Лідія Шоле
| Лідія Шоле | ||||
|---|---|---|---|---|
| пол. Lidia Szole | ||||
 | ||||
| При народженні | Лидия Эзровна Шоле | |||
| Народження | 2 грудня 1896 або 25 лютого 1896 Тракай, Віленська губернія, Російська імперія або Санкт-Петербург, Російська імперія | |||
| Смерть | березень 1943 | |||
| Варшава, Генеральна губернія, Третій Райх | ||||
| Країна |  Російська імперія.svg){kind=small} Польська Республіка | |||
| Жанр | художниця, декораторка | |||
| Навчання | Stephen Báthory Universityd і Академія красних мистецтв Франції | |||
| Діяльність | художниця, художник сцени | |||
|
| ||||
Лідія Езровна Карака́ш-Шоле́ (пол. Lidia Karakasz-Szole 2 грудня 1896, Троки — березень 1943, Варшава) — польська художниця і декораторка, авторка герба польсько-литовських караїмів.
Народилася в Троках в заможній караїмській сім'ї. Батько — Езра Самойлович Шоле (? — 1908, Санкт-Петербург), власник заснованої в 1884 році в Санкт-Петербурзі гільзової фабрики «Е. Шоле і Ко», походив із бахчисарайських міщан[1][2][3]. Мати — Трокска міщанка Емілія (Каміля) Йосипівна Лобанос (1873 — ?), Дочка габба і бургомістра Трок Йосипа Ілліча Лобаноса (1830—1904)[4][5][6]. Дядько — Йосип Йосипович Лобанос (1880—1947), газзан у Вільно і Луцьку, в юності працював на гільзовій фабриці Езри Шоле[7]. Бабуся — Емілія-Ахува Ананьевна Лобанос (1847—1927), дочка молодшого газзана трокської кенаси Ананії Абковича. Незабаром після народження дочки сім'я Шоле переїхала в Санкт-Петербург. 9 вересня 1900 року біля Лідії народилася молодша сестра Наталя. Овдовівши, їх мати вийшла заміж за вихователя своїх дітей Іллю Юткевича, випускника юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету.
У 1914 році закінчила приватну гімназію княгині Оболенської [8]. Після 1918 року сім'я перебралася в Вільно, де Лідія надійшла в Університет Стефана Баторія на факультет витончених мистецтв. В середині 1920-х років вирушила в Париж, де продовжила вивчати живопис в Академії витончених мистецтв. У 1926 році виступила на зборах паризьких караїмів-емігрантів з доповіддю про караїмські центри у Вільно і Троках. Повернувшись додому, продовжила свою громадську діяльність. У січні 1923 була обрана членкинею правління Віленського караїмського товариства. Брала участь в житті караїмського аматорського театру. Брала активну участь в діяльності заснованого в 1932 році у Вільно Товариства любителів караїмської історії та літератури, на початку була його секретаркою [8]. Як художниця вона приєдналася до Асоціації незалежних художників. Разом з групою з дюжини інших художників взяла участь в першій виставці цього об'єднання, яка відбулася 20 вересня 1931 року в виставковій будівлі Бернардинського саду в Вільно[4]. Також Лідія Шоле захоплювалася танцями та грою на фортепіано. У 1933 році у Вільно був відкритий клуб «Сморгонь», який відвідували місцеві письменники, художники й музиканти. Шоле була однією з тих, хто придумував і створював художнє оформлення для кожної зустрічі в клубі, що проводилися в середньому кожні два тижні.
В середині 1930-х років з фінансових обставин Лідія Шоле поїхала в Варшаву, де жила в районі Жолібож. Про цей період її життя відомо дуже мало. Швидше за все вона стала декораторкою театру ляльок «Урвіс», заснованому в Варшаві в 1935 році. Після початку війни Лідія не наважилася повернутися в Вільно і продовжила брати участь в діяльності лялькового театру, підтримуваного відділом освіти Польської підпільної держави. У березні 1943 року була затримана нацистами на вулиці біля свого будинку під час облави й там же розстріляна[9]. Її тіло видано не було, а місце поховання невідоме[4] [10]. За непідтвердженою версією Лідія Шоле могла бути зв'язковою Руху Опору Польщі.
