Марія Темрюківна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Марія Темрюковна)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марія Темрюківна
кабард. Гуэщэней
Народилася1540-ві
Кабарда
Померла6 вересня 1569
Александров
ПохованняВознесенський монастирd
Діяльністьконсортка
Знання мовдавньоруська
Титулдружина імператораd
РідРюриковичі
БатькоТемрюк Ідаровіч
Брати, сестриMamstryuk Cherkasskyd і Mikhail Cherkasskyd
У шлюбі зІван IV Грозний
ДітиVasily Ivanovichd[1]
Перстень-печатка цариці Марії Темрюківни

Цариця Марія Темрюківна (1545/1546—1569) — до хрещення княжна Кученей (кабард. Темрыкъуэ Идар ипхъу Гуэщэней , хрещена 20 липня 1561) — друга дружина Івана Грозного, дочка кабардинського князя Темрюка. Оригінальне ім'я Кученей (кабард. Гуэщэнэ, Гуэщэней ), перекладається з кабардинської як — «очі княжни».

У билинах — Марія Демрюківна (Добрюківна), Крильська цариця, Кримська поляниця[2][3].

Біографія

[ред. | ред. код]

Весілля

[ред. | ред. код]

Через вісім днів після смерті Анастасії «Митрополит, Святителі, Бояри урочисто запропонували йому шукати нареченої: закони пристойності були тоді не суворі»[3]. Іван мав намір одружитися з сестрою польського короля Катериною, однак той зажадав за це Псков, Смоленськ і Новгород.

У 1560 році цар послав сватів Ф. В. Вокшерина і С. Мякиніна на Кавказ «у Черкаских князів дочок дивитися». 15 червня 1561 року княжна Кученей, «з черкас пятигорских дівиця», приїхала в Москву разом з братом Салтанкулом (в хрещенні Михайла). Їм відвели хороми поблизу Кремля. Незабаром цар «княжні Черкаської велів бути на своєму подвір'ї, дивився її і полюбив».

«Пане Теврюге! Аще сицевая доброта дочки твоєї, а нашої великої государині Марії Теврюговни, то государю нашому царю і великому князю Івану Васильовичу улюблена буде, а нас онъ, государ, за це велике дѣло жалувати станетъ, а ця дочко, твоя з нимъ, государемь, царювати въ велицѣй слави станетъ».[4]

6 липня в палацовому Благовіщенському соборі присутніх боярам і духовенству оголосили, що Гошаней готується до обряду хрещення і буде названа Марією — в ім'я святої Марії Магдалини. У той же день цар назвав її своєю нареченою і по древньому російському ритуалу вручив своєї судженої кільце і хустку, унизаний перлами[5]. Афанасій, ще будучи протопопом, оголошував її перед хрещенням[6]. Була охрещена під ім'ям «Марія» митрополитом Макарієм[7]. Після завершення обряду хрещення Іван Васильович за звичаєм підніс Марії золотий хрест-складень, а царевичі Іван і Федір вручили їй хрести, прикрашені діамантами і перлами.

Блюдо Марії Темрюковни. Серед орнаменту розташовано шість клейм з написом: «Божою милістю благочестивого царя і великого князя Івана Васильовича государя всея Русі вироблено блюдо благовірної цариці великої княгині Марії в літо 7000 шістдесять дев'ятого».

21 серпня відбулося вінчання в Успенському соборі. Вінчав молодих митрополит Макарій. Мабуть, весільним подарунком було блюдо з Збройової палати (діаметр — 42,3 см, вага — майже 3 кг), декороване черню, на якому, ймовірно, їй піднесли весільний головний убір[8]. Виготовлене з трикілограмового шматка золота весільного блюда Марії Темрюковни вважається одним із шедеврів, зроблених російськими майстрами золотого справи.

Шлюб Івана, укладений незабаром після смерті його першої дружини Анастасії Романівни, привів до піднесення родичів Марії — князів Черкаських, надалі відігравали велику роль у російській історії. Один з її племінників — Хорошай-мурза, у св. хрещенні Борис Камбулатович, був одружений з рідною сестрою патріарха Філарета Микитовича, Марфою.

