Користувач:Lunnatvik/Мала Виска.Степова книга
"Мала виска. Степова книга:поезії" - поетична збірка Володимира Бровченка(2004), яка стала своєрідним підсумком нерозривного зв'язку автора із рідним краєм: містечком Мала Виска, що на Кіровоградщині. Тема рідної землі в українській літературі досить широко представлена. Для багатьох письменників вона є однією із домінант художнього самовираження. До таких митців належить Володимир Бровченко, для якого тема малої батьківщини є провідною.[1]
Зазначена збірка - книга життя одного із визначних українських поетів. Генетичне ядро цієї книги становить світ самого автора – степ і його люди, те, що минуло, але лишило карби на серці : втрачені барви, запахи і звуки, змиті потоками часу, але віднайдені в слові. Незважаючи на те, що в біографії Володимира Бровченка не було таких років, коли не треба було ходити „на службу”, він завжди знаходив час і сили для написання нових віршів. І хоч, зазвичай, не кожен митець охоче розкриває власну творчу лабораторію, проте Володимир Бровченко це робить охоче. В одній із розмов з журналістами газети рідного краю „Маловисківські вісті” поет без вагань зізнається : „Без спілкування з малою батьківщиною, зі своїми ровесниками, які ще живі, людина жити не може, не знаю, як би я брав перо до рук. Ця земля, якої я й тепер хочу торкнутися босою ногою, до дев’ятнадцяти років носила мене по ярах та степах, додає сил жити...як ото підзарядка для акумулятора. Без рідного краю, без передумування своїх витоків немає поступу, немає життя... І тому, коли прийду сюди, тепер уже фактично тільки до брата і його родини, оту підзарядку одержу, то, гляди, і вірш потім напишеться, бо все, що ми робимо, так чи інакше закільцьовується з нашими коренями...”[2]. Органічною першоосновою більшості життєвих починань поета є його мала батьківщина, як важлива складова батьківщини великої.
Для Володимира Бровченка рідний край, і як невід’ємна його частина – природа – це надзвичайно потужне енергетичне джерело. Це те, без чого поет не уявляє себе ні митцем, ні людиною. Значний живучи у місті, де небо, ніби в тюрмі, серед кам’яних споруд, чутлива, емоційна душа невпинно прагне іншого, минулого, але водночас близького. „Я не розумію того, хто може покинути назавжди свій рідний куток і вважає себе людиною Всесвіту, то якесь перекотиполе”. [2] Ці слова Володимир Якович пам’ятав усе життя. Збірка „Мала Виска. Степова книга” [3] стала частиною Всесвіту самого автора. У ній ретельно відтворений маловисківський край. Однією з його особливостей є відкрита поетом сутність рідної природи. Найвражаючими з-поміж пейзажних образів є картини природи надвисянського степу, величного, одвічного, скаліченого, але невмирущого. Колишнього Дикого поля, де не раз відбувались криваві драми української історії. Ще молодий поет видихнув:
Скільки днів та безсонних світань
Ти в мені хазяйнуєш, степе!
А потім повторюватиме ще і ще:
Знову степ встає із глибини...
Очевидно, автор, окрім замилування степовою природою, відчуває глибокий, предковічний зв’язок із нею:
Доле, доле моя степова,
Чом ти ходиш в полях на світанні?
Степом сповнюється голова,
Брови зводяться в запитанні.
Для Бровченка широкий, неозорий простір – це „отець моєї долі”, „батько”, „моїх думок- видінь столиця, Чародійна музика і хліб, І моя одвічна таємниця”. Створюючи образи степу, автор вдається до естетизації. Через тонке відчуття оточуючого світу, його краси, поет, навіть на відстані, безпомилково відчуває кожну деталь ріднокраю. Збагачені додатковими емоціями, досвідом, вони вибухають силою художності, надаючи пейзажним образам особливого значення. Зокрема, степ присутній у збірці в усіх своїх проявах: насамперед у різні пори року. Існує думка, що Володимир Бровченко – це поет літа.
Варто зазначити, що Володимир Бровченко, як майстер пейзажу, продемонстрував неабияке вміння створювати об’ємні картини через найменші, часом непомітні деталі – знаки. Прикладом цього може бути поезія „Схил до ставу. Дике поле” . Назвімо це поглядом на літній степ через збільшуване скло. Автор не вдається до окреслення масштабу побаченого, ні слова про відстань, час. Проте поступово простір наповнюється деталями, які сугестують відчуття спокою, затишку для справжнього степовика, і водночас – безмежжя, свободи : чебреці, будяки, ковила, полин, ховрашки, птахи, ящірка, бджоли. Треба дуже добре знати український степ, аби відчути силу його художнього втілення. Володимир Бровченко не просто знавець, він житель такої місцевості, крім того – митець, тому знаковість, як спосіб вираження власного бачення оточуючого світу, - характерна риса емоційної душі. Не менш енергетичними виявляються картини осіннього пейзажу степу. У пору відмирання природа своєрідно прекрасна:
Осінній степ повісив
На паколя бриля.
