Користувач:Andrew76-77/Оформляндія

Оформляндія
Жанр	роман
Автор	Маркіян Камиш
Мова	українська мова
Написано	2014
Опубліковано	2015
Видавництво	Нора-друк, Arthuad
Переклад	французькою (2016)
ISBN-13:	978-966-8659-58-4

Оформляндія або прогулянка в Зону – дебютний роман українського письменника Маркіяна Камиша, опублікований видавництвом "Нора-друк". У квітні 2016 року готується видання французькою у видавництві Arthaud (Groupe Flammarion). Тема роману – нелегальний чорнобильський туризм (сталкерство), а Маркіян – один з найдосвідченіших представників течії.

Відгуки критиків та письменників

"Можливо, найсильніший і вже точно найцікавіший дебют цього року". Ганна Улюра, Літакцент.

"Оформляндія" Маркіяна Камиша втілює в собі одні з основних цінностей творчості: унікальний життєвий досвід і неповторний авторський голос. Мандрівник, який роками досліджує покинуту – чи звільнену – землю, її потаємні стежки і болота, зотлілу цивілізацію, її природу, що буяє соками і отрутою, досліджує самотність і катастрофу, знаходячи серед уламків жаринки надії. В точці перетину, в центральній частині сузір'я, зароджується жива, пульсуюча література.

Софія Андрухович

«Оформляндія вийшла живою, цікавою, без банальних порівнянь, присмачена гострим слівцем (завжди доречно) і в’їдливо-саркастичними авторськими коментарями». Андрій Любка

"Є максима: письменник має писати про те, що добре знає. Навряд чи знайдеться хоч півдесятка людей, які знали б Зону з її неформального боку так добре, як Маркіян". Артем Чапай

«Маркіян Камиш створив одну з найцікавіших дебютних книжок цього року». Іван Рябчій, "Дзеркало Тижня"

«Книжка, ніде правди діти, свіжа й незвична для нашого літпроцесу», «Зацікавити публіку йому вдалося. Чекаємо продовжень». Олександр Стукало, "Лівий Берег"

«Запримітити цього автора, який довгий час никався у Facebook, аж поки не вийшов на очі сучасного "туристичного" мейнстріму в літературі таким собі юним істориком, який вдарився об художню публіцистику, мабуть, таки варто». ІБТ, еспресо-тв

«Літературний дебют Камиша вдалий. Опублікована книжка є доволі цікавою та актуальною». Микола Петращук, Читомо.

Уривок з роману

Наснаженi оптимiзмами утопiчних гасел i мазафаками химерної радянської суперграфiки, ми будували Мрiю. I у погонi за нею знайшовся Рiг уседостатку — енергiя мирного атома, панацея народного господарства i орiєнтир на шляху до яскраво-червоного, комунiстичного завтра. Iз захватом вiд власної могутi, зi свiтлою вiрою у найкраще, ми будували атомнi станцiї по всьому СРСР.

I одна з найпотужнiших звалася Чорнобильською. Її мiсто-супутник розрослося i зразково-показовим прикладом височiли охайнi висотки, майорiли гордовито гiгантськi лозунги на дахах i галасно гралася малеча на затишних дитмайданчиках.

У мiстi вiдкрили супермаркет i ресторан, а об'яви: «Мiняю квартиру в Одесi на квартиру в Прип'ятi», — нi у кого не викликали подиву. Атомоград виглядав космо-фантастикою серед полiської глушини: все обiцяло швидкий рiст, подальший благоустрiй i шаленi перспективи. Навiть набережну будувати збиралися: з мостами, лiхтарями i пасторалями. Вже закладали новi блоки електростанцiї i апофеоз щастя-радостi маячив на горизонтi.

Аж поки не йобнуло i четвертий енергоблок не розворотило до бiсової мами. Чорнобильщина засяяла Зiркою Полин, перетворилася на отруйний смарагд у коштовнiй дiадемi Полiсся. Суворе похмiлля дiйсностi пiсля довгих рокiв солодких мрiй. Закон ями: скiльки нагору не дерись, на дно впадеш за мить.

