Користувач:Yevhen/Українська мова

Короткий виклад історії української літературної мови

Походження української мови, сучасна та застаріла концепції виникнення та розвитку української мови

Українська мова, як і інші слов'янські мови, виникла безпосередньо з праслов'янської мови. Таке оформлення окремого україномовного ареалу відбулося не одномоментно, а розтягнулося на багато століть, протягом яких в українській мові нагромаджувалися зміни, які відрізняли її від географічно сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.

На сьогодні з різноманітних концепцій розвитку української мови, які пропонувалися у XVIII - XXI ст., виділяють дві основні:

• науково обґрунтована концепція вченого-мовознавця, славіста, доктора філософії, професора Гарвардського та Колумбійського університетів, члена Американського лінгвістичного товариства, Польського інституту мистецтв і науки у США, почесного доктора Альбертського, Люндського, Харківського університетів та Києво-Могилянської академії, академіка Ю. Шевельова, за якою українська мова безпосередньо виділилася з праслов'янської мови; після розпаду праслов'янської мови у племен, які згодом увійшли до української, білоруської та російської націй, сформувалося п'ять діалектів; два з них — києво-поліський та галицько-подільський — утворили українську мову.
  • З точки зору наявності писемних «джерел», за якими можна було відслідкувати фонетичні зміни в українській мові, історію української мови Ю. Шевельов поділив на шість періодів —
    • протоукраїнський період VІІ-ХІ ст.,
    • давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст.,
    • ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст.,
    • середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.,
    • пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст.,
    • сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні.
  • З іншого боку з точки зору внутрішніх (фонологічних) факторів, Ю. Шевельов виділяв такі періоди:
    • формування української мови (VII ст. – прибл. 1125 р. / 1150 р. — до остаточного припинення дії пізньопраслов’янських тенденцій у фонологічній еволюції української мови),
    • період пристосування фонетики української мови до змін першого етапу (від сер. XII ст. до поч. XV ст. у північноукраїнських діалектах та до кін. XV ст. у південноукраїнських діалектах — виправлення «хаотичної» ситуації на синтагматичному рівні мови, упорядкування та обмеження розмаїття звукосполук та типів складів),
    • період усталення тенденцій в українській мові (на півночі України з перших десятиріч XV ст., на півдні України з кін. XV ст – кін. XVIII ст.) та
    • припинення активних змін у фонології української мови (від кін. XVIII – поч. XIX ст.)
• концепція російського вченого-мовознавця кінця XIX — поч. XX ст. О. Шахматова (з українських вчених близькі погляди на походження української мови мав А. Кримський): українська мова нібито походить зі «спільноруської прамови», з якої походять й інші «руські мови» (північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська). Не зважаючи на це О. Шахматов відзначав, що українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою. Концепція О. Шахматова стала базою для радянської офіційної теорії походження слов'янських мов Радянського Союзу, оформленою в працях Ф. Медведєва, М. Жовтобрюха, Ф. Філіна, яка стверджувала, що українська мова відокремилася від «давньоруської мови» у XIV ст. І початкова концепція О. Шахматова, і радянські погляди на походження української мови є застарілими — вони не брали до уваги наявності великої кількості джерел, які підтверджують самостійний розвиток української мови, відсутність фонологічних процесів, притаманних українській мові, в сусідніх слов'янських мовах (у рамках уявної «спільносхіднослов'янської мовної єдності» не було спільних процесів еволюції української, білоруської та російської мов — кожна з мов розвивалася окремо) та безперервність змін в українській мові від моменту розпаду праслов'янської мовної єдності у VII ст. до сьогоднішнього дня.

Староукраїнська (давньоукраїнська) літературна мова (IX — перша пол. XIV ст.)

Етапи розвитку староукраїнської мови:

• 900/1000 — 1150: християнізація (988), запровадження змодифікованої церковнослов'янської мови з функціями мови церковно-наукових і літературно-художніх жанрів. Староукраїнська мова в правничо-ділових, світсько-літературних жанрах: дружинний епос; літописання. Територіальні лексико-граматичні особливості (Галич — Володимир; Київ — Переяслав — Чернігів; Смоленськ — Полоцьк — Псков; Новгород; Рязань; Суздаль);
• 1180-1240; дезінтеграційні процеси в спільній церковнослов'янській мові. Остаточне виділення протоукраїнського, протобілоруського та обох проторосійських наддіалектів, інтегрованих згодом у російську мову внаслідок занепаду ъ, ь (звуження голосних о,е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові). Занепад Києва, зменшення українського мовного обширу на південному сході (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), утрата Пониззя, подальша колонізація Карпат; латинська літературно-ділова мова на Закарпатті під Угорщиною (до кінця XVIII ст.), церковнослов'янізми, грецизми, старошведські й тюрські впливи в лексиці;
• 1240 -1350: галицько-волинська доба — латино-угорські й польські впливи в лексиці, литовсько-болгарські впливи на півночі й північному сході; поява на півдні (Молдова–Буковина) динамічного румунського етносу, продовження процесів попереднього періоду.

