Некипелов Віктор Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Некипелов Віктор Олександрович
Народився29 вересня 1928(1928-09-29)[1]
Харбін, Республіка Китай (1912—1949)
Помер1 липня 1989(1989-07-01)[1] (60 років)
Париж, Франція
·злоякісна пухлина
ГромадянствоСРСР
Діяльністьпоэт, правозащитник, член Московської Гельсінської групи
Сфера роботипоезія[2], публіцистика[2], фармація[2] і Суспільна журналістика
Alma materЛітературний інститут імені Горького
Мова творівросійська
НагородиОфицер ордена Хреста Витязя

Віктор Олександрович Некипелов (29 вересня 1928, Харбін — 1 липня 1989, Париж) — російський поет і публіцист, правозахисник, учасник дисидентського руху, член Московської Гельсінської групи[3]. За освітою — лікар-фармацевт[4].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився у місті Харбін (КНР) у сім'ї працівників Китайської східної залізниці. Переїхав з матір'ю до СРСР у 1937 р. У 1939 р. мати була заарештована і померла, перебуваючи в ув'язненні[4]. У 1950 р. з відзнакою закінчив Омське військово-медичне училище[5]. У 1960 р., також з відзнакою, закінчив військово-фармацевтичний факультет Харківського медичного інституту[5]. У 1969 р. заочно закінчив Літературний інститут ім. Горького[4].

У 1960-ті жив в Україні (в Ужгороді та Умані), працював фармацевтом та завідувачем аптеки. У 1966 р. в Ужгороді видано збірку його віршів «Между Марсом и Венерой» («Між Марсом та Венерою»), надалі друкувався в самвидаві. Автор віршів, прози, перекладів. Радянські видавництва відмовлялися публікувати його твори з ідеологічних міркувань[3].

З середини 1960-х Некипелов під впливом колишніх ув'язнених сталінських таборів К. Олицької та Н. Суровцевої, які жили в Умані, встав на шлях духовного протистояння режиму. У серпні 1968 р. він разом із дружиною виготовив та розкидав в Умані листівки, в яких висловлювався протест проти введення військ до Чехословаччини (авторів листівок не знайшли). Почав спілкуватися з московськими та українськими правозахисниками, що привернуло до нього увагу КДБ. У 1970 р. Некипелова звільнили з роботи[4].

У 1970—1974 рр. завідував аптеками у Сонячногірську (Московська область), потім в Камешково (Володимирська область). Зазнавав постійних обшуків і допитів[4].

У липні 1973 р. Некипелова заарештували[4]. У травні 1974 р. був засуджений Володимирським обласним судом за статтею 190.1 КК РРФСР до 2 років ув'язнення за поширення антирадянських матеріалів, зокрема «Хроніки поточних подій», та власних віршів[4]. Під час слідства був направлений на судово-психіатричну експертизу до Володимира, де було винесено висновок про можливу наявність у нього млявої шизофренії, потім — до Інституту Сербського, де перебував з 15 січня по 15 березня 1974 р. і був визнаний психічно здоровим[5]. Рік пробув у колонії загального режиму під Володимиром[3]. Звільнився в липні 1975 р., повернувся до Камешкова, працював лікарем-лаборантом[4].

Після арешту і особливо після звільнення Некипелова багато його творів було опубліковано у російських зарубіжних видавництвах; деякі його роботи читалися у передачах західного радіо[3]. У 1975—1979 рр. брав дуже активну участь у правозахисному русі. Підписав багато правозахисних документів, став відомим автором самвидаву[4]. Про своє перебування на експертизі в Інституті Сербського розповів у книзі «Институт дураков» («Інститут дурнів»)[6] (1976). У співавторстві з О. П. Подрабінеком написав книгу «Из желтого безмолвия» («З жовтої безмовності», 1975)[7] про каральну психіатрію в СРСР[4]. Автор нарисів «Опричнина 77», «Опричнина 78», «Опричнина 79», «Кладбище побежденных» («Цвинтар переможених»), «Сталин на ветровом стекле» («Сталін на вітровому склі») та багатьох інших[3]. Був упорядником збірки «Опричнина-78 продолжается» («Опричнина-78 продовжується») спільно з Т. С. Осиповою[7]. Тексти Некипелова публікувалися в емігрантському журналі «Континент», в московському самвидавницькому журналі «Поиски» («Пошуки»)[4].