Але хоробрi пожежники загасили реактор, вiдважнi вертольотники закидали пекельне жерло свинцем i бором. Вiдчайдухи-лiквiдатори з чистими серцями розгребли найбруднiшi завали на свiтi, збудували Саркофаг i пiшли.

Пiшли, отримавши свої дози, свої проблеми зi здоров'ям, свiй рак, чорнобильськi посвiдчення категорiї «А», «В» i далi за списком. Їхнi дiти отримали право задурно кататися диттаборами i шкiльнi прiзвиська штибу «чорнобилець». Країна отримала шматок територiї розмiром з Люксембург, на якому людям жити не можна.

Мiсто Прип'ять i все навколо — евакуювали вiдразу. Обнесли Заборонену Зону колючим дротом i вояки пильно патрулювали: хижо гасали на БТР-ах у пошуках мародерiв, але буремнi дев'яностi жахнули сильнiше за реактор i кордони Зони ослабли.

Тодi i з'явилися першi нелегали: потрiпанi алконавти цупили консервацiю з погребiв у селах на околицях Зони, тiкали вiд патрулiв аби за тиждень знову прийти, пiйматися i отримати свiй аж нiяк не умовний термiн. Чорнобильщину заполонили вiдчайдухи, бомжi, дезертири, мародери i збіглі зеки. Ховалися в селах мiсяцями, гризли гнилi яблука i мрiяли пересидiти тут всi скрути на свiтi. Зона тодi дiйсно стала тим небезпечним мiсцем, про яке нинi пише жовта преса.

Траплялися хiппi. Випливали поодинокi згадки в газетах про дiтей-квітів: тi смiючись купалися в рiчках, попадалися мiлiцiї i виганялися подалi iз суворими настановами бiльше нiколи, бiльше нi разу. Столична шпана теж заскочувала — мародерити настiннi годинники в Прип'ятi i парити їх на Андрiївському узвозi. Тодi ще ганяли по венi i тягали з собою стволи. Потiм пiшли — спопелилися у вихряві вiнтячого драйву i стали цiлком нормальнi сiмейнi люди: власники дрiбного бiзнесу i люблячi батьки тих, хто нинi засирає фотками снiданкiв вашi френдлєнти.

Були i одинаки: не лишали слiдiв i пили хороший коньяк. Ловили рибу в рiчках просто заради Сонця в ясному небi: плювати, що тут нiхто не живе i можуть схопити. Аж ген пiдросло поколiння ровесникiв Аварiї. Для них Зона стала землею спокою i застиглого часу.

Я — один з них.

***

Що нинi Чорнобильська Зона? Для когось — страшна згадка з напiвзабутого дитинства, зi щасливої радянської юностi, коли за кiлька днiв життя сиплеться на друзки, i сам ти, i всi твої сусiди — розбiгаєтесь свiтом шукати новi домiвки на автобусах евакуацiї. Для когось Чорнобильська Зона — радiоактивне гiвно, яке розгрiбаєш у травнi вiсiмдесят шостого. Для когось — Terra Incognita, сповнена мiфами про зомбi i вiйськових на темно-зелених БТР-ах. Для когось — офiцiйнi екскурсiї, на яких нахабнi комерсанти пiд пафоснi промови заробляють на розґавлених туристах. Для когось — локацiї вiдомої комп'ютерної гри про суворих мужикiв iз автоматами Калашникова, якi хавають тушонку i перемотують бинтами дiрки вогнепалу серед туману ранкових болiт. А у когось все взагалi погано, i Зона для нього — мiсце подiй фiльму «Chernobyl Diaries».

У мене — ще гiрше. Для мене Зона — мiсце релаксу. Замiсть моря, Карпат, териконiв, замiсть пересипаної засмаглими шалавами i залитої прохолодним мохiто Туреччини. Разiв двадцять на рiк я — нелегальний турист у Чорнобильську Зону, сталкер, пiшохiд, самохiд, iдiот, — називайте як хочете. Мене не помiчають, але я — є. Я — iсную. Майже як iонiзуюче випромiнювання. Як це виглядає? Я збираю рюкзак, приїжджаю до колючого дроту i розчиняюся в темрявi полiських лiсосмуг, просiк i соснових ароматiв, зникаю серед паморочливих хащ, i нiхто, нiзащо на свiтi мене не помiтить.