Уживання староукраїнської літературної мови у світському письменстві в різноманітних сферах (багатство стилів і жанрів):

• науково-юридична і канцелярсько-ділова сфери („Руська правда”, грамоти з різних територій Київської Русі, договори руських князів з іншими народами);
• літописна література („Повість минулих літ”, „Галицько-Волинський літопис”);
• художня спадщина („Слово о полку Ігоревім”);
• епістолярна спадщина (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Уживання церковнослов'янської мови (літературної) в конфесійному письменстві в таких стилях:

• літургійному (Остромирове Євангеліє 1056-1057рр., Галицьке Євангеліє 1144р.);
• житійному (Житіє Феодосія Печерського”, „Сказаніє о Борисі і Глібі”);
• проповідницькому („Поученіє Кирила Туровського”, „Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона).

Взаємодія і взаємовплив староукраїнської й церковнослов'янської мов.

• Внесення церковнослов'янізмів у староукраїнські пам'ятки (післямова до Остромирового Євангелія 1057р., Ізборники 1073р. і 1076р., напис на Тмутараканському камені 1068р.)
• Внесення елементів староукраїнської мови в оригінальну церковну літературу („Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона, „Сказаніє о Борисі і Глібі”, літописання Нестора, „Поученіє” Кирила Туровського; переклади: „Хроніки” Георгія Амартола, „Історія юдейської війни” Йосипа Флавія, повість „Александрія” Козьми Індікоплова, „Житіє чоловіка Божого Олексія”).
• Фольклор як одне з найважливіших джерел староукраїнської літературної мови („Моління Данила Заточника”, „Слово про загибель руської землі”).

Проблема відношення церковнослов'янської мови до староукраїнської літературної мови на народній основі висвітлювалася у працях В.І.Ламанського, М.К.Нікольського, С.П.Обнорського, І.І.Срезневського, О.О.Шахматова, В.М.Історіна. Загальна характеристика мовної ситуації в Київській Русі висвітлювалася в працях визначних українських учених Олекси Горбача, Степана Смаль-Стоцького, Агатангела Кримського, Іларіона Свенціцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Євгена Тимченка, Леоніда Булаховського, Василя Німчука, Григорія Півторака, Івана Ющука. Староукраїнська й церковнослов'янська мови в цей час існували як самостійні літературні мови зі своїми системами і сферами функціонування, будучи об'єднувальним чинником східних слов'ян.

Середньоукраїнська літературна мова (середина XIV — XVIIст.). Литовсько-польська доба (1350-1650).

• Доля українців після розпаду Київської Русі. Захоплення українських земель Литвою і Польщею. Утворення (XIVст.) Молдавської держави, у складі якої опинилися Буковина.
• Літературні мови XIV — першої пол.XVст : слов'яноруська (церковнослов'янсь-ка) і руська (українська ділова) мови. Ствердження державності „руської” мови у другому виданні „Литовського статуту”. „Судебник” Казимира Ягайловича (1468).
• Особливості мови українських грамот XIV-XVст., близькість її до розмовного мовлення. Діалектні риси в мові грамот. Створення спільних варіантів ділових жанрів літературної мови (українсько-білоруського в Литовському князівстві на полісько-волинській основі), українсько-молдавського (на південно-західній та покутсько-наддністрянській основі) в Галичині й Буковині.
• Переклади простою мовою богослужебних книг: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський Апостол (1560). Зв'язок цих перекладів з чеськими та польськими перекладами. Відображення в перекладах живої народної мови. Виникнення друкарства в Україні. Перші друковані праці: „Євангеліє учительноє” (1559), Острозька Біблія (1580-1581). Значення друкованих видань для уніфікації мови.
• Правописна строкатість пам'яток, писаних простою мовою на народній основі, що зумовлена: а) невідповідністю кириличної азбуки звуковій системі української мови; б) невідповідністю правописних норм церковнослов'янської й простої літературно-писемної мови фонетико-морфологічним нормам української мови; в) намагання оборонців церковнослов'янської мови під впливом реформ Є. Тирновського ліквідувати не лише в мові, а й у правописі місцеві особливості; г) кваліфікацією, грамотністю автора чи писаря.
• Політика польських феодалів після Люблінської унії 1569р., спрямована на переслідування української мови і культури.
• Полонізми й латинізми в тогочасній українській літературній мові, наслідування стилістичних прийомів польсько-латинських зразків. Взаємовпливи української й польської мов унаслідок контактів українського і польського народів.