Довкілля понад Виссю
Із небом розмовля.
Вже й бджілка спать влягається,
Не чутно і джмеля.
Біжать, перекидаються
Перекотиполя.
Поетичну силу таких картин доповнюють глибинно вічні для автора селянські турботи, викликані приходом осені. Це спонукає вдатись до візій у минуле, відчути дух родинної праці:
Коло вогню останніх помідорів
Туман минулу нічку ночував...
До погреба, до хати, до комори
Увесь город наш перекочував.
„Звіряючись із можливостями власного голосу, не форсуючи його і не занижуючи, поет – людина селянського кореня – просто і зворушливо промовляє про те, що записано в книгу життя”.[4] Тому серце дуже часто звертається до рідного дому, до Висі, до степу. Часом у поезії слово степ відсутнє, але точний в деталях малюнок передає його дух. Такою змістовою наповненістю характеризуються зимові чи весняні пейзажі:
Снігу- снігу! – аж під стріху
За ніч хату замело.
Білий ранок. Чисто. Тихо.
Замело добро і зло.
. . . . . . . . . . . .
Понеси мене, весно,
Через хвилю воскреслу
В зачаровані сонцем далекі степи.
Подаруй мені, весно,
Золоті перевесла,
Щоб в’язати проміння в снопи.
Степ присутній у збірці не лише колоритними ознаками пейзажу, його мінливих станів, а й , сказати б, широтою погляду степовика, психологією мовлення, рухом думки. Так, навіть ліричні картини у Володимира Бровченка сповнені тонким відчуттям глибокої закоханості в красу близького й дорогого з дитинства світу:
В царстві ночі степової,
В царстві ночі серед літа –
Ти зі мною, я з тобою,
А над нами – небо й жито.
Степ стає єдиним свідком та оберегом кохання. Лише йому ліричний герой довіряє свою таємницю. Знаки рідної землі присутні й в інших інтимних поезіях. Зокрема у вірші „Пливе чаклунка ніч над нами” кохання живе у квітучих садах, у пахощах дурман- трави, в ясному промінні місяця понад ставом. Автор настільки невіддільний від свого першоджерела, що мимоволі ліричні рядки перетворюються на сповідь- зізнання перед рідною землею:
Я так тебе люблю, що став любистком,
Любисвітом, любином, любачем...
Калина гроно прихилила близько,
І зір мій кожна ягідка пече.
Ліричний герой майже повністю розчиняється в природі, співаючи гімн навколишньому життю:
Стаю твоєю твердю і водою,
Пташиною, калиновим кущем,
І хмаркою легкою над тобою,
І довгожданним радісним дощем.
Взагалі, образ рідного маловисківського краю живе в кожній поезії збірки, адже ж і присвячена вона малій батьківщині Володимира Бровченка. Але жодного разу поет не повторюється, щоразу по-новому звертається до рідної землі. Проте є деякі образи, які для автора залишаються вічними окрім, безперечно, степу, в його серці живе образ блакитної Висі:
Ви не дивуйте, справді, люди добрі,
Що я усе про неї не вгаваю...
Про Вись мою, що в’юниться за обрій, -
Маленьку жилку степового краю.
Для поета річка – це його первозданне джерельце, це те, що все життя тримає його біля дому. „Мабуть, є якісь незримі струни, які зв’язують нас із першоджерелами. Незалежно від того, де вони – чи в пустелі, чи в степу, чи десь ще... Ну, здається, яка радість отут, у наших спекотних степах? Але є те, що робить тебе на землі людиною. Зрештою, якщо ти відцурався свого родоводу, то у яких би ти краях не жив, а повноцінною людиною не будеш” [5], - сказав в одному з інтерв’ю Володимир Бровченко, а в поезії зізнався:
Моє ж отам, де медоносять липи,
Де роси в сизих травах, наче зорі.
Там, де тополь зелені смолоскипи
Над хлібним царством світять неозорим.
Моє отам, де мати на причілку
Щолітечка чеканням душу крає,
Там річечка – ота маленька жилка
Від мого серця до мойого краю.
Часом окремими деталями автор замінює розлогі описи:
Замріялась над берегом стежина,
І згадка босоного лопотить.
І юний голос з верболозів лине,
Щоб празником до мене прилетіть.
Здатність загострено переживати почуття є визначальною відмінною рисою митця. Поет залюблений у рідну природу, і в цьому сутність глибинного зв’язку з нею, їх емоційної єдності. А поезія, зазвичай, це спосіб самовираження її автора. Тому і маємо у Володимира Бровченка рядки, які достеменно передають емоційні миттєвості в його душі. Це і хвилююче піднесення від величезної любові до свого краю:
Так полюбив я вечори,
Над Виссю трепетне смеркання!