Англійський дипломат Джером Горсей писав: «Після цього (смерті Анастасії) він (Іван) одружився з однією із черкеських княжен, від якої, наскільки відомо, у нього не було нащадків. Обряди та свята, що супроводжували цю одруження, були настільки дивними і язичницькими, що важко повірити, що все це відбувалося насправді».

Життя в шлюбі

[ред. | ред. код]

Єдина її дитина, про яку відомо — царевич Василь Іванович — помер у двомісячному віці в травні 1563 року, похований, мабуть, в Архангельському соборі, але його надгробок не зберігся.

У 1562 році і в інші роки супроводжувала царя в об'їзді по монастирях. У липні 1563 року їздила з Александрової слободи з царевичем Іваном Івановичем на прощу в Суздаль, а звідти в Ростов.

У російській історії традиційно прийнято надавати образу Марії Темрюковни негативні риси і вважати її негативним персонажем у житті Івана Грозного, дурно вплинули на його характер. Деякі сучасники звинувачували «злонравную» Марію у «псуванні вдачі» царя і перехід до терору.

Другий шлюб Івана не мав щасливих дій першого. Марія, одною красою полонивши чоловіка, не замінила Анастасії ні для його серця, ні для Держави, яке вже не могло з думкою про Царицю поєднувати думки про Царські чесноти. Сучасники пишуть, що ця Княжна Черкеська, дика вдачею, жорстока душею, ще більш стверджувала Івана у схильності до жорстокості, які не зумівши зберегти кохання його, яка вже скоро минула: бо він вже скуштував небезпечну принадність непостійності і не знав сорому. Байдужий до Марії, Іван пам'ятав Анастасію, і ще років сім, на пам'ять про неї, наділяв багатою милостинею святі монастирі Афонські.[9]

В одному з джерел вона називається «на злі справи падущая». В іншому — хронографі «Про шлюби царя Івана Васильовича» — сказано: «В літо 7069 серпня 21 обручився цар вдруге на Марії Черкаської Горської… тугі нравные і зело люті…» (крутий вдачею і дуже злий). Генріх Штаден пише, що саме вона подала йому раду про створення опричнини:

Деякі [з колишніх великих князів] заводили було опричних порядки, але з цього нічого не виходило. Також повелося і при нинішньому великому князі, поки не взяв він собі в дружини княжна, дочка князя Михайла Темрюковича з Черкаської землі. Вона-то і подала великому князю рада, щоб він відібрав для себе з свого народу 500 стрільців і щедро обдарував їх одягом і грошима і щоб повсякденно і вдень, і вночі вони їздили за ним і охороняли його. З цього і почав великий князь Іван Васильович всієї Русі і відібрав з свого народу, а також і з іноземців особливий обраний загін. І так влаштував опричних і земські[10].

Из песни о царской женитьбе

Царь Иван сударь Васильевич,
Содержатель он всей Руси,
Сберегатель каценной Москвы,
При блаженной его памяти,
Поизволил царь женитися:
Он берёт не у нас в Москве,
Он берёт в иной земле,
У того-ли Темрюка-Мастрюка,
Молодого Черкешинина,
Toe малую сестру.
Да свет Марию Темрюковну,
Он и много приданого берёт:
Двести татаринов,
Полтараста бояринов
И семь сот Донских казаков.
Что ни лучших добрых молодцов[11].

Він же пише, говорячи про батька цариці Темрюка, що «великий князь безчесно обійшовся з його дочкою». Коментатори зауважують з приводу цієї фрази, що з звісткою Штадена про «безчесті» царя відносно дружини перегукуються повідомлення Пискаревського літописця: «а тоді ж опоил царицю Марію Черкаскову», і Горсея: «тим часом він віддалив свою черкесскую дружину, постриг її в черниці і помістив в монастир», також недостовірні[12] — мабуть, він плутає її з однією з таких дружин.