Це про сталкерiв. Не тих, якi збирають дитячi протигази бомбосховищами районного значення, не тих, якi фотографують засцянi недобудови в житлових масивах. Про iнших. Про хлопцiв i дiвчат, яким не осоромно закинути за плечi рюкзак i топати холодними дощами до покинутих мiст i сiл, де можна напиватися бюджетною водярою, бити шибки порожнiми пляшками, матюкатися вкрай голосно i утинати iншi штуки, якi рiзнять мiста живi i мертвi. Про тих, хто не боїться радiацiї i не гребує пити з отруйних струмкiв i озер. Про тих, хто робить класнi фотки з прип'ятських дахiв, якi потiм потрапляють до National Geographic i Forbes.

***

Iнодi я думаю, що нас не iснує. Нема цих сорока чоловiк, якi регулярно тиняються чорнобильськими болотами. Ми були, та давно розчинилися серед трясовин, розклалися на ряску, комиш i сонячне свiтло. Ми привиди болiт, ми тиснемо руки бiлобрисим нацистам, до яких ще не дiсталися археологи. Вони пригощають нас цигарками Rheni, насипають у кишенi патронiв i тихо шепочуть напутнi слова.

Нас навiть мухи не помiчають: кружляють навколо, дзиґотять у своїх справах i облiтають стороною. Ми — тьмяний вiдблиск телебрехнi у головах спiввiтчизникiв, просто купа байок про радiацiю, зомбi i телят з трьома головами. У млявих нiчних сутiнках ми годинами шукаємо броди крiзь непролазнi болота, а вдень — тягнемося по пояс у п'явках.

Я щойно повернувся. Мiй останнiй тиждень — то шлях крiзь темряву, тривожне виглядання свiтла фар i жаринки затяжок. Тодi була надiя на лiжко без матраца i крижана вода з мерзлої рiчки, був холод i тамування спраги. Був патруль, який я помiтив в останнiй момент. Була трава: ламка, суха i жовта. А потiм — тiльки мертвий сон, аби ранком бiгти далi на Пiвнiч, пiрнати у мрiї, у чарiвну країну покинутих хат, каналiв i аграрних iнфраструктур.

Пальцi плутають кнопки на клавi, курсор несамовито гасає екраном, а смак снiкерсу i пепсi, похапцем зажованих на АС «Полiсся», не вiдповiдає дiйсностi. Тiльки ковток свiтлого пива вiдомої марки приводить до тями. Притягує за бари.

Непогано, як для восьмої нуль-нуль у четвер. Але менi сьогоднi можна. Таке буває у всiх. Археологи називають то «пост-експедицiйний синдром», геологи — теж якось. У всiх професiй, побутовi обставини яких передбачають затяжнi розлучення з цивiлiзацiєю, є назва для такого стану. Та навряд моє заняття можна назвати професiєю. Я зараз не надто думаю про такi речi. Зараз менi хочеться тiльки двох речей: класного пива i добре просмаженого м'яса.

З чого почати? Мабуть, з доброї поради: нiколи не навантажуйте наплiчник до позначки сорок кiло. Не ходiть у походи на тридцять днiв i не берiть iз собою гiгантських надувних човнiв, на додачу до сорока банок консервiв. Я постiйно повторював собi цю мантру, але я мазохiст.

Iнодi то необхiдно. Коли йдеш в Зону на три днi — постiйно думаєш: ось-ось уже повертатися. Як iдеш на п'ять — жалкуєш, що тiльки два днi був у Прип'ятi. Коли на тиждень — думаєш: «От би ще день«. Але хоч на скiльки пiдеш — все одно постiйно долдониш мантру: «Ось, треба за вiсiм годин вийти з Прип'ятi i бiгом до колючого дроту. Ось, треба о пiв на шосту стояти на зупинцi: буде маршрутка, i нiхто тебе не спалить, i не доколупаються менти, мовляв ти прийшов з Чорнобильських лiсiв«. Ти постiйно поспiшаєш. Постiйно, окрiм моменту, коли скинув рюкзак i гуляєш покинутим селом пiд пахвою бiлоруського кордону, i сидiти тобi в ньому ще три доби. От тодi не поспiшаєш. Цього разу я нiкуди не поспiшатиму. Це буде славна подорож. I дуже довга.

