Користувач:Yarmal7/Хевсуретська експедиція
Хевсуретська експедиція 1813 року — військова операція Російської імперії, унаслідок якої було придушено повстання грузинських горців у Хевсуреті, зруйновано до 20 сіл і зміцнено контроль над Кавказом.
| Хевсуретська експедиція | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Кахетинське повстання, Кавказька війна | |||||||
.jpg) | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
 |
 | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Олександр Багратіоні
|
генерал-лейтенант Симанович
| ||||||
| Військові сили | |||||||
| кількість невідома (хевсури, кистинці, чеченці, кабардинці, пшави)[1] |
2,500 військовослужбовців (4 батальйони регулярної армії (піхота), 2 роти російської піхоти, 1 загін горців, 4 легкі гармати)[1] | ||||||
| Втрати | |||||||
| Вбитих: близько 900[1] Полонених невідомо(багато)[1] |
Вбитих: 45(включаючи 1 майора) [1] Поранених: | ||||||
До початку 1813 року становище Російської імперії на Кавказі залишалося нестабільним. Повстання в Кахетії 1812 року, очолюване царевичем Олександром Багратіоні,продемонструвало високий рівень опору грузинської шляхти та населення. Хоча головні сили повстанців були розбиті, а сам царевич відступив до Хевсуреті, російська адміністрація зіткнулася із серйозною загрозою на північному кордоні Грузії. Хевсуреті, ізольована своїм суворим рельєфом і неприступними гірськими хребтами, стала притулком для повстанців та їхніх союзників.[2]
Хевсури, попри ізоляцію від зовнішніх політичних подій, підтримували тісний зв’язок із повстанцями. Регіон був не лише природною фортецею, але й символом незламності та незалежності. Проте присутність царевича Олександра й вірність хевсурів його справі створювали для російської влади потенційну базу для нового повстання . Після відступу до Хевсуреті царевич Олександр намагався консолідувати сили, включаючи хевсурів, пшавів і кістинців, а також звернувся до персів із запитом про фінансову допомогу для підготовки нового походу на Тифліс. Російська розвідка дізналася, що перси погодилися виділити значну суму для підтримки Багратіоні, що стало додатковим поштовхом до організації експедиції.[1]
Генерал-губернатор Грузії Микола Ртіщев, розуміючи стратегічну небезпеку, ініціював підготовку до військової експедиції в Хевсуреті. Природні умови регіону – суворий клімат, постійний сніговий покрив і складна географія – робили завдання надзвичайно складним. Водночас місцеві народи, зокрема пшави, могли виступити союзниками повстанців, що теж не полегшувало завдання російським військам.
Для запобігання ризику російська адміністрація вдалася до низки тактичних заходів. Генерал-лейтенант Симанович, призначений військовим губернатором Грузії у березні 1813 року, спочатку забезпечив лояльність сусідніх пшавів, конфіскувавши їхню худобу як заручників. Окрім цього, для захисту південних кордонів від можливих диверсій з боку лезгинів і османських військ були залучені підрозділи Терського козачого війська(козацьке військо царської Росії, базоване на Кавказі).[2] Військова розвідка також отримала інформацію, що хевсури активно вербували своїх сусідів: кістниців, чеченців, кабардинців і інших горян, закликаючи їх підготуватися до знищення російських блокпостів і атак на Військово-Грузинську дорогу. Це створювало додаткову загрозу для російської влади, і Ртіщев вирішив, що втручання є необхідним.[3]
Російське командування перекрило дороги, що вели з Хевсуреті та Пшаві до Кахетії, щоб унеможливити рух Олександра Батонішвілі в цьому напрямку. Хевсурам і пшавам, які надали притулок царевичу, було заборонено в’їзд до Кахетії, звідки вони постійно отримували продовольство та хліб. Російські війська також позбавили їх доступу до зимових пасовищ на низовинах, де вони випасали велику кількість худоби та овець. Було оголошено, що у разі відмови видати Багратіоні їхній худобі буде заборонено вихід на рівнини.[4]
Експедиція була оголошена пріоритетним завданням, і російське командування ухвалило рішення не чекати надходження фінансування для Багратіоні, розпочавши військові дії, щоб випередити повстанців і знищити їхню базу в Хевсуреті.[2]
Перехід через Кавказ у 1813 році став одним із найскладніших і найбільш ризикованих етапів експедиції, організованої Російською імперією для придушення повстання в Хевсуреті. Цей шлях був важким не лише через природні умови, але й через те, що гори Кавказу являли собою справжню природну фортецю. Хевсуреті, ізольована від решти Грузії, була місцем, де царевич Олександр та його прихильники укріпилися після поразки в Кахетії. Природні бар’єри, такі як непрохідні гірські хребти, снігові пустелі та різкі перепади температур, ставали серйозною перешкодою навіть для досвідчених військ.