Відображення живої української мови в діловому українському письменстві та літописах:

• мова українських грамот XIV-XV ст., близькість її до розмовної мови. Діалектні риси в мові грамот. Наявність у мові грамот архаїчних, книжних огласовок і форм поряд із огласовками й формами живої розмовної мови;
• мова актово-урядових документів XVI-XVIIст. (зокрема так званих „гродських книг”). Зв'язок мови актово-урядових документів з живими українськими говорами. Церковнослов'янізми, полонізми і латинізми в актово-урядовій мові цієї доби;
• мова українських літописів першої половини XVIIст. — Львівського, 2-го Київського та Густинського.

Виникнення братських шкіл (кінець XVIст.), складання для них церковнослов'янських граматик, створених за греко-латинськими зразками: „Граматика словенска язіка…” (1586), „Граматика доброглаголиваго еллинословенского языка” (1591”), „Грамматіка словенская” Лаврентія Зизанія (1596), „Грамматіка словенския правилное синтагма” Мелетія Смотрицького (1619), Кам'янецька (1638).

Спроба Івана Ужевича скласти граматику ділової української мови на південно-західній українській основі (рукописна „Граматика словенская” (1643,1645), популяризація і зміцнення позицій української літературно-писемної мови.

Лексикографічні описи церковнослов'янської мови з українськими тлумаченнями („Лексис…” Лаврентія Зизанія(1596), „Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто” невідомого автора, „Лексыконъ словеноросскый..” Памва Беринди (1627), „ Синоныма славенороська” (XVIIст.); латино-слов'янські словники (Є.Славинецького, А.Корецького- Сатановського (бл. 1642).

Розвиток церковно-релігійної публіцистики полемічного характеру на народномовній основі, спрямованої проти полонізації та латинізації української мови („Писание к утекшим от православное веры епископам…”, „Краткословный ответ Феодула… против безбожного … писания Петра Скарги”, „Порада” Івана Вишенського, „Пересторога” Іова Борецького, „Палінодія” Захарії Копистенського). Роль полемічної літератури в розвитку церковнослов'янської мови.

Мова художньої літератури кінця XVI — першої половини XVIIст.: панегіричні й богословсько-дидактичні вірші (зразок перших — „Выршъ на жалосный погребъ…Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича, приклад других — „Перло многоцьнное” Кирила Транквіліона Ставровецького); драма великоднього циклу „Слово о збуренню пекла”, інтермедії до духовної драми Я.Гаватовича. Пісня про воєводу Стефана „Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш” у „Чеській граматиці” Яна Богослова (складена до 1671 р.) як перша фіксація української поетичної народнопісенної мови та проникнення її в літературу.

Сильні впливи польської й латинської мови на українську ділову, запозичення з польської, німецької, латинської, татарської, а в південно-західних говірках — з румунської та мадярської мов.

Збагачення лексики давньої української літературної мови (головним чином „простої мови”) за рахунок термінології з різних сфер виробництва, культури, побуту, соціальних відносин.

Відносна однотипність мови ділового письменства цієї доби і художньої літератури,писаної „простою мовою”. Ділове, конфесійне і художнє українське письменство XVIст. як свідчення наявності в українській мові основних притаманних їй лексичних, фонетичних і граматичних рис; значна варіантність літературних норм.