Смерть

[ред. | ред. код]

Марія Темрюківна померла 6 вересня 1569[13] в Александрової слободі після повернення з тривалої подорожі до Вологди. Як часто вказують, в новорічну ніч 1 вересня 1569 року під ранок вона померла. Але, судячи з надгробної епітафії, вона померла «6 вересня 1569 р. о сьомій годині ночі, тобто в перекладі на сучасний добовий рахунок годин — незадовго до півночі. Зустрічається в історіографії дата 1 вересня, яка сходить до Н. М. Карамзіну, по всій видимості, є хибною, оскільки Карамзін посилається на надгробний напис з більш пізнього надгробного пам'ятника, встановленого над могилою Марії (написи XIX ст. на надгробках чоловіків великокнязівського і царського роду в Архангельському соборі містять помилки порівняно з епітафіями XVII ст. на тих же надгробках)»[8].

Опівдні Михайло Темрюкович, Олексій і Федір Басманови, Афанасій Вяземський, Борис Годунов, Глинський, Милославський і Бєльський винесли з царських покоїв покриту шовковими матеріями труну з тілом Марії і встановили її на похоронний віз. Жалобний кортеж рушив до Москви[5].

Як і після смерті Анастасії, Іван підозрював бояр в тому, що вони її «замучили», стверджуючи, що вона «злокозньством отруєна бисть».

«1 вересня 1569 померла дружина Іванова Марія, навряд чи щиро оплакана і самим Царем, хоча для дотримання пристойності вся Московщина мала дотриматися образу глибокої печалі: справи зупинилися; бояри, дворяни, приказні люди наділи смиренні плаття , або траур (шуби оксамитові і камчатні без золота ), у всіх містах служили панахиди; давали милостиню жебракам, вклади в монастирі і церкви; показували гіркоту лицемірну, приховуючи справжню, загальну, що походила від злоби Івана, який через десять днів уже міг спокійно приймати іноземних послів в палаці Московському, але волів за найкраще виїхати зі столиці, щоб в страшній самоті Олександрівської Слободи вигадати нові зради і страти. Кончина двох дружин його, настільки несхожих їх душевних якостей, привели до однакових нещасть: Анастасія взяла з собою чесноти Іванові; здавалося, що Марія заповіла йому перевершити самого себе в лютих вбивствах. Розпустивши слух, що Марія, подібно Анастасії, була отруєна таємними зловмисниками, він приготував тим Московську державу до жахливої несамовитості своєї люті».[14]

Марія Темрюківна була похована у Вознесенському соборі кремлівського Вознесенського монастиря біля західної стіни храму поруч з царицею Анастасією Романівною (зліва від її поховання).

Духовна грамота царя Івана Васильовича (червень-серпень 1572 р.) згадує покійних Марію Темрюківну й наступну дружину Марту Собакину з проханням царевичам Івану і Федору поминати їх: «А що, з гріхом, жон моїх, Марії та Марфи, не стало, і ви б жон моїх, Мар'ю та Марту, а свої благодатні матері [Анастасію Романівну], поминали у всьому по тому, як аз заставив, і поминали б ще їх з усіма своїми батьками незабутньо»[15].

Поховання

[ред. | ред. код]

Місцем її поховання був Вознесенський монастир (Москва). В даний час (з 1929 р. її гробниця в напівклеті Архангельського собору Кремля.

І тако поживе цар Іван Васильович з царицею своєю Марьєю 8 рік і місяць 6. І окормляя бисть від зрадників отрутою від стольника Василя Хомутова з товаришами, їх же цар Іван Васильович злий смерті зрадимо: в котлі звари…

  У 1929 році співробітниками кремлівського музею гробниці з приреченого на знищення Вознесенського собору були перенесені в підвальну палату Архангельського собору, де вони знаходяться і донині. При розтині поховання Марії Темрюковни був виявлений скелет, загорнутий у саван. «Тканина савана, за визначенням В. К. Клейн (тодішній заступник директора Збройової палати з наукової роботи), італійська камка XVI ст. гарної схоронності на зовнішніх частинах. Біля лівого плеча знайдений східний сосудик — мідна сулейка. Пліч її з боку плеча проіржавів і його, таким чином, втрачено. Посудину вилучено з гробниці». Добре зберігся головний убір цариці — волосник, виявлений кремлівськими археологами під керівництвом Т. Д. Панової при дослідженні поховань колишнього Вознесенського монастиря в 1984 році[8]. Череп її погано зберігся, тому відновити скульптурний портрет неможливо[16].

