Обговорення:Кук Василь Степанович

Ця стаття є частиною Проєкту:Українські національно-визвольні змагання 20 століття (рівень: 2, важливість: висока)
	Мета проєкту — створення якісних та інформативних статей на теми, пов'язані з українськими національно-визвольними змаганнями 20 століття. Ви можете покращити цю статтю, відредагувавши її, а на сторінці проєкту вказано, чим ще можна допомогти. Учасники проєкту будуть вам вдячні.
II (розвинута)	Ця стаття за шкалою оцінок статей Проєкту:Українські національно-визвольні змагання 20 століття має рівень «розвинута стаття».
Висока	Важливість цієї статті для проєкту Українські національно-визвольні змагання 20 століття: «висока»
	Чим допомогти: Статті до створення та доопрацювання

Статистика відвідуваності сторінки «Кук Василь Степанович» Я і не знав про такий лист. А якісь документальні підтвердження. — Це написав, але не підписав, користувач Тарас Дем'яненко (обговорення • внесок).

по-батькові як?

по-батькові як не знаєм й по смерти… Як же?--A® 19:47, 10 вересня 2007 (UTC)

Василь Кук і комп'ютер

Я започаткував цей розділ у сподіванні, що хтось його допише. Справа ось в чому. Колись, у передачі чи у газеті була інформація, що пан Кук освоїв комп'ютер (у віці!), й використовував його при систематизації матеріялів про свою і нашу історію. Можливо, знайшлось кілька слів про це та про його, власне, пошуки.--A® 19:53, 10 вересня 2007 (UTC)

зречення

11 вересня на 95-му році життя помер генерал-хорунжий УПА Василь Кук, якого історіографія вважає останнім командиром українських повстанців. Але й досі ця постать викликає суперечливі оцінки. Чи мав право зверхник українських повстанців піти на співпрацю з органами радянської держбезпеки і в 1960 підписувати «Відкритий Лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!», у якому він закликав недавніх побратимів відректися від ідеї боротьби за Незалежну Україну, судити не будемо. Але таке зречення явно не додало йому авторитету… «Юрко Леміш», «Медвідь», «Полковник Коваль», «Ле» — такі псевдо використовував Василь Кук під час тривалої боротьби з ворогами України. А вона розпочалася ще в 1933, коли 20-річний студент Люблінського університету став членом Крайової екзекутиви ОУН, за що потрапив на три роки в польську тюрму. Повернувшись на волю, він перейшов на нелегальне становище, а 30 червня 1941 був одним із тих, хто проголосив у Львові акт про Незалежність України. За наказом зверхників «Юрко Леміш» очолив спеціальну похідну групу, яка рухалася до Києва, аби й там проголосити аналогічний акт, але дорогою був заарештований німцями. Яким чином Василеві Кукові вдалося втекти, ніхто не знає, але наступного разу до рук ворогів він потрапив аж у 1954, коли був узятий у полон чекістами. МГБ вдалося спіймати «крупну рибу», адже з 1950, коли загинув командувач УПА Роман Шухевич, саме пан Кук очолював боротьбу повстанців на західноукраїнських теренах. А в 1960 він несподівано для багатьох виходить на волю. Правда, після того, як поставив свій підпис під «листом», що вже згадувався вище. «Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад у СРСР, чи тільки в одній з радянських республік», — поставив свій вердикт Василь Кук. Що ж, дорогою ціною йому довелося заплатити за свободу. Але після цього він цілком благополучно працював у Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук УССР. Зрозуміло, що це благополуччя, як і комфортабельна квартира в центрі столиці, не впали на голову, як манна небесна, а були надані «компетентними органами». Кільком послідовникам Василя Кука (наприклад, референт з пропаганди Центрального проводу ОУН, редактор газет «Ідея і чин», «Повстанець», «За Українську Державу», «Щоденні вісті» Петро Дужий у 1945 був захоплений у криївці і засуджений до розстрілу, який замінили спочатку на 25 років ув'язнення, а потім взагалі амністували) вдалося здобути милість кремлівської верхівки, і вони зуміли адаптуватися до реалій життя в соціалістичному таборі. Але як їм було дивитися у вічі тим, хто карався, мучився, але не каявся?! Людина, наприклад, в УПА була лише чотовим, а після арешту отримувала або розстріл, або чверть століття таборів! Мало того, в неї конфісковували все майно, а членів родини етапували в Сибір. Якщо ж діти залишалися сиротами, то їх чекала одна дорога — в будинки-інтернати, де їх учили, що відтепер «мати» у них «Родина», а «батько» — «Иосиф Сталин»… Утім, Василь Кук після здобуття Україною державного суверенітету продовжив активну просвітницьку роботу, став подвижником історичної науки щодо зародження, боротьби та загибелі Української повстанської армії. У січні наступного року йому б виповнилося 95 років…