Процес переходу через Кавказ був надзвичайно складним і небезпечним. Зважаючи на суворі кліматичні умови, де зимовий сніг ще лежав у горах, російські війська стикнулися з величезними труднощами. Сніг, що не розтанув, був настільки глибоким, що колонни, які рухалися через гори, ледве могли пересуватися, залишаючи за собою снігові сліди, що в подальшому ускладнювало рух важкої техніки. Цей перехід став справжнім випробуванням для солдатів, які, прокладаючи важкі тропи через засніжені скелі, боролися не тільки з противником, який завдяки царевичу мав укріплені села та озброєних мешканців разом з союзниками, а й з природою.[2]
Порівнюючи з іншими важкими кампаніями, такими як альпійський перехід Суворова, перехід через Кавказ виявився не менш важким, а в деяких аспектах навіть складнішим. Альпійський перехід був серйозним випробуванням для російських військ, однак Кавказ, зі своєю безкрайною сніговою пустелею і гірськими ущелинами, ще більше обтяжував цей шлях. Як зазначав один з учасників походу, навіть ті, хто пройшов через Альпи з Суворовим, визнали, що труднощі Кавказу значно перевищували ті, з якими вони стикалися раніше. І, хоча в Швейцарії природа була не менш суворою, вона не була такою нещадною, як у Кавказьких горах.
З метою подолання цих труднощів російське командування використовувало різноманітні стратегії. Сили були поділені на кілька колон, кожна з яких рухалася по різних напрямках через гірські перевали, що дозволяло подолати значні відстані в умовах суворого ландшафту. Перші колонни, під командуванням генерал-лейтенанта Симановича, полковника Тихановського, генерал-майора Сталя та полковника Казбека, виконували завдання не тільки щодо військових цілей, а й щодо забезпечення маршруту та транспортування важкої артилерії яка була на озброєнні загону Симановича й стала важливим елементом стратегії. Колона Симановича рухалась з Ахмет, Тихановського з Тіанеті, Сталя з Пасанаурі, Казбека з Степанцмінди, й зустрітись вони мали 27 травня в районі Хахматис-джвари. Ретельне планування та взаємодія між підрозділами дозволяли успішно просуватися, незважаючи на природні перешкоди.
Кожна колона містила приблизно по 700 військовослужбовців, перші три загони, а саме Симановича, Тихановського та таля складались повністю з регулярної російської армії, в той час як загін Казбека складався з горців, які не підтримали повстання царевича Олександра й які були фактично провідниками росіян в горах, а також двома ротами російської піхоти.
По дорозі загін генерал-майора Сталя 25 травня був зупинений загонами хевсурів біля гори, вкритої снігом, що розділяла землі гудамакарців і хевсурів. Генерал Сталь зажадав від повстанців видачі царевича Олександра, пригрозивши покаранням. Хевсури, у свою чергу, відповіли, що вони достатньо сильні та готові оборонятися. Почалися бойові дії. Попри невигідні позиції (атакувати довелося через глибокий сніг), у ході двогодинного бою повстанці зазнали поразки. Втрати російського загону становили одного загиблого і трьох поранених.
27 травня загін Сталя завдав поразки хевсурам під час переправи через річку Арагві поблизу села Барісахо. У бойових діях взяв участь і загін полковника Казбека, який 30 та 31 травня відбив опір хевсурів біля села Гулі.
30 травня загони Симановича, Сталя і Тихановського об’єдналися в хевсурському селі Лебайскарі, де генерал-майор Симанович, залишивши поранених, слабких і частину вантажів під охороною 300 піхотинців, вирушив 31 травня до селища Шатілі.[1]
Бої за Шатілі стали важливою частиною Хевсуретської експедиції 1813 року і визначили хід боротьби між російськими військами та хевсурами. Шатілі – головне селище хевсурського народу, мало стратегічне значення, оскільки це була важлива фортеця, розташована на висоті серед гір Кавказу. Вже протягом століть воно залишався неприступним, і хевсури гордо захищали його від будь-яких нападів.
За повідомленнями генерала Ртіщева, хевсури успішно залучили своїх сусідів — кистинців, чеченців, кабардинців і навіть інших горців, щоб допомогти в обороні Шатілі. Вони організували загони, готові боротися проти російської армії, та використовували гірський ландшафт для захисту своїх територій. Враховуючи це, російське командування прийняло рішення діяти одночасно з кількох напрямків, щоб максимально посилити тиск на хевсурів.[3]
Симанович отримав інформацію від розвідників, що хевсури та кистини укріпилися в Аргунському дефіле, сильній позиції на скелях. Російські війська були розгорнуті в три колони: перша під командуванням Сталя рухалася правим флангом ущелини, друга, очолювана Тихановським, — лівим, а війська під командуванням Симановича йшли центром ущелини.
