Користувач:Julii.kk/Чернетка

Дорогі гроші— різновид кредитно-грошової політики, мета якої – запобігання кризі надвиробництва і розвитку інфляційних процесів її здійснює центральний банк країни переважно в періоди високої економічної кон'юнктури, коли надлишкові сукупні витрати трансформуються саме в такі небажані явища. Ці витрати з'являються у фазі економічного піднесення через надмірну пропозицію грошей і низьку ціну їх позики. Тому обмеження пропозиції грошей – головне завдання політики.

Політика "дорогих грошей" — це рестриктивна (від лат. — обмеження) грошово-кредитна політика, котра здійснюється шляхом скорочення грошової маси в обігу і спрямована на стримування інфляції.

Механізм грошово-кредитної політики

Механізм грошово-кредитної політики

	Політика «дешевих» грошей	Політика «дорогих» грошей
1	Спрямована проти економічного спаду і безробіття	Спрямована проти інфляції
2	Центральний банк купує державні облігації, знижує резервну норму або знижує облікову ставку	Центральний банк продає облігації, підвищує резервну норму або підвищує облікову ставку
3	Пропозиція грошей зростає	Пропозиція грошей зменшується
4	Відсоткова ставка падає	Відсоткова ставка зростає
5	Інвестиції зростають	Інвестиції скорочуються
6	Зростає чистий експорт	Чистий експорт зменшується
7	Рівноважний ЧНП збільшується на величину, кратну зростанню інвестицій	Інфляція зменшується

У результаті політики «дешевих» грошей через кредитування збільшуються надлишкові резерви системи комерційних банків, які є базою збільшення грошової пропозиції, тому слід очікувати зростання пропозиції грошей. Це знижує відсоткову ставку, спричиняючи зростання інвестицій, сукупного попиту, сукупних витрат і рівноважного ЧНП, що залежить від ступеня зростання інвестицій і величини мультиплікатора доходів.

За умов політики «дорогих» грошей банки виявляють, що їх резерви надто малі, щоб задовольнити передбачену законом норму обов’язкового резервного покриття, тобто їхні поточні рахунки надто великі порівняно з їхніми резервами. Тому вони скорочують свої поточні рахунки, утримуючись від видачі нової позики після оплати старої. Наслідком цього стає скорочення грошової пропозиції, що спричиняє підвищення відсоткової ставки, а це, у свою чергу, скорочує інвестиції, зменшуючи сукупні витрати й обмежуючи інфляцію попиту.

Але грошово-кредитне регулювання не діє однозначно, створюючи певні суперечності. Зокрема, зростання ЧНП, зумовлене політикою «дешевих» грошей, у свою чергу, збільшує попит на гроші, частково гальмуючи зусилля політики зі зниження відсоткової ставки. Політика «дорогих» грошей, навпаки, зменшує ЧНП, а це призводить до зменшення попиту на гроші й ослаблює результат цієї політики, що полягає в зростанні відсоткової ставки.

Крім того, грошово-кредитна політика лише створює відповідні умови для зміни пропозиції грошей, але вона не може гарантувати, що банки належним чином відреагують на неї змінами в кредитуванні, особливо в період циклічного спаду.

Певні ускладнення виникають і в регулюванні чистого експорту (торгового балансу). Якщо політика «дешевих» грошей сумісна із завданням коригування дефіциту торгового балансу і збільшує активне сальдо, то політика «дорогих» грошей, протидіючи інфляції, призводить до зменшення активного сальдо, торгового балансу, збільшуючи його дефіцит.

Цілком зрозуміло, що в умовах хронічної інфляції Національний банк України має діяти так, щоб забезпечувати антиінфляційні заходи. Але періодично НБУ здійснює так звану «емісію на вимогу» у зв’язку з необхідністю поповнити дефіцитний держбюджет. У такий спосіб неминуче досягається не антиінфляційний, а проінфляційний ефект.

«Дорогі гроші» у захисті економіки від «перегріву» чи інфляцінного тиску

Для цього необхідно знизити кредитоспроможність системи комерційних банків Центральний банк досягає цього, застосовуючи ті самі економічні важелі, що й за проведення політики «дешевих грошей», але в протилежному напрямі. Він:

• не купує, а продає державні облігації на ринку цінних паперів,
• підвищує резервну норму,
• збільшує облікову ставку.