Українська літературна мова початкового періоду формування її на народнорозмовній основі. Козацька доба (1648-1780)

• Визвольна війна українського народу 1648-1654рр. проти польського гніту; приєднання України до Росії; розвиток українськомовного ділового жанру в Гетьманщині, витіснення його польською мовою на Правобережжі, російською мовою — на Слобожанщині, пізніше — в Гетьманщині.
• Занепад слов'яноруської (церковнослов'янської) і простої книжної української літературної мови з кінця XVII ст., занепад житійно-повістєвого жанру, полемічної літератури, шкільної драми, духовних пісень та віршів, учительно-проповідних творів, одописно-панегіричних віршувань. Заборони польського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні (1590) і Варшавського сейму (1696) писати по-українськи на Правобережній Україні. Уніфікація тенденцій у церковно-наукових жанрах літературної мови (в Київській академії й у церковних виданнях для школи) в дусі наближення до літературної мови Росії (також у вимові й морфології), витіснення полонізмів, германізмів, латинізмів і замінювання їх церковнослов'янізмами й українсько-російськими архаїзмами; західні (німецькі, голландські, англійські, французькі) мовні впливи (здебільшого лексичні) за російським посередництвом, а на захід від Дніпра — за польським посередництвом.
• Києво-Могилянська академія як найважливіший осередок давньої української літератури й літературної мови на Лівобережній Україні другої половини XVIIст. і першої половини XVIII ст. (мова ділової, церковно-ораторської, історично-наукової, мемуарної та художньої літератури різних жанрів, оригінальної й перекладної тощо). Просвітницько-риторична діяльність Феофана Прокоповича, пов'язане з нею збагачення лексики давньої української літературної мови і прагнення до унормування граматики. Посилення польського впливу на українську літературну мову і переслідування українського письменства на Правобережній Україні, що лишилася під владою Польщі.
• Стилістична строкатість літературної мови XVIIст. — першої половини XVIII ст. Відсутність твердих усталених норм у межах окремих типів мови.
• Реформа алфавіту і графіки Петра I. Значення її для розмежування церковної і світської літератури та для демократизації літературних мов — української, російської, білоруської. Збереження (в обмеженому вжитку) кириличної графіки в Галичині, на Буковині й Закарпатській Україні.

Становлення української літературної мови на загальнонародній основі:

• особливості ділової мови другої половини XVII — початку XVIIIст. (листування гетьманської й полкових канцелярій; листування канцелярії Запорозької Січі; акти полтавського й інших „городових урядів”; закарпатський „Урбар” 1771-1774рр.; галицька „Книжиця для господарства” 1768 та ін.);
• характерні особливості мови „Синопсису” І.Гізеля, літописів Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки;
• мова художньої літератури та публіцистики другої половини XVII- кінця XVIIIст.: шкільних драм, інтермедій, різдвяних і великодніх віршів, ліричних, пародійно-травестійних і сатиричних віршів мандрівних дяків. Виробничо-професійна лексика в мові віршів Климентія Зиновієва сина. Мова віршів Івана Некрашевича. Мовотворчість видатного українського філософа, просвітителя, письменника Григорія Сковороди.

Нова українська літературна мова (кінець XVIII — 40-ві р.р. XIX ст.)

• Поширення української мови на південний схід: виникнення українських степових і кубанських говірок. Виникнення на південному сході (Донбас) та півдні (Кривбас) у зв'язку з розвитком шахтарства й промисловості російського етнічного елементу. Заселення росіянами великих міст, російщення їх (військові гарнізони, чиновництво, російські школи, російська православна церква). Заборона української мови з опорою на тлумачення її як „діалекту російської чи польської мови”: переведення викладання в Києво- Могилянській академії на російську мову (1784), заборона читання молитов і відправлення служби церковною мовою українського зразка (1786), розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття українських церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови (1789), закриття українського (руського) інституту Львівського університету, де на двох факультетах навчання велося українською мовою (1808), постанова сейму про викладання в школах Західної України виключно польською мовою (1817).
• Формування української літературної мови, побудованої на народній основі. Історична роль у цьому процесі південно-східного наріччя і зокрема середньонаддніпрянських говорів.
• Народна основа мови творів І.Котляревського. Широке, але переважно бурлескне використання І.Котляревським української розмовної мови і мовних багатств усної народної творчості в „Енеїді”. Строкатість у мові творів І.Котляревського лексичних , фонетичних і граматичних явищ. Елементи давньої української літературної мови в „Енеїді”, мова п'єси „Наталка Полтавка”. Значення творчості І.Котляревського в історії української літературної мови.
• Боротьба в Галичині за літературну мову на народній основі („Русалка Дністровая”).
• Розвиток української літературної мови в період від І.Котляревського до Т.Шевченка. Полеміка навколо питання про право на існування літератури, писаною народною українською мовою. Обстоювання цього права М.Максимовичем, В.Далем, О.Павловським, Г.Квіткою-Основ'яненком та ін. Спроба створення „серйозного” („середнього”) стилю в українських ліричних поезіях, баладах і прозі (П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, поети-романтики, Г.Квітка-Основ'яненко) та пов'язане з цим збагачення літературної мови в галузі лексики (переважно за рахунок лексики народної мови, частково церковнослов'янізмів), фразеології й синтаксису. Широке і стилістично різноманітне використання усної народної творчості, зокрема пісенної мови та розмовно-побутової мови різних верств села і міста. Використання поетами-романтиками мовних засобів історичних дум, ліричних пісень, народної фантастики, а також звукопису та ритмічних синтаксичних фігур (анафоричні звертання і запитання, розгорнені періоди та ін.).
• Перші спроби української публіцистичної прози: „Супліка до пана іздателя” Г.Квітки -Основ'яненка; „Супліка до Грицька Квітки” та „Писулька до того, котрий щобожого місяця Українського Гінця по всіх усюдах розсилає” П.Гулака-Артемовського; „Так собі до земляків” Є.Гребінки; „Передмова” Т.Шевченка до „Гайдамаків” і його ж передмова до другого (нездійсненного) видання „Кобзаря” 1847р.; публіцистика „Русалки Дністрової” тощо.
• „Граматика малороссийского наречия” О.Павловського (1818). Інші граматики та граматичні праці першої половини XIXст. (І.Могильницького, Й.Лозинського, М.Лучкая, Й.Левицького). Словники української мови першої половини XIXст.
• Варіантність граматичних норм української літературної мови в першій половині XIXст. Полеміка навколо питання граматичної і правописної нормалізації української літературної мови (М.Максимович, Г.Квітка-Основ'яненко).
• Правописні системи першої половини XIX ст. в Східній і Західній Україні.

