк (з 1896 року – Центральний емісійний банк), який мав в Україні три контори – в Києві, Одесі і Харкові та 24 відділення в інших містах (обслуговували переважно крупне поміщицьке підприємництво). Селянський поземельний (заснований в 1882 році) та Дворянський земельний (засновано в 1885 році) банки надавали послуги іпотечного (під заставу землі) кредиту (в Україні перший мав 9 відділень, другий – 7).

Від другої половини 19 століття бурхливо розвиваються російські приватні банки. Із 39 акціонерних банків країни в Україні функціонувало 10: Київський приватний комерційний (1868–1918), Харківський торговий (1868–1901), Одеський комерційний (1870–78), Київський промисловий (в 1871 році, з 1896 року – Південно-російський промисловий, в 1908 році увійшов до Об'єднаного банку), Миколаївський комерційний (1872–84), Катеринославський комерційний (1872–1901), Кременчуцький комерційний (1872– 94), Кам'янець-Подільський (1873– 79), Одеський обліковий (1879–1918), Одеський торгово-промисловий (з 1888 року, в 1893 році перетворений в Одеське відділення Банку для зовнішної торгівлі).

Поширені були міські банки, що створювалися на кошти міських товариств і здійснювали свої операції під контролем міських дум. На кінець 19 століття в Україні налічувалося 33 міських громадянських банки. Вони давали позики під заставу нерухомості й кредитували переважно місцеву промисловість: київські банки – головним чином цукрово-рафінадні й борошномельні підприємства; харківські та катеринославські банки – кам'яновугільні та металургійні.

На українських землях Австро-Угорщини панував привілейований Австрійський національний банк (засновано в 1816 році, від 1878 року став називатися Австро-угорський банк), який мав свої відділення у містах Галичини, Буковини й Закарпатської України. Наприкінці 19 століття виникають українські банки: Українська щадниця "Віра" (1894 рік) в Перемишлі (нині Пшемисль, Польща), кредитне товариство "Дністер" (1895 рік), "Крайовий союз кредитовий" (1898 рік, від 1924 року – Центробанк), Земельний банк гіпотечний (1910 рік) та інші у Львові. Після Першої світової війни на Галичину, Закарпаття та Буковину відповідно поширювалися банківські системи Польщі, Чехословаччини та Румунії. Найпомітнішим у цей час українським банком був кооперативний промисловий банк – Промбанк (1935 рік) у Львові. В 1939 році вся місцева банківська мережа була ліквідована радянською владою.

За часів української революції в 1917–1921 роках в Україні функції українського державного банку спочатку виконувала Київська контора Державного банку Росії. Державний банк і Державний земельний банк засновано лише за гетьманування Павла Скоропадського.

У радянській Росії декретом РНК від 8 грудня (25 листопада) 1917 року ліквідовано Державний земельний банк, а 27 (14) грудня 1917 року декретом Всеросійського ЦВК націоналізовано і злито із Державним банком усі приватні банки; банківська справа оголошувалася державною монополією. Відтак утворився Народний банк РСФРР (припинив існування у січні 1920 року). Перехід до нової економічної політики сприяв заснуванню 4 жовтня 1921 року Державного банку РСФРР, 6 липня 1923 року його реорганізовано у Державний банк СРСР (місцевий орган в Україні з 12 жовтня 1921 року – Всеукраїнська контора в Харкові). В 1922 – 1924 роках в СРСР засновано галузеві банки. В Україні діяли: Всеукраїнські контори Торгово-промислового банку (1922 рік) та Банку для зовнішньої торгівлі СРСР (в 1924 році, відомий також як Зовнішторгбанк), чимало філій Всеросійського кооперативного банку, а також республіканські і місцеві банки та кредитні установи: Всеукраїнський кооператиний банк (1922 рік), Український сільськогосподарський банк (1923 рік), місцеві комунальні банки, товариства сільсько-господарського кредиту, товариства взаємного кредиту, кредитні товариства та міські ломбарди. Галузеві банки реорганізовано в 1932 році в чотири банки довгострокових вкладень – Промбанк, Сільгоспбанк, Всекобанк (від 1936 року – Торгбанк, в 1957 році – ліквідовано) і Цекобанк із системою місцевих комунальних банків. В 1959 році Сільгоспбанк, Цекобанк і місцеві комунальні банки ліквідовано, їхні функції перейшли до Держбанку та Промбанку, останній перейменовано на Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк). Крім них, до банковськой системи Радянського Союзу входили Зовнішторгбанк та ощадні каси. Державний банк СРСР залишався єдиним емісійним, касовим та розрахунковим центром у країні. Він здійснював грошову емісію і організовував грошовий обіг, проводив коротко- та довгострокове кредитування народного господарства й населення, здійснював господарські розрахунки, касове виконання державного бюджету, міжнародні кредитні й розрахункові операції та операції з дорогоцінними металами й іноземною валютою.