І далеке відчуття юнацького кохання:
Спадає тихо курява доріг.
Йому ж, всесильному, нема загину.
Заходить сонце за ясний поріг,
А я молю: - побудь іще хвилину...
Не полишають автора і миті глибокої задуми над власним життям, які частково викликані циклічним оновленням природи:
А ще тремтіння паростка і грім,
А ще весна, хоч май в останніх числах,
А я в своєму спалаху новім
Дошукуюсь доцільності і смислу.
А вже з каштанів опадає цвіт,
А вже душа моя в розповні літа,
А я з чола втираю дрібен піт,
Питаюся: чи мить, чи вік прожиті?
Тема рідного краю продовжується мотивами ностальгії за надвисянською природою. Нинішнє життя Володимира Яковича – у полоні міста. Не часто випадає нагода вирватись туди:
Де все таке звичне, одвічне, моє,
Де кожній вклоняюсь стеблині,
Де так мені гарно на серці стає,
Немов солов’ю на калині.
А так як сам автор зізнається, що без рідного краю „стаю мов той виснажений акумулятор, що, як відомо, без підзарядки не зможе дати динамічного імпульсу моторові”[3], то одна за одною народжуються поезії, в яких естетичні почуття поета спрямовані на збереження себе в просторі й часі:
Вмилися й запломеніли вишні,
Кріп розкріпостився і запах...
Все моє майбутнє і колишнє,
Хоче жити тільки в цих степах.
„Інформативна місткість”[6] художніх образів у Володимира Бровченка надзвичайно висока. Моделюючи картину, з- поміж безлічі речей чи явищ вихоплює таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно дає змогу виразити головну ідею. Крім того, використані деталі мають здатність викликати широкий спектр асоціацій, які створюють повне уявлення про сутність відображуваного:
Вечірня зірка розтуля долоні,
Причілок чорнобривцями пропах.
І подих ріднокраю біля скроні,
І присмак надвечір’я на губах.
Почуття ностальгії за рідною природою збуджують авторські емоції. Тому не менш експресивно Володимир Бровченко в поезії розкриває справжність відчуттів:
Люблю безмежно городище Києве,
Та в мене ще й перводомівка є,
Де за ярами Виска, Оникієве...
Отам душа то жайвором стає,
То закигиче степовою чайкою,
То в березі калиною зросте,
То деревом крислатим – докучайкою –
Від суховіїв затуляє степ.
Ще з більшою переконливістю поет засвідчує глибинний, предковічний зв’язок з рідним краєм, як першооснову художнього світу збірки:
До серця близько підступає Київ,
А там на вічно поселився степ.
Мотив ностальгії безпосередньо тісно пов’язаний із мотивом збереження природи. Останній зумовлений прагненням ізоляції власного світу від зовнішнього втручання. Як уже зазначалось, поезія консервує в собі пам’ять, яка відносно часу є категорією статичною, і становить яскраві сторінки життєпису автора. Тому від тривоги за втрату цього світу, а, отже, і себе, спрацьовує інстинкт самозбереження. У збірці поезії з мотивом збереження рідної природи за джерелом її знищення поділяються на дві групи. Першу становлять вірші, в яких митець веде розмову з людьми, котрі так чи інакше ставлять під загрозу існування найдорожчого автору світу:
Тягни дроти.
Ступай в степи.
Живого – цур! – не зачепи!...
Тягни дроти.
Ступай в степи,
Та на гніздо не наступи.
Це – поезія-застереження, своєрідна порада. Але тяжчим є усвідомлення очевидного: уже здійсненого насилля над беззахисною перед людиною природою:
Що вам, братове, стронцію мало, урану чи йоду,
Милості Божої, глузду людського, а чи води?
Жухнуть на гіллі, мучені зверху й зісподу,
Не встигши дозріти наші плоди.
Проте, з-поміж інших, виокремлюються також поезії, в яких звучить щира радість за збережену частку надвисянської природи:
Повиростало. Стугонить – до обрію.
Милуємося під машинний рев.
Але і за те спасибі, люди добрії,
Що не зрубали цих святих дерев.
До другої групи належать поезії, в яких домінуючим є власне емоційне переживання автора, викликане спостереженнями над внутрішньою боротьбою в природі. Цей факт пояснюється його докорінно селянською душею, для якої такий стан є цілком природним:
Як то буде з хлібчиком,
Як то з пашею?
Стороною – дощики,
Та не нашою.