Данилюк Володимир. А Кукові зозуля вже відкувала…//«Волинська газета», 13 вересня 2207

--A® 18:24, 20 вересня 2007 (UTC)

Не стало ще одного патріота України.

Не стало ще одного патріота України.//«Слово Руху», № 2 (120), вересень 2007 р.

У Києві 9 вересня 2007 року на 95 році життя помер Головний командир УПА, генерал-хорунжий Василь Кук. Василь Кук був одним із провідних членів Організації українських націоналістів, генеральним секретарем Української Головної Визвольної Ради -підпільного парламенту України. Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р. у с. Красному Золочівського повіту Тернопільського воєводства (нині Бузький район Львівщини). Всі діти родини Куків були членами Організації Українських Націоналістів, яка боролася із утисками прав українців

з боку польської влади. Двох братів Василя — Іларія та Ілька -стратили поляки. За радянської влади всі члени родини були засуджені до тюремного ув'язнення, все майно батьків було конфісковано. У 1923—1932 рр. навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927 р. належав до молодіжної організації «Пласт», у 1929 р. став членом Юнацтва ОУН, з 1932 р. — член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні. Тут організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932—1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви (КЕ) і як зв'язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літера-гуру, зброю. За революційну діяльність його неодноразово арештовувала польська поліція. 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність на 2 роки тюрми. У 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ЗУН. У травні, 1937 р. перейшов у підпілля, оскільки знову поста-іа загроза арешту. Проводив легальні нічні вишколи реміс-іичої молоді у Львові, а восени цього ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ }УН «Мандоліна» і керував нею іо жовтня 1939 р. У 1940 р. за дорученням КЕ)УН на західноукраїнських землях перебував у м. Кракові, організовував нелегальні переходи кур'єрів і зв'язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. В той час працював разом із Романом Шухевичем. Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН С. Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну рефе-рентуру (відділення). У той час він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи. Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. У червні 1941 р. очолив Львівську провідну похідну групу (біля 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й ЗО червня організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української держави. У липні-серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля ЗО осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частина членів групи, у тому числі В. Кук, була арештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В. Куку разом із Дмитром Мироном та зв'язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова. Навесні 1942 р. В. Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Навесні 1943 р. очолив УПА-Південь. В квітні 1944 р. керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. В. Кука було обрано Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. 23 травня 1954 р. В. Кука захопило у полон КДБ. Перебував у слідчих тюрмах Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв'язку з новим курсом політики М. Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців. Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки», 1938 р., (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство», 1952 р. (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів прожиття та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора, 1970-80-ті рр., біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, 1990-ті рр., фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го червня 1941 року», 2001 р. До останнього подиху життя Василь Кук жертовно працював в ім'я становлення і розбудови Незалежної Української Держави, вів активну громадську діяльність, спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг та написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Був членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА. У понеділок, 10 вересня, з Василем Куком прощалися кияни. Данину шани віддало героєві керівництво Народного Руху України на чолі з Борисом Тарасюком. Попрощалися з останнім головнокомандувачем і львівські рухівці. Делегацію від Крайової організації НРУ очолив Ярослав Пітко. Поховали Василя Кука на його батьківщині у селі Красному на Бузеччині.--A® 17:23, 26 жовтня 2007 (UTC)

Картка!!!

Сюди треба картку війсковик!!!