М13 (ЗСУ)
| M13 Multiple Gun Motor Carriage | |
|---|---|
 Американська зенітна самохідна установка M13 | |
| Тип | зенітна самохідна установка Схема: Відділення керування попереду, моторне позаду |
| Походження | .svg){kind=small} США |
| Історія використання | |
| На озброєнні | 1943–1945 |
| Оператори | США |
| Війни | Друга світова війна |
| Історія виробництва | |
| Виробник | White Motor Company |
| Виготовлення | 1942–1945 |
| Виготовлена кількість | 1 103 |
| Характеристики | |
| Вага | 8,3 |
| Довжина | 6 500 |
| Ширина | 2 160 |
| Висота | 2 340 |
| Обслуга | 5 |
| Калібр | 2 × 12,7-мм великокаліберних кулемети Browning M2 на установці Maxson M33 |
| Броня | сталева поверхнево загартована |
Головне озброєння | зенітний кулемет |
Другорядне озброєння | боєкомплект: 4 800 |
| Двигун | 1 × однорядний 6-циліндровий карбюраторний двигун рідинного охолодження White 160AX 128 к.с. |
| Питома потужність | 17,8 |
| Дорожній просвіт | 280 база: М3 |
| Швидкість | шосе: 72 |
М13 (ЗСУ) у Вікісховищі | |
М13 (зенітна самохідна установка) (англ. M13 Multiple Gun Motor Carriage) — зенітна самохідна установка США часів Другої світової війни, створена на базі шасі напівгусеничного бронетранспортера М3. Установка розроблялася на замовлення армії США для забезпечення протиповітряної оборони тактичних підрозділів у ході здійснення маршів. Фахівці компанії White Motor Company розробляли її на шасі М3 у період з липня 1942 до травня 1943 року. Єдиний випадок, коли М13 використовувалася за призначенням — бої за плацдарм поблизу італійського міста Анціо у січні 1944 року. Незабаром, у квітні 1944 року, М13 була замінена на більш досконалу систему М16.
Перші роботи зі створення самохідної установки, озброєної зенітними кулеметами розпочалися ще у жовтні 1940 року. Основним чинником було те, що механізовані підрозділи американської армії під час здійснення маршу або ведення конвою, піддавалися ударам з повітря ворожої авіації й не мали засобів протидіяти штурмовикам та бомбардувальникам противника. Першим зразком була дослідна установка T1, що мала два великокаліберні кулемети M2 в установці Bendix. Вже варіант T1E1 мав привід, що приводив у дію турель з кулеметами, а варіант T1E2 оснащувався установкою Maxson. Наступна версія — варіація T1E3 мала електро-динамічний привід від авіабудівної компанії Glenn L. Martin Company.
Після досягнення позитивних результатів американські інженери обрали оптимальніший варіант — установку T1E2.
Для встановлення зенітної спареної установки використовували шасі напівгусенічного бронетранспортера М3. Спочатку їй присвоїли найменування T1E4, але 27 липня 1942 року була прийнята в серійне виробництво під номенклатурою M13 Multiple Gun Motor Carriage. Загалом з 27 липня 1942 до 15 травня 1945 року було випущено 1 103 одиниці ЗСУ. 583 з них були перероблені на більш досконалу систему М16, які почали надходити у війська наприкінці 1943 року.
M13 у складі VI корпусу 5-ї американської армії генерал-лейтенанта Марка Кларка висаджувалися на плацдарм під Анціо у січні 1944 року. Вони використовувалися за прямим призначенням, як засоби ППО тактичної ланки, згодом їх широко застосовували як потужні вогневі засоби проти німецьких моторизованих та танкових підрозділів під час проведення ними контратак. З усієї партії зброї лише 139 екземплярів використовувалися американською армією за межами США. 10 одиниць були передані Великій Британії за програмою ленд-лізу.
- Half-Track Multiple Gun Motor Carriage M13 [Архівовано 25 вересня 2020 у Wayback Machine.]
- M13 Multiple Gun Motor Carriage, History of War website [Архівовано 8 січня 2020 у Wayback Machine.]
- Hamilton, John A. (2009). Blazing Skies: Air Defense Artillery on Fort Bliss, 1940–2009. Washington, D.C.: Government Printing Office. ISBN 978-0-16-086949-5.
- Vanderdeen, Bart H. (1972). The Observer's Fighting Vehicles Directory: World War II. London, UK: Fredrick Warne. ISBN 978-0-7232-1469-4.
- Hunnicutt, R. P. (2001). Half-Track: A History of American Semi-Tracked Vehicles. Novato, CA: Presidio Press. ISBN 0-89141-742-7.