Обговорення користувача:Hundchen

Автоматично оновлюваний архів обговорення ^{що це?}

Авіакатастрофа під Смоленськом 10 квітня 2010 року

Найсвіжіший коментар: 14 років тому1 коментар1 особа в обговоренні

Через страшну трагедію створено шаблон {{Користувач пам'ятає авіакатастрофу під Смоленськом}}. Щиро, Артем В. Коновалов 20:53, 10 квітня 2010 (UTC)Відповісти

Хей, хекнемо?

Шановний пане Hundchen!

Вашу статтю про Концертгаус зараховано до числа найкращих, тож я, керуючись патріотичними вікі-міркуваннями, спробував її поліпшити — в мовному плані. Тобто в тому, на чому розуміюся. Все б нічого, та тільки вбивають мене о-умляутування (особливо ж, коли оте "о" спереду прикрашене знаком м'якшення — навіть після губних і шиплячих; так, гляди, й після голосних почнуть ставити; еге ж, ми все можемо ) і га-хекання.

Колись я написав таку собі статейку. Пропоную її Вашій увазі.

ХЕЙ, ХЕКНЕМО? ГИКНЕМО? ҐИҐНЕМО!

Слово "хекати" я вживаю не лише у значенні "важко дихати", "різко вдихати чи видихати перед кожною стопкою", але й як синонім понять "сліпо мавпувати чуже", "бездумно й по-рабському плентатись у чужому фарватері". І з'явився той оказіональний синонім не з доброго дива, а від усвідомлення перехнябленої долі нашого "г", збагаченого за рахунок розстріляного "ґ" й окраденого на користь "х". Ось такою крадіжкою, породженою калькуванням із російської орфографії та фонетики і є наше хекання.

Південним говіркам російської мови притаманне "гекання", а не "ґекання". І це на значній території, її північний рубіж сягає поза В'язьму, Калугу, Тулу і Рязань. Добрячий клапоть Росії, що й казати. А додати сюди майже цілком зрусифіковану Білорусь і напівзрусифіковану Україну – то й поготів, як на мене, така вимова мала би право на певну часткову нормативізацію та цілковите орфографічне узаконення. Ба ні. Історично так склалося, що нормативним стало тільки "ґ". Що вдієш. Передаючи мову попа-викладача у "Срібному гербі", Чуковський мусив написати "поханый учебник". Додаткової букви в абетці, вважаю, по праву заслуговувало хоч єдине, зате дуже вагоме слово, для якого російська орфоепія дає український варіант вимови, – Бог. Це виняток, релікт, наслідок заохочуваної царями експансії в Росію XVII – XVIII cтоліть українських грамотіїв, переважною більшістю – священиків. Так, колись у церковній лексиці росіян був отой дзвінкий фрикативний фарингальний звук. А за якихось двісті років бідолашній сімейці Мини Мазайла довелося мозольно опановувати премудрощі фонетики північно-східних братів-слов'ян.

А що ж робити з чужомовними словами і назвами, в яких є придихове "h" – ще один арґумент на користь додаткової літери? Зазвичай росіяни транскрибують і вимовляють – "х". Втім, розвиток жодної з мов не йде по прямій, немає правил без винятків. Цілком зрозумілі ці винятки,коли з'являються небажані паралелі з невідповідними словами рідного словника: Гамлет, принц данський, німецьке місто Гамбурґ, австрійський поет Роберт Гамерлінґ, ірландський математик Гамільтон, чеський шахіст Властимил Горт і т. д. Але цим витлумачиш хіба що мізерну частку всіх відступів од правила "охекування", а їх ой як багато. Стокгольм, Голлівуд, мис Горн, Гудзонова затока, Галле, Гаага, Гекла, Гавана, Майргофер, Гартман, Гофмансталь, Горнер, О'Генрі, Губерт, Генріх, Герман, Гуґо...

Дуже характерна тенденція: колись російські перекладачі таки гекали, а потім оглушили дзвінкий звук. Наприклад, заголовок першого перекладу скоттівського "Айвенго" ("Ivanhoe") написали "Ивангое", хоча слід було б сподіватись "Иванхое". Іще приклад: коли мають на увазі письменника, то пишуть і вимовляють "Гофман", а коли майстра фігурного ковзанярства – то "Хофман". Дуже прикметно вийшло з літератором Олдосом Гакслі. Вимовляємо прізвище його діда, відомого біолога, як "Гекслі", а внука чомусь обхекуємо – "Хакслі". Окремої уваги варте прізвище славетного поета. Гаразд, панове росіяни, хай уже буде по-вашому – Гейне, а не Хейне, але чому "ей" замість "ай", як того вимагає німецька мова? По-моєму, це можна пояснити так: в їдиші нормативне – "ей", тож чимало російських перекладачів, будучи євреями, передавали чужоземні назви, додержуючи традицій рідної мови.