Внаслідок вибіркового чи комбінованого вжиття таких заходів додаткові резерви (джерело кредитування) комерційних банків зменшуються. Це скорочує пропозицію грошей і підвищує позичковий відсоток. Зниження обсягів кредитування і зростання ціни кредиту скорочує інвестиційні виграти, а це стримує темпи економічного зростання, тобто запобігає виходу сукупної пропозиції за межі сукупного попиту, обмежує інфляцію попиту.

Політика «дорогих грошей», як і політика «дешевих грошей», впливає на стан платіжного балансу країни збільшення відсоткової ставки при здійсненні цієї політики збільшує приплив у країну іноземного фінансового капіталу. Внаслідок цього попит на валюту країни та її курс зростають, що стримує експорт і стимулює імпорт. Зменшення чистого експорту (експорт-імпорт) погіршує сальдо платіжного балансу. Таким чином, політика «дорогих грошей» не узгоджується із завданням подолання дефіциту платіжного балансу. Вона зумовлює не лише зовнішній, а й внутрішній ефект зворотного зв'язку, який послаблює її. Так, підвищення відсоткової ставки робить невигідним для населення зберігання своїх активів у грошах. Це, з одного боку, прискорює швидкість обороту грошей, чим компенсується скорочення їх пропозиції, а з іншого – зменшує попит на гроші, що запобігає зростанню відсотка. Однак зросла відсоткова ставка може суттєво і не зменшити попит на гроші, тобто не вплинути на інвестиційні витрати, якщо відбувається техніко-технологічне оновлення виробництва, або існують переконливі, оптимістичні прогнози на майбутнє, чи очікується підвищення цін на основний капітал, тощо. У такому разі для ефективного скорочення сукупних витрат політика «дорогих грошей» може посилюватися.

"Грошове правило" монетаристів

Розглянута вище кейнсіанська політика дешевих і дорогих грошей передбачає, як бачимо, активне кредитно-грошове регулювання економіки з боку держави. Іншої позиції дотримуються сучасні неокласики, зокрема монетаристи ( "денежнікі"). Їх представляє в першу чергу так звана чиказька школа на чолі з американським ліберальним економістом Мілтоном Фрідменом (народився в 1912), що сформувалася в Чиказькому університеті в 1950-х роках. Монетаристи більше покладаються на відому ринкову самонастройка і вважають активне державне втручання в економіку неефективним.

• По-перше, в сфері економіки мають місце підчас багатомісячні тимчасові лаги , які розривають в часі момент прийняття державою регулюючих заходів і момент початку їх реальної дії. В результаті ці заходи, можливо, виявляться запізнілими і можуть спрацювати вже в новій господарської ситуації, коли вони або не потрібні, або навіть шкідливі.

• По-друге, проти державного регулювання може діяти фактор так званих раціональних очікувань суб'єктів ринку. Мається на увазі, що в сучасному інформаційному суспільстві споживачі, бізнесмени і робітники здатні заздалегідь "прорахувати" хід розвитку ринкової кон'юнктури і урядову політику. Виходячи з цього і з власних інтересів, вони можуть змінити своє економічну поведінку і тим самим дезорганізувати заходи держави. Наприклад, інфляційні очікування населення спонукають його до "втечі від грошей", до покупки товарів в запас, що нагнітає поточний попит і посилює інфляцію.

• По-третє, ще одним неокласичних доводом на користь обмеження державного втручання в господарське життя є теорія "економіки пропозиції". Вона розвиває ідею французького економіста Сея про первинність ринкового пропозиції (тобто виробництва) в системі економічних процесів.

• Нарешті, по-четверте, умови стагфляції (спад і безробіття + інфляція) роблять неприйнятною політику дешевих грошей (проти спаду і безробіття) або політику дорогих грошей (проти інфляції), оскільки це може ще сильніше "розгойдати" економіку. Звідси, на думку монетаристів, макрорегулювання слід обмежити дотриманням "грошового (монетарного) правша". Згідно з ним, маса грошей в обігу (грошова пропозиція) повинна систематично і незалежно від поточного стану економіки збільшуватися річними темпами, відповідними середнім (за тривалий період) темпам приросту ВНП (3-5% на рік).

Політика «дорогих» грошей в Україні

Період «дорогих» грошей через жорстку монетарну політику НБУ затягнувся і негативно впливає на реальний сектор економіки. За січень—серпень 2019-го промисловість в Україні зросла тільки на 0,1% порівняно з аналогічним періодом минулого року. З урахуванням статистичних похибок можна стверджувати, що зростання у промисловості зупинилося.

Джерела

• Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.
• Гальчинський А.С. Теорія грошей. - К.: Основи, 1996. - 413 с.
• Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2001. –362с.