20 березня 1991 року створено Національний банк України (НБУ) на базі Українського республіканського відділення Державного банку СРСР. В Україні сформовано дворівневу банківську систему: НБУ та мережа комерційних банків. Від березня 1991 року до травня 1999 року її діяльність регулювалася Законом України "Про банки і банківську діяльність" та Постановою Президії ВР України "Про Статут Національного банку України" від 7 жовтня 1991 року, а згодом Законом України "Про Національний банк України" (1999, із змінами й доповненнями 2000). Майже 4/5 статутних фондів комерційних банків утворено свого часу на кошти державних підприємств.

Джерела

• Вирський Д.С., Крот В.О. БАНКИ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 178-179. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Альтерзон С.Г. Нарис розвитку Київської кредитової системи. К., 1929
• (рос.) Ананьич Б.В. Банкирские дома в России. 1860–1914 гг. Очерки истории частного предпринимательства. Л., 1991
• (рос.) Атлас М. Развитие государственного банка в СССР. М., 1958
• (рос.) Бовыкин В.И. Зарождение финансового капитала в России. М., 1967
• (рос.) Борисович Г. Укринбанк. В кн.: Кредит за 10 лет: Сборник. М., 1927
• (рос.) Боровой С.Я. Кредит и банки России (середина XVII в. – 1861 г.). М., 1958
• Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст., т. 2. К., 1997
• (рос.) Вдовин В. Крестьянский поземельный банк (1883–1895 гг.). М., 1959
• (рос.) Гиндин И.Ф. Государственный банк и экономическая политика царского правительства (1861–1892). М., 1960
• (рос.) Гиндин И.Ф. Русские коммерческие банки: Из истории финансового капитала в России. М., 1948
• (рос.) Госбанк СССР и его роль в развитии экономики страны, 1921–1981. М., 1981
• Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). К., 1996
• Основні показники діяльності банків України за станом на 1.10.2002 р. "Вісник Національного Банку України", 2002, № 12.
• (рос.) Стройбанк СССР: 1922–1982. Сборник статей. М., 1982

Башуцький Олександр Павлович

Башуцький Олександр Павлович (11.04(30.03).1803 – †07.04 (26.03).1876) – військовик, журналіст, видавець, історик.

Народився в Санкт-Петербурзі в родині дворянина з Чернігівської губернії Павла Башуцького, петербургського коменданта. Навчався в Пажеському корпусі в 1811 – 1822 роках. Військову службу почав прапорщиком лейб-гвардії Ізмайловського полку. Від 1824 року – ад'ютант петербургського генерал-губернатора Михайла Милорадовича, якого супроводжував по Сенатській площі 26(14) грудня 1825 року, коли того смертельно поранив декабрист Петро Каховський. В 1849 році записав свої спогади про цей день (опубліковано Вільною російською друкарнею з 1860 року та в "Историческом вестнике" за 1908 рік). Від 1833 року – на цивільній службі, з 1836 року – камергер, з 1849 року – дійсний статський радник.