Флангові російські колони вступили у рукопашний бій із супротивником і вибили його з позицій, у той час як центральна колона через високий рівень води у річці Аргун була змушена змінити маршрут і вийти до селища Гуро, долаючи опір повстанців. Бої біля Гуро тривали цілий день, і 1 червня хевсури та кистини зазнали поразки, втративши до 600 убитими. Після цього селище було взято штурмом, хевсури втратили ще 80 осіб убитими.[1]
Бої навколо Шатілі були важкими й тривали кілька днів. Російські колонни під командуванням Симановича, Сталя, Тихановського та інших генералів стикнулися з серйозним опором. Кожна зі сторін прагнула захопити цей стратегічно важливий пункт. Хевсури на чолі з Батонішвілі зробили все можливе, щоб утримати Шатіль і не допустити втрати своєї головної фортеці.
Артилерія відіграла важливу роль у цих боях. Російські війська використовували важку артилерію для обстрілу укріплених позицій хевсурів, щоб ослабити їхній опір. Бомбардування було частиною стратегії російських сил, оскільки прямі штурми через ущелини та інші природні перепони були складними і не завжди результативними. Однак артилерія не завжди була ефективною в умовах гористої місцевості, де укріплені позиції хевсурів давали їм перевагу.
2 червня під час просування до Шатілі відбулася невелика перестрілка з ар’єргардом супротивника. 3 червня хевсури та кистини зайняли усі скелі та висоти, намагаючись зупинити наступ росіян. Флангові загони росіян вибили супротивника з висот, завдавши їм значних втрат. Багато хевсурів, як зазначав Ртіщев, втратили рішучість і залишили саму фортецю Шатілі, яка одразу була зайнята російськими військами.
Після двох днів запеклих боїв хевсури були змушені відступити, коли росіяни захопили ключову точку – селище Гуро, що стояла в центрі оборони. Це дозволило російським військам прорватися до Шатілі. Однак, навіть після втрати Гуро, хевсури продовжували вести запеклу боротьбу, і селище Шатілі, хоч і здалося, залишалося символом їхньої непокірності.
Завдяки перемозі російських військ у цих боях, Шатілі було захоплено, а хевсури змушені були відступити. Ця перемога забезпечила росіянам контроль над ключовою територією в Хевсуреті, що значно послабило опір місцевих народів і зміцнило російські позиції на Кавказі.[2]
Важливим моментом є те, що, попри офіційну заяву генерала Симоновича про повне знищення Шатілі, фактично російські війська лише частково зруйнували нижній ярус оборонних споруд, залишивши інші частини фортеці, які могли бути використані для подальшої оборони від можливих нападів лезгинів. Це припущення підтримується гіпотезою, що хевсури добровільно здали свою фортецю, щоб уникнути її повного знищення від артилерійського обстрілу, що могло б значно ослабити їхні можливості по захисту території від вторгнення з півдня.
Після захоплення Шатілі, 4 червня генерал-майор Симонович відправив загін під командуванням полковника Тихановського в Кістінські села. Повстанці з числа кистинців були розбиті, а 9 сіл передані вогню. 5 червня загін Тихановського повернувся до Шатілі. 6 червня війська під командуванням Симоновича розпочали зворотний шлях і 7 червня прибули до села Лебайскарі. З 9 по 12 червня війська провели каральні дії, спрямовані на покарання хевсурів за участь у повстанні, під час яких було спалено 20 сіл. Більшість із них були взяті штурмом: Хахматис-джварі, Чорметі, Гудані, Лікокі, Акушо, Бацаліго, Циклідо, Атабеті, Худа, Хорнаулі, Рошкіоні, Кмості, Гелегулі, Барісахо, Уканахо, Чрдилі, Гвелеті, Датвісі та Моцма. У цих боях серед російських втрат був майор, князь Орбеліані(ймовірно Дмитро), поранений під час штурму.
Таким чином, експедиція в Хевсуреті принесла Російській імперії стратегічну перемогу, але з деякими застереженнями щодо методів ведення бойових дій і довгострокових наслідків для місцевого населення. Перемога на Кавказі дозволила російським військам закріпити свої позиції в цьому регіоні, але залишила відкритими питання щодо майбутнього розвитку ситуації в Грузії та взаємовідносин з місцевими народами.[1]