Музика Середньовіччя
Термін музика середньовіччя охоплює період в європейської історії музики від падіння Римської імперії (V століття) до початку XV століття, коли на зміну прийшла епоха Відродження. Загальними рисами цього періоду є сильний зв'язок із релігією, перевага одноголосся, аскетизм, акапельний спів і переважання модальних ладів. На епоху середньовіччя припадає діяльність Гвідо д'Ареццо, який перший запропонував систему сольмізації, що уможливила точний запис нот.
Відомості про середньовічну музику базуються на її рукописах, що збереглися до нашого часу. Створення музичних рукописів було дорогою справою як через дорожнечу пергаменту, так і трудомісткість процесу переписування, тому лише найбагатші інституції могли собі дозволити створення таких манускриптів, переважно це були церкви і монастирі. Цими інституціями зберігалися зразки як духовної, так і світської музики, проте збережені рукописи не відбивають різноманіття популярної музики того часу. Занотована музика початку епохи виглядає одноголосною і ритмічно рівною, тобто текст співався в унісон без інструментального супроводу.
Літургійна музика Римо-католицької церкви латинською мовою є найважливішим джерелом знань про стан музичного розвитку в ранньому Середньовіччі. У середні віки співи були функціональною частиною літургії Меси та Служби, до якої включались псалми з відповідними антифонами, гімнами та піснями. У численних середньовічних ілюстраціях до книг зображений Григорій зі Святим Духом у вигляді голуба, який диктує йому мелодії. Григоріанський спів, можливо, залежав від давньоримського співу, який все ще використовувався в Римі XI століття. Давніші практики, такі як галліканські співи та мосарабські співи, а також амброзійські співи, були переважно замінені григоріанським співом. Літургія Святої Меси має змінну частину, залежно від церковного року та особливих свят, та незмінну частину. В XIX столітті, з початком наукових досліджень музики Середньовіччя, Григорія визначили творцем численних музичних явищ, а григоріанський спів був представлений як основа всієї сакральної музики. Сьогодні передбачається, що в середні віки музику часто прослідковували лише до Григорія, щоб вивести нові явища від божественного натхнення хорової пісні. Це відповідає середньовічному науковому методу виведення всього нового від визнаного авторитету та остаточного встановлення єдності знань.
У період Каролінгів виникли різні продовження григоріанського співу, який поступово став незалежним. Найбільш ранніми письмовими свідченнями є мелодії, задокументовані з 800 року, в яких перелічені мелодії сортуються за клавішами. Першим, хто встановив фіксовані правила для одночасного звучання двох або більше рядків нот, був Гукбальд (або невідомий автор, якого називають «псевдо-Гукбальдом»). Частково він наслідував античну музичну теорію, яка в латинській композиції Боеція (480—524) знову стала предметом дослідження. Спочатку метод Гукбальда був визнаний греками як найдосконаліше співзвуччя; потім він отримує паралелі четвертих у двох верхніх частинах, подвоюючи октаву низького голосу; нарешті, подвоївши октаву другого голосу, чотиричастинний рух. На додаток до цієї чисто механічної комбінації тонів, він рекомендує ще один із двох голосів, один з яких зазвичай затримується на одній висоті, а інший рухається з різними інтервалами. Завдяки цьому була створена дуже проста форма багатоголосся.
Монах-бенедиктинець Гвідо д'Ареццо (бл. 990 — бл. 1050) здобув велику славу як музичний реформатор. Він формує відповідне збільшення потреб у музичній нотації.
У добу Середньовіччя свої пісні на провансальській говірці складали трубадури. Вони створили культ Прекрасної Дами, якій лицар служив. У любовній ліриці частіше за все використовується слова: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал. До нашого часу збереглися відомості про п'ятсот трубадурів, серед яких графи, феодали, королі й навіть монахи. Трубадури збагачували музику півдня Франції, а трувери були переважно на півночі Франції. У трубадурів переважно була лірика, а у труверів — епос. Мінезингерами називали поетів-музикантів Середньовіччя на території Німеччини. Твори мінезингерів на любовну та релігійну тематику.
Про розвиток народної пісні, народного танцю та музики доби Середньовіччя можна зробити висновки з набагато пізніших джерел.
- Чернець Хукбальд (бл. 840—930) з бенедиктинського абатства написав трактат «Про встановлення гармонії», тобто музики.
- Отгер, граф Ланський (X століття) підготував «Підручник музики», в якому викладаються правила поліфонії.
- Гвідо, бенедиктинець з Ареццо (Італія) (бл. 992—1050) винайшов систему ліній, на яких записуються ноти.
