Користувач:Kateryna trnv/Чернетка
Друга софістика – літературно-культурний феномен Римської імперії, розквіт якого припадає на ІIІ-ІI століття до н.е[1]. Традиційно, представниками другої софістики вважають тих риторів, яких у своїй праці «Життєпис софістів» згадує Флавій Філострат. Найвідомішими були: Есхін Афінський, Герод Аттик, Елій Арістид , Лукіан Самосатський та той же Флавій Філострат. Другий софістичний рух намагався триматись осторонь від філософії чи політики, та давати відповідь на більш конкретні запити суспільства. Найбільшого розвитку друга софістика здобула у трьох економічно розвинених містах: Ефес, Афіни та Смірна.
У 146 році до н.е. Римська імперія завоювала Стародавню Грецію, що стало причиною поступового взаємнопроникнення двох культур. Хоча завойовником і була Римська імперія, та через значно вищий рівень саме грецької культури, римляни почали наслідувати греків у багатьох речах, зокрема навчання ораторському мистецтву стало дуже популярним серед заможних римлян. Було престижно відправляти своїх дітей навчатися ораторському мистецтву до софістів. Адже саме вивчення риторики відкривало для римлян можливість відчувати себе впевненіше та освіченіше. Таке прагнення римлян дозволяло не тільки розвивати риторичне мистецтво, але й грекам стати частиною Римської Імперії, проте не асимілюватись і не втратити власної ідентичності.
Якщо перша софістика якоюсь мірою брала на себе роль філософії, роздумуючи над предметом моральності, релігії, космології ітд. , то друга ж софістика навпаки намагається відкинути філософію і пов’язати себе з історією. Представники другого софістичного руху вже не роздумують, а припускають, описують[2]. Описують типи людей (бідняк, багач тощо), що трапляються, ситуації у які ті типи людей потрапляють[1].
У той час були особливої популярності здобули два ораторські стилі – аттикізм, заснований на грецьких канонах, та азіанізм, більш емоційний стиль, що розвинувся з маленьких грецьких провінцій. Для софістів другої хвилі був більш притаманний другий, азійський стиль. Цей стиль був більш бурхливим, акцентував увагу на деталях, на формі над змістом. Та попри зміну стилю, види красномовства та промов залишилася тим ж, що і за часів першої софістики: судові, дорадчі та похвальні. Існувало такий вид промов як похвала-парадокс якогось незначного чи огидного предмета, наприклад, мухи, комара ітд. Промови складалися з двох частин: meletē (вправа) и dialexis (роздум). Перша частина передбачала використання риторичних фігур, у другій частині зазвичай роздумували над якоюсь популярно-філософською темою. Це вже від ритора залежало, на якісь частині – риторичній чи філософській він закцентує. Але осклільки за часів другої софістики до філософії зверталися все рідше, то софісти звертали увагу на першу, риторичну, частину[3].
Раніше вважалося, що виникнення такого літературного жанру як роман – це заслуга других софістів, як виявилось, грецькі романи існували й раніше, тільки не були таким поширеним явищем. Саме софісти наблизили роман до справжньої літератури, до цього романи вважали непопулярним масовим чтивом. На розвиток роману як літературного жанру, беззаперечно, вплинула і риторика: стилістично – мова та форма роману відповідали «високій літературі», а по-друге, досвід риторичного переконання дав роману можливість ефектно та переконливо виразити почуття. До нас дійшли кілька романів часу другої софістичної хвилі: роман «Херей і Каліроя» Харітона, «Ефеська повість» Ксенофонта Ефеського, «Левкіпа і Клітофонт» Ахілла Татілла , «Данфіс і Хлоя» Лонга та «Ефіопіка» Геліодора.
- ↑ а б Кассен, Барбара (1995). Ефект софістики. Париж: Gallimard.
- ↑ Kennedy, George A. (1999). Classical Rhetoric and Its Christian and Secular Tradition from Ancient to Modern Times.
- ↑ Гаспаров. ВТОРАЯ СОФИСТИКА. ЖАНРЫ И ПРЕДСТАВИТЕЛИ.