Перейти до вмісту

Кшиштоф Дунін-Карвіцький

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Дунін-Карвіцький.
Кшиштоф Дунін-Карвіцький
пол. Krzysztof Dunin-Karwicki
Народився1757[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область, Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер1813 Редагувати інформацію у Вікіданих
Хмельник, Келецький повіт, Свентокшиське воєводство, Республіка Польща або Мізоч, Здолбунівський район, Рівненська область, Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
КраїнаРіч Посполита
 Російська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьполяк
Діяльністьофіцер Редагувати інформацію у Вікіданих
УчасникРосійсько-польська війна 1792, Битва під Дубенкою, Битва під Борушківцями і Битва під Зеленцями Редагувати інформацію у Вікіданих
Титулграф Редагувати інформацію у Вікіданих
Посадапосол Сейму Речі Посполитої[d] Редагувати інформацію у Вікіданих
Військове званнягенерал-лейтенант Редагувати інформацію у Вікіданих
Конфесіякатолицтво Редагувати інформацію у Вікіданих
РідДунін-Карвіцькі гербу Лебідь Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоЮзеф Каєтан Дунін-Карвіцький Редагувати інформацію у Вікіданих
РодичіЮзеф Дунін-Карвіцький Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зФранцішка Малаховська
ДітиАнна
Казімеж Кшиштоф Ян
Нагороди
орден Святого Станіслава

Кшиштоф Дунін-Карвіцький (пол. Krzysztof Dunin-Karwicki; нар. 1757, Мізоч — пом. 24 січня 1813, Хмельник)  — державний і військовий діяч Речі Посполитої.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Походив з Мізоцької (Волинської) гілки польського шляхетського роду Дуніних-Карвіцьких гербу Лебідь. Другий син Юзефа Каетана Дунін-Карвіцького (бл. 1700-1785), маршалка коронного трибуналу, та Гелени Шембек зі Слупова (1720-?). Народився 1757 року у м.Мізоч.

Протягом 1774—1777 років служив у коронному війську, потім подав у відставку. 1777 року батько відправив його у подорож за кордон, зокрема, для подальшого навчання, звідки Кшиштоф повернувся 1779 року. 1780 року був обраний послом на Сейм від Київського воєводства[3] від маєтків Любарського і Карповецького[4], які отримав у власність від батька ще за життя останнього[5].

Після смерті батька 1784 року, Кшиштоф одідичив Мізоцький маєток і на виборах 1788 року був знову обраний послом на Сейм уже від цієї місцевості. Брав участь у Чотирирічному сеймі 1788-1792 років[6].

25 лютого 1789 року отримав звання ротмістра національної кавалерії. 6 березня цього ж року був призначений начальником 1-го полку передової гвардії імені Королеви Ядвіги після відставки Адама Шидловського[6].

Кшиштоф очолював свій полк під час війни проти Російської імперії 1792 року. Брав участь у битвах під Борушківцями, під Жилинцями; відзначився в битві під Дубенкою, під час якої відбив прорив російської кавалерії до тилу польських позицій. 1 серпня 1792 року йому було надано звання генерала-майора коронного війська[7].

Після перемоги Тарговицької конфедерації, як і більшість інших генералів, подав у відставку. Проте спочатку отримав тримісячну відпустку, потім йому ще протягом 1792-1793 років подавалися рапорти від полку як керівникові. 1793 року був нагороджений орденом Святого Станіслава[6].

Під час повстання 1794 року Тадеуш Костюшко розраховував на активну участь Кшиштофа та написав йому дружній лист від 17 червня, у якому закликав приєднуватися до повстанців. З цим листом Кшиштофу також був наданий патент на звання генерал-лейтенанта[6]. Щодо участі останнього у повстанні є протилежні свідчення. За одними, генерал приєднався до повстанців, відбув усю кампанію[8][9]. Під час битви за Прагу він із залишками полку зумів зберегти прапор підрозділу, який по завершенню бойових дій генерал відіслав до Пулав як національну пам'ятку[10]. За іншими, він так і не приєднався до повстанців і залишився на Волині[11][12].

Після третього поділу Речі Посполитої 1795 року генерал прийняв підданство Російської імперії, залишив державну службу й оселився на Волині, у своєму мізоцькому маєтку та сконцентрувався на родині та управлінні маєтностями. Завдяки йому та його дружині Францішці Мізоч став значним культурним і соціальним центром. Граф облаштував там чудову резиденцію, яку відвідували натовпи гостей з різних країни. На межі XVIII-XIX століть був створений парковий ансамбль (тепер — Мізоцький парк) навколо резиденції, для чого до цієї роботи був запрошений друг графа, відомий ірландський майстер садово-паркового мистецтва Деніс Макклер[13]. Граф також 1795 року[14] став фундатором мізоцького костелу Святого Яна Непомуцького, будівництво якого було завершене 1832 року його сином Казімєжем[15]. 1913 року вдячні нащадки в костелі повісили портрет Кшиштофа та була вмурована плита з написом: «Перед Богом велика в коханні заслуга, бо воно тримає меча і хреста, і селянського плуга. Засновникові цього костелу в річницю його пам'яті»[16]. Розбудовував активно господарство, сприяв зведенню численних корчем, млинів, гуралень, цегелень, тартаків.