Залишила серію картин олією та аквареллю, в тому числі вид трокської кенаси, у 2015 році поміщений на обкладинку книги У. Врублевської «Культурно-просвітницька діяльність караїмів у Другій Польській республіці» (пол. Działalność kulturalno-oświatowa Karaimów w Drugiej Rzeczypospolitej [8]. Ймовірно, Лідія Шоле була й авторкою емблеми караїмського гахана, створеної приблизно в 1929 році. Кілька малюнків цієї емблеми, виконаних Шоле, зберігаються в архіві Серайі Шапшала в Вільнюсі. Згодом ця емблема стала гербом польсько-литовських караїмів[4]. На думку Михайла Кизилова, автором ідеї появи символіки емблеми виступив сам Серайя Шапшал [11].
- ↑ Шоле, Эзра Самуйлович // Петербургский некрополь / Сост. В. И. Саитов. — СПб. : Типография М. М. Стасюлевича, 1913. — Т. 4 (С—Фита). — С. 568.
- ↑ Шоле Э. С. Еврейское кладбище. Еврейская религиозная община Санкт-Петербурга. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Шустов, А. С. Санкт-петербургское купечество и торгово-промышленные предприятия города к 200-летнему юбилею столицы. Архів оригіналу за 23 травня 2021. Процитовано 23 травня 2021.
- ↑ а б в г Mariusz Pawelec. Płomień zgasły przedwcześnie // Awazymyz : pismo Historyczno-Społeczno-Kulturalne Karaimów. — Wrocław, 2011. — Nr 1 (30) (marzec). — S. 12—14. — ISSN 1733-7585. Архівовано з джерела 20 січня 2021. Процитовано 23 травня 2021.
- ↑ Байрашаускайте Т. Татарская и караимская общины в XIX веке: демографический аспект. — Ориент в общественной традиции Великого княжества Литовского: татары и караимы. — Вильнюс, 2008. — С. 51. — ISBN 978-9955-33-346-3. — ISSN 1822-4016.
- ↑ Anna Sulimowicz. Ród Łobanosów – zagłębiając się w przeszłość // Awazymyz : pismo Historyczno-Społeczno-Kulturalne Karaimów. — Wrocław, 2017. — T. 28, nr 3 (56) (wrzesień). — S. 8. — ISSN 1733-7585. Архівовано з джерела 26 лютого 2021. Процитовано 23 травня 2021.
- ↑ Anna Sulimowicz. Hazzan, poeta, tłumacz // Awazymyz : pismo Historyczno-Społeczno-Kulturalne Karaimów. — Wrocław, 2017. — T. 28, nr 3 (56) (wrzesień). — S. 9—11. — ISSN 1733-7585. Архівовано з джерела 23 травня 2021. Процитовано 23 травня 2021.
- ↑ а б в Wróblewska, 2015.
- ↑ Ananiasz Zajączkowski. Pamięci tych co odeszli // Myśl Karaimska. — Wilno, . — T. 23, nr 1. — S. 140. Архівовано з джерела 23 травня 2021. Процитовано 23 травня 2021.
- ↑ Kizilov, 2015, с. 302.
- ↑ Kizilov, 2015, с. 276.
- Kizilov, Mikhail. [1] — Warsaw, Berlin : De Gruyter Open, 2015. — 546 p. — ISBN 978-3-11-042526-0. Архівовано з джерела 23 травня 2021
- Wróblewska, Urszula. [2] — Białystok : Trans Humana, 2015. — 256 p. — ISBN 978-83-64817-12-0. Архівовано з джерела 23 травня 2021
