Очікує на перевірку

Методологія історії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Методологія історичної науки (історії) — спеціальна історична дисципліна, яка визначає її предмет і об'єкт, ціль пізнання, вивчає науковий і соціальний статус історичної науки, її дисциплінарну будову, теорію історичного пізнання (включаючи загальфілософські, гносеологічні й епістомологічні основи, принципи, рівні, види й методи історичного пізнання). Вивчає специфіку основних теоретико-методологічних напрямків в історичній науці, різних історичних наукових шкіл. Формує науково-пізнавальні передумови для здійснення конкретно-історичних досліджень.

До основних методів історичного дослідження належать:

Апріорність в методології історії

[ред. | ред. код]

Людвіг фон Мізес, визначаючи співвідношення між історичними фактами та апріорним знанням у «Людській діяльності» пише:

Історія не може дати нам жодного загального правила, принципу, закону. Не існує способів вивести апостеріорі з історичного досвіду будь-які теорії чи теореми щодо людської поведінки та установок. Історичні дані залишалися б просто хаотичною колекцією не пов'язаних одна з одною подій, якби не прояснялися, упорядковувалися, інтерпретувалися систематичним праксеологічним знанням.[3]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Історико–генетичний метод — найпоширеніший в історичних дослідженнях. Суть його полягає в послідовному розкритті властивостей, функцій і змін досліджуваної реальності в процесі її історичного руху, що дозволяє найбільшою мірою наблизитися до відтворення реальної історії об'єкта.
  2. Порівняльно-історичний метод — спосіб дослідження, що дає змогу шляхом порівняння встановити схожість і відмінність між історичними явищами, що вивчаються
  3. Людвіг фон Мізес. Людська діяльність: Трактат з економічної теорії, Глава 2

Джерела та література

[ред. | ред. код]