На початку XIX століття родина Кшиштофа Дуніна-Карвіцького об'єднала під своєю владою весь Любарський ключ[17]. Генерал придбав у місцевого лікаря Меніха його будинок, значно розширив його та перебудував на палац в італійському стилі. «Палац з легкою колонадою, оточений водою та парком, вважався одним з найкрасивіших особняків на Волині». Фактично без суттєвих зовнішніх змін він проіснував до 1870-х років[18][19]. За палацом був закладений парк, ймовірно Макклером, який в той час працював в Мізочі[20].

У листах Кшиштоф неодноразово обговорював проблеми освіти краю з видатними діячами в цій галузі Тадеушем Чацьким і Гуго Коллонтаєм[21], співпрацював з першим на освітянській ниві у своїх маєтках на Волині та біля Кельці. За порадою Чацького, який був родичем дружини Францішки та часто гостював у Мізочі, граф заснував у жовтні 1803 року[22] парафіяльну школу в місті та надав їй фундуш. Подружжя також значилися в списку опікунів Кременецького ліцею, куди віддали сина на виховання[13]. Також, він сприяв підвищенню значення Любарської домініканської школи серед інших навчальних закладів краю[23].

Помер Кшиштоф Дунін-Карвіцький 24 січня 1813 року[16] в Хмельнику.

Власність

[ред. | ред. код]

Володів Мізоцьким ключем, у котрому нараховувалося 2 664 «ревізькі душі» (тобто приватнозалежні особи чоловічої статі), та Любарським ключем.

Після смерті графа, його вдова Францішка 1829 року розділила волинські маєтності: Мізоцький ключ дістався сину Казімежу, Любарський — доньці Анні[24].

Родина

[ред. | ред. код]

1793 року одружився з Францішкою Малаховською (?1770-1843) — донькою великого коронного канцлера Яцека Малаховського[25]. Діти:

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ NUKAT — 2002.
  2. ↑ MAK
  3. ↑ Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, s . 94.
  4. ↑ Józef Dunin-Karwicki, Jak to in illo tempore bywało. Krakow, 1896, s. 5.
  5. ↑ Józef Dunin-Karwicki, Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. Kraków: Spółka Wydawnicza Polska, 1897, ss. 47-48.
  6. ↑ а б в г Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, s . 95.
  7. ↑ Bronisław Gembarzewski. Rodowody pułków polskich i oddziałów równorzędnych od r. 1717 do r. 1831. Warszawa: Towarzystwo Wiedzy Wojskowej, 1925, s. 11.
  8. ↑ Józef Dunin-Karwicki. Z zamglonej i niedawno minionej przeszłości: opowiadania historyczne. Warszawa, 1901, s. 22.
  9. ↑ Фелонюк А. До питання про дідичну приналежність Мізоча у XVIII на початку ХХ століття // Слов'янський вісник. Серія «Історичні науки»: Зб. наук. праць. — Рівне, 2005. — Вип. 5. — С. 38.
  10. ↑ Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, ss . 95-96.
  11. ↑ Jadwiga Hoffman, Udział Wołynia w powstaniu kościuszkowskim, «Rocznik Wołyński», t. II, Równe 1931, s. 79.
  12. ↑ Карліна О. Мізоцький ключ Дуніних-Карвицьких (кінець XVIII — перша половина XIX ст.) // Дермань і Мізоч в історії та культурі Волині.— С. 142.
  13. ↑ а б Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej, Tom 5, Województwo wołyńskie, 1994, ss. 247—253.[1]
  14. ↑ Михальчук Р. Мізоч на Рівненщині: історія та сьогодення // Гардаріка: матеріали Всеукр. конкурсу наук.-популяр. статей / редкол.: І. В. Постольник та ін. — Х. : Право, 2015. — С. 125.
  15. ↑ Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, s . 96.
  16. ↑ а б Палацово-парковий ансамбль в Мізочі: минуле і сучасне. Православна Здолбунівщина. Офіційний сайт Здолбунівського благочиння Рівненської єпархії УПЦ. Архів оригіналу за 4 травня 2022. Процитовано 20 травня 2022.
  17. ↑ Józef Włast. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. — Spółka Wydawn. Polska, 1896. — s. 47.
  18. ↑ Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. — Tom 5. «Województwo wołyńskie», 1994. — S. 210—212. [2]
  19. ↑ Михайлишин О. Л. План містечка Любара 1897 року як джерело до вивчення його архітектурно-планувального розвитку // Архіви — скарбниця людської пам'яті. — Житомир: Волинь. — Т. 26. — ISBN 966-690-010-6. — С. 70-75. [3]
  20. ↑ Палац в селищі на Житомирщині, яке було засноване ще в середині XIV століття. DKS Новини.
  21. ↑ Józef Dunin-Karwicki. Z zamglonej i niedawno minionej przeszłości: opowiadania historyczne. Warszawa, 1901, s. 24.
  22. ↑ З історії освіти в Мізочі. Парафіяльне училище (1803-1917 рр.). Мізоцький навчально-виховний комплекс «загальноосвітня школа І-ІІ ступенів -ліцей». Архів оригіналу за 26 жовтня 2018. Процитовано 20 травня 2022.
  23. ↑ Pamiętniki Szymona Konopackiego. — Warszawa: Drukarnia Granowskiego I Sikorskiego, 1899. — S. 29.
  24. ↑ Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911, ss . 96, 97.
  25. ↑ Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, t. XI. Warszawa. 1880-1902. с. 493.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • H. P. Kosk — Generalicja polska t. 1 wyd.: Oficyna Wydawnicza «Ajaks» Pruszków 1998.
  • Kazimierz Pułaski, Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy: monografie i wzmianki T.1, 1911.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Кшиштоф_Дунін-Карвіцький&oldid=43858865