40-ві рр. XIX — початок XX ст.

• Новий етап у розвитку української літератури й української літературної мови у зв'язку з появою „Кобзаря” Т.Шевченка. Мовотворчість Т.Шевченка, його погляди на художнє слово. Народні й книжні джерела мови Т.Шевченка. Семантико-стилістичне використання церковнослов'янізмів у мові Т.Шевченка. Синтез різнорідних складників у єдиній мовностилістичній системі, яка становить основу сучасної української літературної мови. Роль Т.Шевченка у створенні лексичних, фонетичних і граматичних (морфологічних, синтаксичних) норм української літературної мови. Мова поезії та драматургії Т.Шевченка. Багатство мовних засобів поезії Т.Шевченка, зумовлене ідейно-тематичними аспектами його творчості. Творчість Т.Шевченка у контексті слов'янських культур. Епохальне значення Т.Шевченка для розвитку української літературної мови. Т.Шевченко — основоположник нової української літературної мови і нової української літератури.
• Загальна характеристика розвитку української літературної мови другої половини XIX — початку XX ст. Розширення сфер застосування української літературної мови на Східній та Західній Україні: а) художня література; б) проза і публіцистика; в) театр; г) частково наука і школа ( в тому числі недільні школи кінця 50-х — початку 60-х рр. XIXст. у Західній Україні).
• Збагачення української літературної мови новими лексичними і стилістичними засобами у зв'язку з розвитком суспільно-політичних відносин, науки, техніки й мистецтва. Освоєння українською літературною мовою народнорозмовної лексики і фразеології. Формування і зростання наукової, філософської, суспільно-політичної й технічної термінології. Переосмислення старих слів і висловів, церковнослов'янізмів та діалектизмів. Розвиток словотворення. Основні засоби словотвору в різних стилях і жанрах української літературної мови. Збагачення стилістичних засобів і прийомів літературної мови.
• Дальший розвиток основних стилів української літературної мови (насамперед мови художньої літератури) наприкінці XIX — на початку XX ст. Основні тенденції розвитку й удосконалення морфологічної і синтаксичної систем у різних стилях літературно-художньої мови та публіцистики. Лінгвоцид уряду російської імперії щодо української мови: заборона видавати підручники, літературу українською мовою (1863, 1876, 1895, 1914 рр.), заборони викладати в школах українською мовою (1864, 1881, 1909 рр.), заборона українських театральних вистав (1884). Виступи на захист української мови російських передових учених (академіки О.О.Шахматов, Ф.С.Корш, П.Ф.Фортунатов та ін.) проти утисків української літератури й мови. Припинення переслідувань українського слова під час революції 1905р. і відновлення їх у наступні роки реакції.
• Боротьба визначних діячів української культури за право вільного розвитку української мови й культури та право українців здобувати вищу освіту рідною мовою. Пантелеймон Куліш як „історик та ідеолог” (І. Огієнко) української мови.
• Умови розвитку української літературної мови на Західній Україні в обстановці буржуазно-клерикальної реакції й переслідувань з боку цісарського уряду австрійської монархії.
• Нова філософія української літературної мови в науковій діяльності Михайла Драгоманова.
• Українське національне відродження (друга половина XIX — початок XX ст.).
• Мовні дискусії про становище, стан і шляхи розвитку української літературної мови, про єдину соборну українську мову для українців усіх регіонів. Історико-етнографічні, романтичні та позитивістські, прагматичні погляди на українську мову та її перспективи.
• Роль І.Нечуя-Левицького в історії української літературної мови.
• Панас Мирний про історію літературної мови і шляхи розвитку української літературної мови.
• Мовні позиції та мовотворча діяльність Бориса Грінченка.
• Боротьба Івана Франка за єдину українську літературну мову.
• Значення мовотворчості Лесі Українки для розвитку української літературної мови. Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка про стан і майбутнє єдиної української мови.
• Українська мова в науковій і художній діяльності Михайла Грушевського.
• Агатангел Кримський як історик української літературної мови.
• Праці Івана Огієнка з історії української літературної мови.
• Відображення стилістичної різноманітності літературної мови й особливостей мови різних соціальних верств у художній літературі середини XIXст. — початку XXст. (Марко Вовчок, Л.Глібов, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, Панас Мирний, І.Франко, І.Тобілевич, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, А.Тесленко, В.Стефаник, О.Кобилянська та ін.).
• Питання граматичного й лексичного унормування української літературної мови в українській пресі XIX — початку XX ст. Граматики й словники другої половини XIX –початку XX ст. Критична оцінка цих граматик і словників. Правописні системи другої половини XIX — початку XXст. у Східній та Західній Україні. Боротьба за створення єдиного українського правопису.

