Наум Добрін
| Наум Добрін | |
|---|---|
| Народився | 13 грудня 1911 Радомишль, Радомисльський повіт, Київська губернія, Російська імперія |
| Помер | 2 квітня 2002 (90 років) Кіровоград, Україна |
| Діяльність | журналіст, літератор |
| Заклад | Пролетарская правда і За Радянську Україну |
Наум Добрін (13 грудня 1911, Радомишль, Київська губернія — 2 квітня 2002, Кіровоград) — український журналіст та літератор.
Наум Добрін родився в робітничій родині. Дуже рано зостався без батька. Почав друкуватися в пресі з 18 років. У 22 роки був вже заввідділом газети «Пролетарська правда», яка виходила в Києві.
В роки німецько-радянської війни був співробітником воєнної газети «За Радянську Україну», яка рухалася з військами Південно-Західного фронту.[1] Після війни був головним редактором та заступником редактора обласних газет у Ворошиловграді, Ізмаїлі та Кіровограді.
Окрім незліченних газетних статтей його перу належать збірники лірики, спогадів (про зустрічі з відомими українськими письменниками та діячами культури[якими?]), нарисів та гумору: «Трудові світанки» (1972), «Усміхніться, люди добрі» (1994), «Небуденні спомини» (1995), «Стежка до криниці» (1996), «Будьте як удома» (1998), «А серце чує, чує…» (1999), «Сповідь правнукові» (2001), «Я мав нагоду спілкуватися» (2002).[2]
 | Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
- ↑ Karpenko-Kary Museum. www.karpenkokarymuseum.kr.ua. Процитовано 21 липня 2024.
- ↑ Кропивницькі «Майстри слова» (Кропивницька міська рада). kr-rada.gov.ua. Процитовано 21 липня 2024.