Лезинський Михайло Леонідович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лезинський Михайло Леонідович
Народився5 квітня 1931(1931-04-05)
Одеса, Українська СРР, СРСР
Помер16 липня 2014(2014-07-16) (83 роки)
Хайфа, Хайфський округ
Країна СРСР
 Україна
 Ізраїль
Діяльністьписьменник
Мова творівросійська
Жанрроман
Сайт: lezinskiji.ucoz.ru

Лезинський Михайло Леонідович (5 квітня 1931, Одеса, СРСР — 16 липня 2014, Хайфа, Ізраїль) — російськомовний письменник України, поет, художник, автор понад сорока книг, опублікованих видавництвами України, Росії, Узбекистану, член спілки письменників Росії, України.

Біографія

[ред. | ред. код]

З 1934 по 1954 роки жив з батьками в Карелії в місті Сегежа, де його батько, Леонід Самойлович Лезинський, відбував заслання на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Пізніше його перевели в карельський Сегежлаг і звільнили від конвою, після чого до нього в Сегежу переїхала вся сім'я: дружина, дочка Валя і син Михайло.

У 1941 році батько пішов добровольцем на фронт, потрапив у штрафний полк і в листопаді 1942 року загинув під Смоленськом[1] . Про свого батька (в творах виведений під прізвищем Кучаєв) Михайло Леонідович написав дві книги: «Шляхами війни» (видавництво «Веселка») і «Рядові воєнного дитинства» (видавництво «Таврія»). За словами самого письменника, Кучаєв — псевдонім його батька часів Громадянської війни.

Закінчивши ремісниче училище і відслуживши у Червоній Армії три з половиною роки, Михайло Леонідович відправився в Севастополь, де працював електриком. У той же час Лезинський підробляв кореспондентом у місцевій газеті.

Перше його оповідання «Вічний вогонь» було надруковане в газеті «Слава Севастополя», звучало зі сцени Кремлівського Палацу з'їздів.[2] Деякий час по тому письменник став дипломантом премії імені Льва Толстого. У Севастополі були опубліковані його книги «Над Форосом безхмарне небо», «Світло землі обітованої», «Вони запалюють вогні», розповіді «Про місто моє і про друзів-товаришів». Книжка «Син бомбардира» присвячена підлітку-герою Кримської війни Миколі Піщенку.

Після розпаду СРСР — публікувався в журналах Якутії, Сибіру, Казахстану.

У 1996 році з Севастополя репатріювався в Ізраїль, де продовжував друкуватися.

Пішов з життя в липні 2014 року. Причиною цього став другий інфаркт.[3]

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Они зажигают огни (1962)
  • Мой друг — сотрудник КГБ (1998)
  • Если бы из меня не вышел писатель — стал бы уголовником (2000)
  • Люди и звери
  • Избранное не для избранных
  • Большая-пребольшая сказочка для Мих, Вась, Петь, Генрихов…
  • Колючая Арктика
  • Сын бомбардира
  • Живи, Вилор! (В память о подвиге Вилора Чекмака)
  • Рядовые военного детства
  • Мы с тобой Макаренки
  • Причастные лично
  • На крымских перекрестках
  • Истории связующая нить (1996)
  • Севастополь литературный (1995)
  • Песни нищенских лет (1995)
  • Встречи в Байдарской долине

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Память народа[недоступне посилання з Сентябрь 2019]
  2. Иван Тучков, Война и мир Михаила Лезинского. Архів оригіналу за 8 вересня 2019. Процитовано 31 липня 2020.
  3. Светлана Эр, Ко дню рождения писателя Михаила Лезинского.

Посилання

[ред. | ред. код]