Українська літературна мова за радянських часів

• Жовтневий переворот у Петрограді (1917р.) і національно-визвольна боротьба українців. Українська академія наук, інститут української наукової мови.
• Культурна революція і поширення норм літературної мови в народних масах. Роль народної інтелігенції в розвитку української літературної мови. Основні напрями розвитку і джерела збагачення української літературної мови в різні періоди радянської доби.
• Розширення і збагачення словникового складу мови у зв'язку з докорінними змінами в житті народу. Характер словникових змін на різних етапах розвитку суспільства. Нова термінологія, нові слова і нові значення слів радянської доби. Збагачення української термінології в епоху НТР. Основні шляхи і способи словотворення. Процес вироблення єдиних орфоепічних і граматичних норм української літературної мови для всіх українських земель. Проблеми створення єдиного українського правопису. Мова засобів масової політичної й ділової інформації. Зміни у співвідношенні стилів на новому етапі розвитку української літературної мови . Доба українізації і її трагічний кінець. Обмежене використання української мови в державних, наукових і ділових сферах у 40-80-х роках XXст.
• Найважливіші граматики української мови : „Сучасна українська літературна мова” за ред. Л.А.Булавського у двох томах (1952); „Курс сучасної української літературної мови” (Б.М.Кулика і М.А. Жовтобрюха, у двох частинах); „Сучасна українська літературна мова” за ред. І.К.Білодіда у п'яти томах. Підручники з української мови для вищих навчальних закладів і шкіл.
• Найважливіші словники радянської доби: „Русско-украинский словарь” (1948), „Русско-украинский словарь” (1968) у трьох томах, „Українсько-російський словник” у шести томах (1953-1963), „Етимологічний словник української мови” (у 7 т.–1982–1985,—Т.1—3), „Фразеологічний словник української мови” у двох томах (1998), тлумачний „Словник української мови” (1970-1980) в одинадцяти томах, „Українська мова. Енциклопедія” (2000) та ін.
• Видання історичних пам'яток української мови. Відображення розвитку української літературної мови в українській художній літературі (мовотворчість Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха та ін.).
• Високий рівень перекладацького мистецтва в галузі художньої літератури. Українське мовознавство в діаспорі.

Доба нової державності української мови

• Державність української мови. Правова основа державності української мови. Закон про мови в УРСР (1989р.). Конституція України (1996р.) про мову (стаття 10). Мовні обов'язки громадян. Українська мова як державна і як рідна в освітній системі, у державному і громадському житті.
• Розширення сфер функціонування української мови на всіх рівнях державного і суспільного життя.
• Збагачення виражальних засобів української мови (зміни в лексиці, фразеології).