Важка доля судилася "ґ". У тридцять третьому розстріляли. У правописі 1990 року воскресили й ніби реабілітували. Але, як ото багатьом реабілітованим, ніде цій літері притулитися, знайти стале місце. Одні – взагалі іґнорують, другі тулять всюди, де тільки можуть, – "заґеґують" мову. Треті не завертають собі голови й пишуть так, як радять наші какадеміки – повелителі українського правопису. Спасибі отим гідним послідовникам радянського – аж до кісточок – ученого Білодіда: принаймні сторінку виділили цій нещасній букві в орфографічному словнику на сто двадцять тисяч слів. Причому милостиво дозволили кожному з нас діяти на свій розсуд. Хочеш – пиши "Гренландія". Волієш "Ґренландію"? Будь ласка. І тим самим заохотили нас по-плювацькому ставитися до правопису й самоволити. Ну а четверті, збиті з пантелику в цій вакханалії, вже й не знають, що робити, де котру літеру на папір класти. Помикитилося й деяким нашим науковцям – наприклад, укладачам Великого тлумачного словника сучасної української мови (п'яте слово цього довгенького титулу я б узяв у лапки). Мабуть, довго думали, перш ніж описати воду як "найпростішу хімічну сполуку Гідроґену з Оксиґеном". Мало того, що наділили водень і кисень штучними, придуманими назвами. Мало й того, що возвеличили ці хімічні елементи, удостоївши їх великої букви. На додачу ще й "ґ" втиснули (не знати чого, адже в цьому-таки словнику цілком слушно поставили – "галоген"). Може, гадали, що раз по-латині – "Hydrogenium", то й похідне українське слово-новотвір теж треба "ґеґнути". Та ні ж бо. Назва латинська, але з грецької мови пішла. А греки взагалі не мають "ґ" як такої. Пишуть замість неї, як і ми триста літ тому, "κγ" – "кг". Корінь "ген" їхній, то й передавати на письмі його належить саме так. Виняток – запозичення з латини: "ґендерний", "ґенітив".

У цьому хаосі я керуюся словником (жаль, невеликий обсяг, мало вийти розширене видання) Олександра Пономарева, хоча й не в усьому слухаюся цього видатного філолога. Зокрема, не можу згодитися з "ґ" в голландських словах – "гульден", "Гаага" та інших. Пишу "Копенгаген", бо в данському оригіналі буде "København". Так само й "Гетеборг", бо шведи вимовляють назву цього міста як "єтеборь". Може, й помиляюсь.

Знаю, що не можна вживати "ґ" у словах грецького походження, а також у дуже давніх, тому й достосованих до питомо української вимови, запозиченнях. Коли вагаюся між суперечливими рекомендаціями, тоді опираюся на мовне чуття, бо іншої ради нема. Буває, що сам для себе (звичайно ж, не претендую на безумовну правильність) запроваджую розмежування: дівоча чи шахова фігура, але фіґура Богородиці; колега як співробітник, але колеґа як приятель-галичанин; легенда як оповідання, але леґенда як пояснення до мапи. Стараюся опиратись на здоровий глузд. Чого й іншим бажаю.

…Кілька років тому, ведучи репортаж про матч футбольних збірних України й Німеччини, наш телекоментатор завзято вихекував усі німецькі прізвища з отим сакраментальним "h". "Добре, що не збірна Нідерландів приїхала, – спало мені на гадку. – У голландській мові взагалі немає звука "ґ", лишень "г" і "х". Раз ти вже такий завзятий хекальник, то міг би й стати більшим од короля роялістом, себто послідовно піти далі від росіян і вихекувати всі голландські власні назви. Але що б ти, горопашний, робив з прізвищем воротаря збірної? Коли б так на воротах стояв відомий майстер – де Гуй? Що ж, якби тобі довелося вимовити це прізвище з питальною інтонацією, то, мабуть, відповідь дуже скоро знайшлася б…"

– Звісно, є в цьому рація, – згодиться не один читач. – Але ж ми так звикли вторувати російській вимові. Все це усталилося, та ще й "какось воно льогчей", як сказав наш сатирик. Може, й справді не варто нічого змінювати?..

Та ні, варто. Бо ж геть захекаємося. Щось таки треба змінювати. Чи, може, й далі сидітимемо склавши руки й примовлятимемо: "Та хек з ним, з отим хеканням"? Га?

Хіба не гнівайтеся. Стаття справді хороша, але для вдосконалення немає меж. Сподіваюся, що я не надаремно старався. Ще б оте "хекання" і "йокання" викинути геть з усієї Вікіпедії — на смітник. Мабуть, таки варто цю справу (вкотре вже за всю історію незалежної України!) подати на обговорення. Не тільки у Вікіпедії

З повагою — Олег-літред