У слов'ян середньовічна музика існувала як частина культури скоморохів. Скоморохи — східно-слов'янські середньовічні актори, співаки, танцюристи, дресирувальники тварин, музиканти. Скоморохи виникли не пізніше середини XI століття, про що можна судити по фресках Софійського собору в Києві (1037). Їх розквіт припав на XV–XVI століття. Репертуар скоморохів складався з жартівливих пісень, соціальних сатир, що виконуються в масках під акомпанемент гуслів, балалайки, домри, волинки, бубна. В процесі урбанізації, пов'язаної багато в чому з перетвореннями Петра І, повністю зникають інструменти селянської пісні (домра, волинка, гудок), поступаючись місцем міським інструментів (балалайка, гармошка, семиструнна гітара), а в аристократичних колах — клавесин, віола, флейта. Музичне мистецтво скоморохів витісняється міською піснею і різними формами академічної музики. У XVII–XVIII століттях скомороство як соціальна група поступово зникає, так як викликає невдоволення царської влади (укази «Стоглав» 1550 року, «Про виправлення вдач і знищення забобонів» 1648 року), а також з причини зміни структури суспільства (зростання міст, закріпачення селянства) і музичного інструментарію.
Інструменти, на яких виконувалася середньовічна музика збереглися до наших днів, хоча і в різних формах. Флейти вироблялися переважно з дерева, а не металу (як зараз) і були як поздовжніми так і поперечними, подібними до сучасних блокфлейт. Популярними були флейти пана, що також виготовлялися з деревини.
Поширені були щипкові струнні інструменти, такі як лютня, псалтиріон, а також цимбали, на яких до XIV століття також грали защипуванням струни і лише після XIV століття, коли була винайдена технологія виробництва металевих струн, ударами паличками.
Першим зафіксованим в Європі смичковим інструментом стала колісна ліра, що потрапила з Візантії. Існували також струнні інструменти без резонуючого корпусу, подібних сучасній арфі, існували також і ранні версії скрипок і тромбонів.
Середньовіччя є епохою, коли сформувалися система нотації та основи музичної теорії, що лягли в основу подальшого розвитку європейської музики.
З розвитком та ускладненням літургії. Також з прагненням Риму централізувати церковні служби актуалізувалася і потреба у фіксації церковних співів із тим, щоб не тільки полегшувати їх запам'ятовування[1], але й передавати на великі віддалі[2]. Першим кроком до вирішення цієї проблеми стала введення різноманітних знаків, що записувалися над текстом, ці знаки називалися невмами, а нотація стала називатися невменною.[3] Цей тип нотації почав використовуватись у XVIII–IX століттях, а його витоки більшість дослідників погоджуються, що їх найближчими попередниками є грецькі і романські граматичні знаки, що позначали важливі моменти декламації — підйом та спад в інтонації.[4] Такими двома класичними знаками були acutus (´), що відображав підвищення інтонації та gravis (`), позначав пониження. Проте невменна нотація не вказувала абсолютної звуковисотності, а також не відображала і ритмічні тривалості.[5]
Важливу роль у реформуванні нотації відіграв Гвідо д'Ареццо (перша половина XI століття), який увів систему сольмізації, 4-х лінійний нотний стан з літерним позначенням висоти звуку на кожній лінії, і ключ. Цей спосіб отримав назву хоральної нотації, що використовувалася для запису григоріанських хоралів. Нарешті з XIII століття хоральну нотацію витісняє мензуральна, що дозволяла фіксувати не тільки висоту, але і тривалість звуків. Серед перших її творців — Йоганнес де Гарландіа, Франко Кельнський, Вальтер Одінгтон, Єронім Моравський. На Русі в цей час отримав поширення знаменний розспів, який записувався за допомогою безлінійних знаків — «знамен» або «крюків».
- Неосередньовічна музика
- Давньоримський розспів
- Мосарабський спів
- Сольмізація
- Табулатура
- Кодекс Монпельє
- ↑ Albert Seay, Music in the Medieval World (Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1965), 40.
- ↑ Albert Seay, Music in the Medieval World (Englewood Cliffs: Prentice-Hall, 1965), 41.
- ↑ Richard H. Hoppin, Medieval Music (New York: Norton & Company, 1978) 57.
- ↑ Carl Parrish, The Notation of Medieval Music (London: Faber & Faber Limited, 1958) 4.
- ↑ Richard H. Hoppin, Medieval Music (New York: Norton & Company, 1978), 89.
- Медієвістика музична // Українська музична енциклопедія / Гол. редкол. Г. Скрипник. — Київ : ІМФЕ НАНУ, 2011. — Т. 3 : [Л – М]. — С. 352.
|
Це незавершена стаття про музику. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |