Обговорення користувача:Shao/Про ховрахів (24.02.2008—25.02.2008)

Повний архів: Обговорення користувача:Shao/АвтоАрхів

Обговорення: Обговорення користувача:Shao

Про ховрахів

Шановний Shao, дякую вам за цікаву та корисну статтю. З великим задоволенням її прочитав. Дозвольте висловити декілька своїх думок із створеної вами статті.
Річ у тім, що вона створена вами у гарному науковомі дусі, а я дещо вам розкажу життєвого, може знадобитися у статті. Я тривалий час мешкав у Приазов'ї, і у 80-х роках тих ховрахів не було видно, бо були на межі вимирання. Останнім часом (останні 10 років) їх стільки, що немає куди від них подітися. У чому причина.
У вас правильно сказано в статті, що проти них часто використовували отруту і таким чином їх фактично знищили. Але у 90-х роках із занепадом сільгоспвиробництва. Коли з'явилися пустуючі поля, майже не використовувалися отрутохімікати, ховрахи ніби з того світу постали. У Приазов'ї ледь не кожна балка кишить тими ховрахами. Вони поробили собі нори, де завгодно. І тепер швидко велосипедом чи мотоциклом по грунтовій дорозі не проїдеш, бо усюди дірки. Якщо вам потрібно приблизна кількість ховрахів, то сотен, думаю, 2-3 на 20-30 соток. Разом із ними збільшується кількість степових лисиць та вовків, а також шулік, кібців, соколів. Коротше кажучи, дике життя із занепадом людського повертається.
І друге, теж із життя. Бабця розказувала, що у степових регіонах Запоріжжя були традиційні способи чи то розваг, чи то певного полювання. У 20-50 роках ховрахів була тьма у степу. І діти що робили. Брали шланг з водою і починали лити воду в нору. Через те, що нора розгалужена, то ховрахи тікали через підземні ходи в інші, але води лилося стільки, аби затопити всю систему, скажімо, одного ходу. Утворювалося таке одне невелике болото, ховрахи через замоченість втрачали спритність. Тоді їх ловили і їли, а шкурки могли використовувать для якихось там потреб. І ловили їх, як правило, біля хат, бо вони дуже дошкуляли зі своїми нападами на зерно.
І останнє. Так само бабця розказувала, що в 1932-1933 роках, під час голодомору, люди дякували Богу за те, що створив ховрахів та байбаків. Коротше, вже навесні, у найтяжчі часи голоду, люди довбали землю і шукали ховрашиних схованок, але більше байбачих, бо ті більші за запасами. І дуже часто знаходили там зерно, яке потім готували. Скажімо, за декілька годин можна було знайти 6-7 схованок, а це до півкіло зерна. Для сім'ї у ті часи це на пару днів їжі. Тому після голоду вже не так безбожно над ховрахами і байбаками знущалися діти, бо старі люди виховували у дітей повагу до цих тварин, бо вони врятували багатьом людям життя.ДмитрОст 07:54, 24 лютого 2008 (UTC)

Шановний Дмитро, ваша розповідь дуже ціква, але до крапчастого ховраха ці дані відношення не мають. Справа в тому, що ареал крапчастого ховраха до Приазов'я не доходить: там мешкають інші види (великий та малий ховрахи). В цьому ви можете пересвідчитись, перечитавши розділ "розповсюдження" статті "Крапчастий ховрах". --Shao 16:49, 25 лютого 2008 (UTC)