Будуть нiчнi асфальтовi траси, скелети опор ЛЕП-iв i покинутi села, казковi серед нiчних туманiв. Удень там гарячкують апогеї сонячного дрьому, а вночi — вогкi димки падають на землю i замотують все у павутиння сiрих тiней. Нiщо не розганяє димку, нiщо її не тривожить: тiльки свiтло налобних лiхтарiв, пляма Чумацького Шляху i нескiнченнi багатозорянi сяйва.

Історія створення

«Оформляндія – емоційний вимір Чорнобильщини, занурення у світ нелегальних туристів-«сталкерів». Тут ви не знайдете стандартних описів Зони, нудних історичних викладок і роздумів над істинними причинами Чорнобильської аварії. Тут – погляд зсередини на явище нелегального туризму в Чорнобильську Зону відчуження. Тут – смарагдові болота, міліцейські засідки, і збиті до кривавих мозолів ноги. Тут загрозливі зливи нічної Прип'яті та світанкові чари Полісся. Тут спроба відповісти на питання, що коїться в душі людини, яка роками і потай досліджує заборонену землю».

Роман «Оформляндія» є літературою реального досвіду. Автор – нелегальний турист, один з найдосвідченіших чорнобильських сталкерів, які нелегально потрапляють на територію Чорнобильської Зони і живуть там тижнями, ночуючи в Прип’яті, видираючись на вершину «Російського дятла» та обживаючи кинуті села. За проміжок з 2010 по 2015 роки Маркіян Камиш здійснив більше шестидесяти нелегальних походів в Зону(які сам автор іронічно називає "прогулянками", акцентуючи увагу на простоті таких подорожей, не зважаючи на стереотипи про Чорнобиль), де в сумі прожив більш ніж 200 днів, пройшовши Зоною відчуження більше 7000 кілометрів. Більше матеріалів на тему Зони можна знайти на його персональному сайті.

В книжці описується не тільки "стандартні" для нелегальних туристів місця та маршрути, але і, донедавна, не популярні (популяризовані серед нелегалів, в тому числі і автором) села на кшталт Луб'янки, Красно, та місця штибу залізничного мосту через річку Прип'ять, градирні ЧАЕС, п'ятого енергоблоку атомної станції (недобудованого), та села лівого берегу ріки Прип'ять. Серед чорнобильських сталкерів автор "Оформляндії" відомий, як любитель глухих закутків Зони, штибу Хутора Золотніїва, села Машево, Бовища або Денисовичів, куди рідко заходять навіть досвідчені нелегали і де справді можна почутися відчуженим.

При цьому, текст не є путівником, списком маршрутів або класичними подорожніми нотатками і літературними критиками визначається саме як роман, хоча подієве тло та декорації, якими мандрує герой, виписані виключно на чорнобильському матеріалі і з досвіду автора: вони є реальними подіями. Сам Маркіян називає свій текст "емоційною картоґрафією", своєрідним різновидом геопоетики і принципово не включає у "Оформляндію" ретроспективний зріз: не говорить про аварію, про уроки, "які ми мали з неї винести". Цей текст не про минуле Чорнобильської Зони, а про те, якою вона є нині.

Рецензії

• Ганна Улюра для "Літакцент";
• Оформляндія: годинник, який іде ("Літакцент");
• Рецензія для сайту "Читомо";
• Письменник Андрій Любка для газети "День";
• "Оформляндія" у числи важливих книг 2015 року за версією видання "Лівий берег";
• Іван Рябчій для "Дзеркала тижня" про 10 книжок Львівського Форуму 2015;
• Ігор Богдан-Терещенко про "Оформляндію" для Еспресо.TV.

Інтерв'ю автора

• Для сайту "Літцентр";
• Для УКРІНФОРМ;
• «Оформляндія» Маркіяна Камиша: історія одного з мільйонів відчужень;