Таким чином збірка „Мала Виска. Степова книга” ретельно відтворює образ надвисянського краю. За допомогою зорових та слухових відчуттів, деталей- знаків, асоціативних образів, Володимир Бровченко, моделюючи різноманітні пейзажні замальовки, створив повне уявлення про мальовничість місцевості його малої батьківщини.
Родовід Володимира Бровченка з діда-прадіда селянський, хліборобський. При нагоді поет із задоволенням згадує батьків, особливо теплі відносини у нього з братом.[7] Але сам автор завжди повторює: „Кожен повинен знати і пам’ятати, звідки він є, звідки пішло його коріння, насіння... Врешті, я і не зміг би нічого писати, якби мене весь час не живили струмені того мого раннього світу, мого родоводу... Все це дає імпульси до думання: навіщо ти живеш на світі, хто ти є, заради чого тобі треба діяти саме так, а не інакше...”.[5] Тому в „Степовій книзі” тема родини є наскрізною. Варто зазначити, що саме в поезіях, які є способом мислення Володимира Яковича, повноцінно, щиро та глибоко розкрито образ його родоводу. Подекуди це не лише спогади, переживання, а навіть самодослідження, яке спонукало автора до усвідомлення в собі глибокого українського коріння ( „Пісні при каганці”). Слід звернути увагу на те, що загальний образ роду зітканий із окремих спогадів, візій, звернень, емоційних миттєвостей, незначних деталей. Кожен член родини власними рисами формує враження про всю сім’ю Бровченків. Таке роздрібнення сприяє глибшому проникненню в емоційну сферу автора поезій.
1. Поняття „образ малої батьківщини” становить найсуттєвішу складову внутрішнього світу Володимира Бровченка. Це органічна першооснова більшості його життєвих починань.
2. Основними тематичними домінантами збірки „Мала Виска. Степова книга” є рідна природа, люди рідного краю, внутрішні, особисті переживання автора, які фактично зумовили структуру дослідження.
3. До головних смислових мотивів у зображенні надвисянського краю належать: мотив ностальгії за рідною природою, мотив її збереження, замилування природним багатством малої батьківщини.
4. Степ виступає наймогутнішим пейзажним образом збірки. Він присутній, за малим виключенням, в кожній поезії. Степова природа різних пір року – потужне енергетичне джерело творчості Володимира Бровченка. Через тонке відчуття оточуючого світу, його краси, поет, навіть на відстані, безпомилково відтворює степовий пейзаж через окремі деталі.
5. У своїй творчості автор настільки невіддільний від першоджерела, що навіть в інтимних поезіях відчуваються „знаки” степу, рідної землі.
6. Однією з провідних у збірці є тема родоводу, який є безпосереднім зв’язком автора із малою батьківщиною. Поезії цього циклу розкривають образи батьків, брата, предків, які в цілому становлять загальний образ роду Бровченків.
7. У збірці чимало місця присвячено односельчанам автора. Поет щиро опоетизовує все те прекрасне, чого і сам навчився від людей у рідному селі: любов до краси, взаємоповагу, доброту, честь, прив’язаність до рідної землі, велич праці.
8. Окремою темою збірки є тема післявоєнного періоду. Герої поезій – діти війни, підлітки, очима яких автор дивиться на власне минуле. Особлива увага звернена на дослідження поетом стану дитячої душі, яка переживає катарсис, коли, зрештою, після страждань приходить віра та надія в майбутнє.
9. Виявлено процес еволюції у ставленні поета до свого краю – від залюблення у рідну природу, земляків, до серйозних розчарувань, які прийшли до автора в останнє десятиліття і зумовили появу абсолютно нових тем та мотивів: ностальгії за минулим, різкого критичного ставлення до ознак бездуховності, мотиву занепаду українського села та надії на його відродження. Така динаміка почуттів пояснюється зміною світоглядних позицій Володимира Бровченка.
- ↑ Бровченко В. Вікнина: (Сторінки спогадів) // Дніпро. – 2003. - №8. – С.110.
- ↑ а б Тільнов В. Не замулитися б вікнині // Народне слово. – 1999. – 31 липня. – С.2.
- ↑ а б Бровченко, Володимир (2004). Мала Виска. Степова книга: поезії (українська) . Київ: Парламентське видавництво. с. 210.
- ↑ Базилевський В. Хата і Всесвіт // Бровченко В. За сивими курганами. – К., 2003. – С.5-7.
- ↑ а б „Живемо корінням свого родоводу...” (інтерв’ю з В. Бровченком) // Маловисківські вісті. – 1991. – 1 червня. – С.4.
- ↑ Клочек Г. У світлі вічних критеріїв (Про систему критеріїв оцінки літературного твору). – К., 1989. – 221с.
- ↑ Нашого цвіту по цілому світу: (Інтерв’ю з поетом В. Бровченком) // Культура і життя. – 1990. – 13 травня. – С.2.