М-1978 «Коксан»
М-1978 «Коксан» | |
---|---|
M-1989 «Коксан» на параді в Північній Кореї, 2013 р. | |
Тип | Самохідна гармата |
Походження | Північна Корея |
Історія використання | |
На озброєнні | 1978 — по т.ч. |
Оператори | Іран Північна Корея |
Війни | Ірано-іракська війна |
Історія виробництва | |
Варіанти | M-1978 Коксан M-1989 Коксан |
Характеристики | |
Довжина | 14,9 м |
Ширина | 3,27 м |
Обслуга | 8 |
Темп вогню | 1—2 постр./5 хв. |
Дальність вогню | |
Ефективна | ~40 км (стандартний ОФС), 60 км (АРС)[1] |
Головне озброєння | 170-мм гармата |
Двигун | |
Підвіска | індивідуальна, торсіонна |
Паливо | дизельне |
Швидкість | шосе: 40 км/год[2] |
Прохідність | стінка: ~ 1 м рів: ~ 2,5 м брід: ~ 1,2 м |
М-1978 «Коксан» у Вікісховищі |
М-1978 «Коксан» (кор. M-1978 곡산) — північнокорейська самохідна артилерійська установка з гарматою калібром 170-мм. Про цю самохідну гармату доступної інформації небагато, оскільки Північна Корея є закритою країною. Позначення M-1978 та «Коксан» були надані цьому типу САУ американськими військовими аналітиками, оскільки вони вперше дізналися про нього в тому році в Коксані, Північна Корея[2].
В другій половині 1970-х років, під час широкомасштабної кампанії з модернізації та механізації північнокорейської армії нещодавно створений Другий Економічний Комітет Трудової партії Кореї ініціював виробництво ряду самохідних артилерійських установок, зокрема і 170-мм самохідної гармати[3]. Ключовою вимогою до цієї артилерійської системи була можливість наносити удари по Сеулу з півночі демілітаризованої зони[2].
У 1989 році з'явилася нова версія Коксана, яка отримала позначення M-1989. Вона використовує ту ж гармату і установку, що й M-1978, але змонтована на модифікованому шасі гусеничного артилерійського тягача АТС[4].
На відміну від попередника, M-1989 Коксан інколи виставляється північнокорейцями на публіку під час парадів і телепередач[5]. Один екземпляр також був представлений на Міжнародній виставці оборонної промисловості та конференції у 2005 році в Об'єднаних Арабських Еміратах[6].
«Коксан» є найбільш далекобійною ствольною артилерійською системою Корейської Народної Армії[7]. Дальність стрільби зі звичайним осколково-фугасним снарядом становила 40 км, а з активно-реактивним снарядом на відстань до 60 км. Вважається що КНА також розробила хімічний боєприпас[3].
Шасі створене на базі китайського середнього танка Тип 59 (копія радянського T-54A). Два великі сошники з гідравлічним приводом кріпляться до корпусу ззаду. На лобовому листі корпуса знаходиться відкидний замок для кріплення ствола в похідному положені[3].
За даними Фосса, 170-мм гармата може бути російською корабельною гарматою або системою берегової артилерії, поставленою в Північну Корею в 1950-х роках. Після того як вони були замінені керованими ракетами для берегової оборони, списані гармати могли бути використані для створення Коксана[8]. Також існують припущення, що основою для розробки гармати стали напрацювання по 170-мм трофейній гаубиці вермахту, отриманої від Радянського Союзу[9].
M-1989 була розроблена як наступник M-1978. Вона побудована на новому шасі і несе на борту 12 снарядів. Оригінальна система взагалі не несе боєкомплекту[2].
В ході восьмирічної Ірано-Іракської війни Північна Корея підтримувала Іран, забезпечуючи цю країну значною кількістю боєприпасів та систем озброєння включно з невідомою кількістю систем початкової моделі (класифікованої американськими військовими як M-1978) до Ірану на початку 1987 року[10]. Вважається, що вони були організовані в окремі батальйони або полки армійського рівня і доєднувалися до корпусу за потреби. Бойовий дебют САУ відбувся у січні 1987 року під час операції «Кербела-5» у районі Басри. «Коксани» застосовувалися для масованих артилерійських нальотів, зокрема із застосуванням активно-реактивних снарядів на повну дальність стрільби[11]. Система використовувалася іранцями для ведення вогню з півострова Ель-Фао по північно-східних нафтових родовищах Кувейту. За час війни Ірак захопив у Ірану більше десятка САУ.
Під час війни в Перській затоці деякі з цих установок були захоплені армією США[12].
14 листопада 2024 року у Росії помітили корейські далекобійні САУ M1989 Koksan. Ймовірно, вони будуть використовуватися військовими КНДР. Також рух опору «АТЕШ» заявляв про навчання російських артилеристів на північнокорейських самохідних артилерійських установках[11].
- Іран: 30 M-1978, станом на 2024 рік[13].
- Північна Корея: невідома кількість M-1978 та M-1989, станом на 2024 рік[14].
-
M-1989 «Коксан» на параді в Північній Кореї, 2013 рік
-
Американський M88 буксирує М-1978 «Коксан»
-
Іранський «Коксан» на параді
-
Ствол гармати зблизька
-
Вигляд спереду
-
M-1978 захоплена військовими США в Іраку
- ↑ Koksan M1978.
- ↑ а б в г M1978 Koksan 170 mm Self-Propelled Gun | Military-Today.com. www.military-today.com. Процитовано 3 листопада 2022.
- ↑ а б в Joseph Bermudez, “M 1978 and M 1989 170mm Self Propelled Guns, Part I,” KPA Journal 2, no. 6 (2011): 2,.
- ↑ Foss, 2011, с. 830.
- ↑ Bermudez, Joseph S. (July 2011). M-1978 and M-1989 170 mm Self- Propelled Guns, Part II. KPA Journal. 2 (7): 1.
- ↑ Oryx. Inconvenient arms: North Korean weapons in the Middle East. Oryx Blog. Процитовано 10 листопада 2020.
- ↑ Koksan M1978. Missile Threat (амер.). Процитовано 4 листопада 2022.
- ↑ Foss, 2011, с. 829.
- ↑ Чим особлива 170-мм САУ "Коксан" з КНДР, та чому пропагандисти РФ заявляли до неї інтерес. Defense Express. Процитовано 14 листопада 2024.
- ↑ DPRK history: the 170mm self-propelled gun in the Iran-Iraq War | NK News. NK News - North Korea News (амер.). 19 червня 2016. Процитовано 4 листопада 2022.
- ↑ а б в У Росії помітили корейські далекобійні САУ M1989 Koksan. Мілітарний. Процитовано 14 листопада 2024.
- ↑ M-1978 / M1989 (KOKSAN) 170mm self propelled (SP) gun. www.globalsecurity.org. Процитовано 3 листопада 2022.
- ↑ IISS, 2024, с. 353.
- ↑ IISS, 2024, с. 282.
- Foss, Christopher F., ред. (2011). Jane's Armour and Artillery 2011-2012 (англ.). Jane's Information Group. ISBN 978-0-7106-2960-9.
- International Institute for Strategic Studies (13 лютого 2024). The Military Balance 2024 (англ.). Taylor & Francis. ISBN 978-1-040-05115-3.