Автор розвідки «Панорама Санкт-Петербурга» (ч. 1–3. СПб., 1834), статей у газетах «Северная пчела», «Санкт-Петербургские ведомости», журналах «Отечественные записки», «Сын Отечества» та інших. Ініціатор і укладач альманаху «Наши, списанные с натуры русскими», поширеного в 14 випусках за 1841 – 1942 роки (серед запрошених ним до праці – Григорій Квітка-Основ'яненко, на племінниці якого Марії він був одружений; Основ'яненко, в свою чергу, залучив Тараса Шевченка – як художника-ілюстратора).

Протягом 1830-х років видав низку часописів із цінними матеріалами, в тому числі: «Журнал общеполезных сведений» (1835 – 1839 роки) й «Листок промышленности, ремесел, искусств и фабрик» (1838 – 1839 роки). В 1840 році з присвятою Григорію Основ'яненку випустив «Очерки из портфеля ученика натурного класса. Тетрадь первая: Мещанин». Написав передмову до «Театрального альбома» (1842 – 1843 роки). Власний твір «Самоотверженные» вмістив в альманасі «Молодик» в 1844 році. Редагував тижневик «Иллюстрация» (1847 – 1849 роки).

Наприкінці 1849 року отримав відставку через зведений на нього наклеп, пішов послушником до монастиря (деякий час перебував у Києво-Печерській лаврі). В 1854 році повернувся «в мир», зайнявся місіонерською діяльністю, благочинністю, збиранням коштів на церковні заходи, малював образи. Виступав у газеті «Домашняя беседа для народного чтения» Віктора Аскоченського. На схилі віку захопився гомеопатією, безкорисливо лікував нужденних.

Помер у місті Санкт-Петербург.

Джерела

• Усенко П.Г. БАШУЦЬКИЙ Олександр Павлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 210. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) Карташова И.В. Башуцкий. В кн.: Русские писатели: XIX век, ч. 1. М., 1996
• Листи до Тараса Шевченка. К., 1993
• (рос.) Наши, списанные с натуры русскими. М., 1986
• (рос.) Смирнов-Сокольский Н. Рассказы о книгах. М., 1983
• (рос.) Шикин В.Н., Охотин Н.Г. Башуцкий. В кн.: Русские писатели: 1800–1917, т. 1. М., 1989

БЕКЕТОВ Микола Миколайович

БЕКЕТОВ Микола Миколайович (13(01).01.1827–13.12(30.11).1911) – вчений, педагог, основоположник фізико-хімічної наукової школи.

Голова Харківського відділення Російського технічного товариства (1880), голова Російського хімічного товариства, дійсний член Петербургської АН (1886). Батько О.Бекетова. Народився в селі Алфер'євка (Нова Бекетовка, нині село Пензенської області, РФ) в родині морського офіцера М.Бекетова. З 1844 року навчався в Петербургському університеті (до 3-го курсу). Закінчив Казанський університет (1849). Магістерський ступінь здобув у Петербургському університеті в 1854 році (дисертацію виконав у хімічній лабораторії Медико-хірургічної академії в 1853 році). З 1855 року – ад'юнкт хімії у Харківському університеті (від 1859 року – професор). В 1858 році відбув у наукове відрядження за кордон. В 1859 році виступав на засіданні Паризького хімічного товариства. В 1860 році одружився з Оленою Мільгоф (у них було п'ятеро дітей).

Автор низки відкриттів, у т. ч. тих, що стали підґрунтям алюмінотермії. В 1864 році заснував фізико-хімічне відділення Харківського університу (проіснувало до 1884 року, останній випуск – в 1888 році), де, крім лекцій, налагодив практичні заняття. В 1865 році опублікував докторську дисертацію. Брав участь у місцевих товариствах поширення грамотності в народі та підтримки нужденних студентів.

В 1868 році Бекетов обраний професором хімії Новоросійського університету (Одеса), але на прохання колег залишався у Харкові. Від 1869 року друкувався в часосопису "Журнал Русского химического общества". 29 грудня 1880 року (старим ститем) йому була присуджена Ломоносовська премія Петербургської АН.

З 1887 року – знов у Санкт-Петербурзі, провадив дослідження в академічній хімічній лабораторії, викладав хімію на Вищих жіночих курсах, а також майбутньому імператору Миколі II. Крім того, в 1890 році читав лекції у Московському університеті.

Помер у місті Санкт-Петербург.

Джерела

• Усенко П.Г. БЕКЕТОВ Микола Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 216. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• (рос.) В память 50-летия ученой деятельности Николая Николаевича Бекетова. Х., 1904
• (рос.) Памяти Николая Николаевича Бекетова. СПб., 1913
• (рос.) Турченко Я.И. Николай Николаевич Бекетов. М., 1954

БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ ДИТЯЧА на початку 20 ст.

Безпритульність дитяча (тобто таке становище неповнолітніх у суспільстві, коли вони живуть без піклування з боку дорослих про їхнє фізичне і психічне життя, матеріальні потреби та духовний розвиток) вперше набула в Україні ознак соціального лиха у другій половині 19 – на початку 20 століть.

У Російській імперії не існувало державної системи піклування про безпритульників. Програма боротьби з дитячою безпритульністю, накреслена царським урядом на Всеросійській нараді щодо догляду дитинства напередодні Першої світової війни, не виконувалася через брак коштів. Нечисленні державні дитячі будинки були створені лише для немовлят. Дітей старшого віку доглядали недержавні благодійницькі організації. Найбільшими серед них були Київське товариство землеробських колоній, Чернігівське товариство догляду, Харківське товариство денних притулків, Одеське товариство порятунку немовлят та інші. У їх віданні було 99 притулків, але вони не вважалися виховними й освітними закладами. Працювали й денні заклади для безпритульних дітей (денні дитячі будинки, площадки), які утримувалися на кошти держави і громадських організацій.

Порушення суспільних зв'язків і економічна криза, що спричинилися війнами і революціями 1914–1921 років (дивись Перша світова війна, Лютнева революція 1917, Жовтнева революція 1917, українська революція 1917–1921, громадянська війна в Україні 1917–1921), а пізніше голодом 1921–1923, призвели до катастрофічного зростання безпритульників в Україні – до 2 мільйонів осіб.

Радянський уряд створив державну систему соціального захисту безпритульних дітей, яка передбачала їхнє виховання, освіту, професійну підготовку. Основною організаційною формою стали дитячі будинки (дошкільного й шкільного віку, для фізично неповноцінних і розумово відсталих дітей) і, зокрема, дитячі містечка як комплекси різнотипних закладів. Уже наприкінці 1922 року в Україні діяло 1511 дитячих будинків, 33 трудові колонії, 14 трудових комун, 9 дитячих містечок, 22 будинки для підлітків, в яких виховувалося 170 тисяч дітей.

Державною програма боротьби з дитячою безпрітульністю передбачала передачу дитячих закладів на утримання трудових колективів, а окремих безпритульників – на виховання у родини. Тільки в 1922 році в родинах знайшли притулок 35 тисяч дітей.

Протягом 1920–1930-х років проблема дитячої безпритульності в УСРР була практично вирішена.

Джерела

• Мовчан О.М. БЕЗПРИТУЛЬНІСТЬ ДИТЯЧА НА ПОЧАТКУ 20 ст. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 214. — ISBN 966-00-0734-5.

БЕЛЗЬКЕ КНЯЗІВСТВО

БЕ́ЛЗЬКЕ КНЯЗІ́ВСТВО – територіально-державне утворення, що склалось у другій половині 12 століття на території Середнього Побужжя (територія басейну Західного Бугу) навколо міста Белз.

Першим белзьким князем був Всеволод Мстиславич (1170–1195), який після смерті свого брата Святослава Мстиславича зумів приєднати до князівства Червенське князівство. Його син Олександр Всеволодич (1195–1210, 1215–1234 з перервою) був основним супротивником Романовичів у боротьбі за Волинь. Упродовж короткого проміжку часу Белзом володів Василько Романович. У першій третині 13 століття цей уділ не раз зазнавав спустошень від князівських міжусобиць. Після полонення Олександра у 1234 році Данилом Галицьким Белзьке князівство було остаточно приєднане до Галицько-Волинського князівства. Після смерті (1340 рік) останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава Белзька земля стала об'єктом боротьби між Польщею і Литвою, а пізніше – й Угорщиною. Спочатку її захопили литовці, в 1349–1350 нею володіли поляки. На початку 50-х років 14 століття тут утвердився Юрій Наримунтович, який володів і Холмом (нині Хелм, Польща). Після чергового військового зіткнення з Казимиром III Великим в 1366 році він потрапив у васальну залежність від Польщі, у якій перебував до 1370 року. Тільки в 1377 році об'єднане угорсько-польське військо, очолене Лайошем Великим (король Угорщини - 1342-1382 роки, король Польщі під іменем Людовик I Великий з 1370 року), примусило Юрія остаточно відмовитися від цього уділу. В 1388 році король Владислав II Ягайло віддав Белзьке князівство своїм васалам – західномазовецькій гілці Пястів. Земовит IV (1388–1426 роки) роздавав землі мазовецькій шляхті, на ній засновувалися католицькі костьоли, запроваджувався польський адміністративно-правовий устрій. Така політика викликала незадоволення українського населення, що вилилося у повстання в 1431 році, яке придушували значні військові сили. Припинення династії західномазовецьких Пястів в 1462 році спричинило входження Белзького князівства безпосередньо до Корони Польської і перетворення його на Белзьке воєводство.

Джерела

• Книш Я.Б. БЕЛЗЬКЕ КНЯЗІВСТВО // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 218. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. К., 1998
• Крип'якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999

БЕЛЬКЕВИЧ Сильвестр

БЕ́ЛЬКЕВИЧ Сильвестр (світське ім'я та по батькові – Степан Андрійович; р. н. невід. – 1567) – київ. правосл. митрополит (1555 – 67).

Шляхтич за походженням. До отримання митрополії був королів. віленським скарбником і мечником. За заслуги перед польс. королів. двором 1551 отримав привілей на митрополію ще за життя попереднього митрополита, проте "нареченним" митрополитом проголошений лише 1556. У цьому ж році прийняв постриг під ім'ям Сильвестра. Є відомості про скликання Б. 1565 церк. собору у Вільно (нині м. Вільнюс), для вирішення питань протидії поширенню протестантизму та виправлення внутрішньоцерк. негараздів.

Джерела

• Головата Н.А. БЕЛЬКЕВИЧ Сильвестр // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 218. — ISBN 966-00-0734-5.

Література

• Євгеній, митрополит (Болховитинов). Вибрані праці з історії Києва. К., 1995
• (рос.) Макарий (Булгаков). История русской церкви, т. 9. СПб., 1888
• Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні, кн. 1. К., 1994

БЕЛЬОВСЬКИЙ Август

БЕ(Є)ЛЬОВСЬКИЙ (Bielowski) Август (27.03.1806–12.10.1876) – польс. історик і археограф, поет, перекладач.