У 1977 р. прийнятий до французького відділення ПЕН-клубу[3]. З того ж року — член Московської Гельсінської групи[7], брав активну участь у її роботі. Допомагав багатьом людям, що зверталися до нього, у тому числі робітникам, інвалідам. Чимало зробив для захисту робітників М. Кукобаки, Е. Кулешова, Є. Бузинникова, які були заарештовані у 1978 р. (нариси Некипелова на їхній захист читалися по західному радіо)[3]. Учасник створення Групи із захисту прав інвалідів у СРСР.

У березні 1977 р. подав заяву про виїзд із СРСР, відповіді на яку від влади не отримав, потім — заяву з відмовою від радянського громадянства. Понад два роки продовжував боротьбу за виїзд із Радянського Союзу, звертаючись із цього приводу до радянських та міжнародних інстанцій[4].

Знову був заарештований у грудні 1979 р. У червні 1980 р. засуджений за статтею 70, частину 1 КК РРФСР (антирадянська агітація та пропаганда) до 7 років позбавлення волі в таборі суворого режиму та 5 років заслання. Термін відбував у пермських політичних таборах та у Чистопольській в'язниці. Брав участь у боротьбі політичних ув'язнених за свої права, пересилав на свободу листи протесту, часто зазнавав покарань. В ув'язненні Некипелов важко захворів[4].

З грудня 1986 р. перебував у засланні в селищі Абан Красноярського краю. 20 березня 1987 р. був звільнений у рамках горбачівської кампанії з помилування політв'язнів. Після звільнення відразу ж подав заяву про виїзд із СРСР. У вересні 1987 р. разом із дружиною поїхав до Франції[4].

Помер у 1989 р., похований на Валантонському цвинтарі поблизу Парижа[4].

Нагороди

[ред. | ред. код]

Твори

[ред. | ред. код]

Поезія

[ред. | ред. код]
  • Между Марсом и Венерой. — Ужгород: Карпаты, 1966. — 78 с.
  • Стихи. — Париж: La Presse Libre, 1991. — 224 с.
  • Стихи: Избранное. — Бостон: Мемориал, 1992. — 108 с.

Публіцистика

[ред. | ред. код]
  • Из жёлтого безмолвия. 1975 (в соавторстве с А. Подрабинеком).
  • Institute of Fools. New York: Farrar Straus Giroux, 1980.
  • Некипелов В. А. Институт дураков — Барнаул: Изд-во организации «Помощь пострадавшим от психиатров», 2005..

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б SNAC — 2010.
  2. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  3. ↑ а б в г д е ж Документы Московской Хельсинкской группы / [Моск. Хельсинск. группа; о-во «Мемориал»; сост. Д. И. Зубарев, Г. В. Кузовкин]. — М. : Моск. Хельсинск. группа, 2006. — 592 с. — ISBN 5-98440-30-8. Архівовано з джерела 17 січня 2021
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Некипелов Виктор Александрович: Биография. Московская Хельсинкская группа. Архів оригіналу за 5 березня 2012. Процитовано 2 червня 2010.
  5. ↑ а б в Савенко Ю.С. «Институт дураков» Виктора Некипелова // Независимый психиатрический журнал. — 2005. — № 4 (13 листопада). Архівовано з джерела 5 листопада 2010.
  6. ↑ Некипелов В.А. [www.belousenko.com/books/kgb/nekipelov_institut_durakov.htm Институт дураков]. — Барнаул : Изд-во организации «Помощь пострадавшим от психиатров», 2005.
  7. ↑ а б в Документы Инициативной группы по защите прав человека в СССР / Составители Г. В. Кузовкин, А. А. Макаров. — Москва, 2009. Архівовано з джерела 19 січня 2013

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Некипелов_Віктор_Олександрович