Генеалогія

[ред. | ред. код]

В культурі

[ред. | ред. код]
Пам'ятник в Нальчику
  • У книзі Б. М. Соколова «Шурин Грозного, завзятий борець Мамстрюк Темгрюкович». Спб., 1913 (з приводу книги С. К. Шамбинаго «Пісні-памфлети XVI ст.») даються пісні про царську одруження, пов'язані з іменем Івана Грозного, Марії Темрюковны і шурина улюбленого Мамстрюка (Кострюка) Темрюковича, в деяких переказах приєднуються до пісень про смерть першої дружини Грозного, Анастасії (в піснях Софії) Романівни та її заповітів Грозному: «не одружуватися в матінці проклятої Литві на Марії Темрюковне»[11].
  • У п'єсі О. М. Толстого «Орел і орлиця» (ставилася в Малому театрі)
  • Роман-поема «Гуащэнэ» (2005) кабардинською мовою сучасної поетеси Люби Балаговой.
  • Роман німецького письменника Гайнца Конзаліка «Лейб-медик Цариці» (Der Leibarzt der Zarin).
  • Фільм Павла Лунгіна «Цар» (2009) — актриса Раміля Іскандер.
  • В центрі міста Нальчика їй поставлено пам'ятник з написом на постаменті: «Навіки з Росією», відкритий у 1957 році на честь 400-річчя добровільного входження Кабарди до складу Московської держави.
  • У 1867 році французький композитор Жорж Бізе пише оперу «Іван IV», в якій вільно трактував знайомство і весілля Івана Грозного з Марією Темрюковною.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ А. Э. Василий Иоаннович // Энциклопедический словарь / под ред. К. К. Арсеньев, Ф. Ф. Петрушевский — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1892. — Т. Va. — С. 593.
  2. ↑ Тарланов З. К. Герои и эпическая география былин и Калевалы. Петрозаводск, 2002
  3. ↑ Именник русских былин в записи А. Ф. Гильфердинга, составленный проф. [[Тарланов, Замир Курбанович|З. К. Тарлановым]]. Архів оригіналу за 23 квітня 2014. Процитовано 21 квітня 2014. {{cite web}}: Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  4. ↑ Повесть о женитьбе Ивана Грозного на Марии Темрюковне. Архів оригіналу за 7 квітня 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  5. ↑ а б Российская царица, обратившаяся из ислама (Мария Темрюковна — кабардинская княжна Гошаней). Архів оригіналу за 20 лютого 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  6. ↑ Книга Степенная царского родословия. Архів оригіналу за 20 грудня 2013. Процитовано 7 квітня 2020.
  7. ↑ Мария Темрюковна Кученей. Архів оригіналу за 3 лютого 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  8. ↑ а б в Вещи Марии Темрюковны и их эмблематика[недоступне посилання]
  9. ↑ Карамзин, 1816—1829 — Т. IX — Глава I
  10. ↑ Генрих Штаден. Записки о Московии. Архів оригіналу за 10 січня 2011. Процитовано 7 квітня 2020.
  11. ↑ а б https://xn--90acesaqsbbbreoa5e3dp.xn--p1ai/projects/культура-и-быт-адыгов Быт и культура адыгов]
  12. ↑ Генрих Штаден. Записки немца-опричника. Составление и комментарии к.и.н. С. Ю. Шокарева, М., 2002. Архів оригіналу за 28 грудня 2019. Процитовано 7 квітня 2020.
  13. ↑ Hrono.ru. Архів оригіналу за 3 лютого 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  14. ↑ Карамзін, 1816—1829 — Т. IX — Глава III
  15. ↑ Духовная грамота царя Ивана Васильевича. Архів оригіналу за 30 квітня 2020. Процитовано 7 квітня 2020.
  16. ↑ Жизнь и смерть первых русских цариц. Архів оригіналу за 12 вересня 2018. Процитовано 7 квітня 2020.

Література

[ред. | ред. код]
  • Карамзин Н. М. История государства Российского: в 12 томах. — СПб.: Тип. Н. Греча, 1816—1829.
  • Б. М. Соколов. Шурин Грозного, удалой борец Мамстрюк Темгрюкович. — СПб., 1913.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Марія_Темрюківна&oldid=39397402