Н. в с. Креховичі Долинського пов. (нині село Рожнятівського р-ну Івано-Франк. обл.) в сім'ї службовця. Вчився в школі (м. Станіслав, нині Івано-Франківськ), у греко-катол. г-зії оо. Василіан в Бучачі, 1828 вступив до Львів. ун-ту (вивчав філософію і право). Брав участь у польському повстанні 1830–1831, потім вернувся в ун-т; 1834–36 ув'язнений австрійс. властями за участь в таємній орг-ції "Союз друзів народу". Закінчив навчання в ун-ті та в Торг. акад. Здійснив перший в Польщі повний пер. "Слова о полку Ігоревім" (віршований і прозовий) із власними поясненнями ("Похід Ігоря на половців", 1833). 1838 разом із Л.Семенським видав зб. "Думки", де вмістив свої переспіви укр. нар. дум ("Русалка", "Довбуш", "Сава" та ін.). У літ. альманасі "Зеновія" опублікував "Пісню про Генріха Побожного" (1839), написану під впливом "Слова о полку Ігоревім". Перекладав тв. Ф.Шіллера, Й.В.Гете, укр. та сербські нар. пісні. Після 1840 займався наук. дослідженнями. Від 1845 працював у Нац. ін-ті ім. Оссолінських, 1850 (формально 1869) став його дир.; з 1862 – ред. органу Ін-ту "Бібліотека Оссолінських" (див. Оссолінеум). У зв'язку зі своєю історико-видавничою працею 1847–57 подорожував, працюючи в б-ках Польщі, Австрії, Німеччини, а також Санкт-Петербурга і Москви. Підтримував дружні та наук. стосунки з І. Вагилевичем; у черв. 1858 у Львові познайомився з Я. Головацьким та П. Кулішем. Разом із Вагилевичем видав оригінальний текст т. зв. Літопису Нестора з пер. польс. мовою та з поясненнями (Львів, 1864). 1864– 76 упорядкував і видав 3-томну зб. польс. істор. хронік та ін. документів "Monumenta Poloniae historica" ("Історичні пам'ятки Польщі"), що містить важливі матеріали для вивчення історії України; досліджував історію бойків, гуцулів; опублікував матеріали з історії руху опришків ("Покуття", 1857). За істор. дослідження ряд академій і наук. т-в обрали Б. своїм чл. (зокрема, Петерб. АН).

П. у м. Львів.

Джерела

• Герасимова Г.П. БЕЛЬОВСЬКИЙ Август // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 218-219. — ISBN 966-00-0734-5.

Твори

• (пол.) Pokucie. В кн.: Czas: Dodatek miesieczny, t. 6. Kraków, 1857
• (пол.) Wstep krytyczny do dziejów Polski. 1850

Література

• Грушевський М.С. Щоденник (1888–1894 рр.). К., 1997
• Кічак І. Перший польський переклад "Слова". "Визвольний шлях", 1997, № 8
• Кордуба М. Зв'язки В.Антоновича з Галичиною. "Україна", 1928, № 5 (30)
• Крюков А., Томин Ю. Давній Галич і Галичина в польських дослідженнях XIX – поч. ХХ ст. В кн.: Галич і галицька земля в державотворчих процесах України. Івано-Франківськ–Галич. 1998

БЕНДЕРСЬКА КОМІСІЯ 1709 р.

"БЕНДЕРСЬКА КОМІСІЯ" 1709– 1) суд. процес з розподілу майна щойно померлого гетьмана І. Мазепи, що проводився комісією, призначеною швед. королем Карлом XII 28–30 листоп. у м. Бендери (на той час – безпосереднє володіння Османської імперії; нині – місто в Молдові; поблизу Бендер після поразки в Полтавській битві 1709 був розташов. швед. військ. табір – бл. 300 осіб) ,Войнаровським та частиною козацької старшини й Війська Запорозького (див. Мазепинська еміграціяВозняком у Польс. нар. б-ці (м. Варшава). Козац. старшина Гетьманщини (на чолі з ген. обозним І.Ломиковським) та Кіш Запорозької Січі (на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком) у суперечці щодо спадщини І.Мазепи звернулися за пос ередництвом до Карла ХII. Швед. королю було направлено трактат – "Покірний меморіал Запорозького Війська до Святого Королівського Маєстату Швеції" від 7 жовт. (26 верес.) 1709. У документі старшина заперечувала легітимність правління гетьмана І.Скоропадського і проголосила себе тимчасовим вищим представницьким органом Війська Запорозького на час безгетьманства. У трактаті викладено також положення угоди, яку новообраний гетьман мав укласти із швед. королем. За цією угодою Швеція мала взяти на себе зобов'язання вести війну з Рос. д-вою до повного звільнення укр. земель (у кордонах, визначених Зборівським договором Криму з Польщею 1649), а після звільнення України гарантувати останній незалежність та територіальну цілісність. Старшина наполягала на необхідності укладення Швецією союзного договору з Осман. імперією та гарантування у ньому інтересів Війська Запорозького. Питання про гетьман. майнову спадщину викликало появу ще трьох документів: "Відповіді на витяг із меморіалу Запорозького Війська" А.Войнаровського (22–25 жовт.), "Відповіді Запорозького Війська на неоправдану доповідь пана Войнаровського щодо другого пункту Покірного меморіалу цього ж Війська до Святого Королівського Маєстату" (25–30 жовт.) та "Репліки на відповідь старшини Запорозького Війська" А.Войнаровського (30 жовт. – 9 листоп.). Ці документи й стали предметом розгляду суд. процесу, що проводився призначеними для цього Карлом ХII швед. офіцерами. У "Меморіалі" старшина проголошувала демократ. політ. устрій Війська Запорозького, засудила авторитарні тенденції у правлінні І.Мазепи. На думку старшини, гетьман є виборною посадовою особою; обирає гетьмана козац. старшина; на час безгетьманства генеральна старшина перебирає на себе гетьман. повноваження та організовує вибори; влада гетьмана істотно обмежена старшинською радою; під контролем старшини перебувають витрати з держ. скарбу (відділеного від приватного гетьман.), з посадових осіб гетьман призначає тільки ген. старшину; усі ін. посади є виборними; у виборах на посади беруть участь усі козаки.

Під час "Б.к." виникла суперечка: чи правомочний Кіш Запороз. Січі бути стороною у процесі про гетьман. майно. А.Войнаровський визначив Вольності Війська Запорозького низового як цілком окремий політ. організм, що не підлягає владі гетьмана. Старшина вказувала на істор. зв'язок Запорозької Січі з Гетьманщиною. На основі доповіді "Б.к." Карл ХII визнав право на спадщину І.Мазепи за А.Войнаровським. Правотворчість, що була зреалізована в документах, які розглядалися "Б.к.", стала важливим етапом у розвитку укр. політ. та правової думки, сприяла ревізії основ д-ви і права Гетьманщини, була однією з гол. передумов появи "Пактів і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького".

Джерела

• Кресін О.В. БЕНДЕРСЬКА КОМІСІЯ 1709 р. // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 219-220. — ISBN 966-00-0734-5. дата публікації: 2003 р.

Література

• Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи. В кн.: Мазепа: Збірник, ч. 1
• Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 року. В кн.: Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. К., 1992
• Колесса Ф. Матеріали до історії козаччини з 1709–1721 рр., зібрані в Шведськім Державнім Архіві в Штокгольмі. "Діло", 1910, ч. 33–40 (23 лют.)
• Кордт В. Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII – початку XVIII вв. "Український археографічний збірник", 1930, т. 3
• Кресін О. "Бендерська комісія" 1709 року і питання про політичні та правові основи організації влади у Гетьманщині. "Держава і право", 1999, вип. 3
• Кресін О. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини ХVIII ст. К., 2002
• (рос.) Молчановский Н. Несколько данных о смерти и наследстве Мазепы. "Киевская старина", 1903, № 1
• Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку XVIII ст. К., 1994