Окситанія

Окситанія окс. Occitània Прапор Координати 44°18′00″ пн. ш. 2°52′41″ сх. д. Країна  Франція,  Іспанія,  Італія і  Монако Франція,  Іспанія,  Італія і  Монако Площа 198 113 км² Населення 16 922 045 осіб Катойконім кат. occità кат. occitana аст. occitanu аст. occitana аст. occitano аст. occitánicu аст. occitánica аст. occitánico есп. okcitano араб. قُسطاني араб. قُسطانيَّة араб. قُسطانيُّون араб. قُسطانيَّات Часовий пояс CET і CEST Окситанія Окситанія (Франція)  Окситанія у Вікісховищі Portal:Occitaniad

Оксита́нія (окс. Occitània МФА: [utsi'tanjɔ]) — регіон в Європі, де історично використовується окситанська мова: частина півдня Франції, Баль-д'Аран (Каталонія), Окситанські долини (Італія), Монако.

Області Окситанії

У наш час близько 3 мільйонів мешканців Окситанії вільно володіють окситанською мовою; чільними мовами у краї є, відповідно, французька, італійська, каталонська та іспанська. Єдиний регіон, де окситанська мова має статус офіційної (поряд із каталонською та кастильською), — Баль-д'Аран в Каталонії.

Історія Окситанії

Області Окситанії на час битви під Муретом (кат.)

Завдяки вигідному географічному розташуванню Окситанія перебуває на перетині багатьох впливів (переважно грецьких і латинських, східних, скандинавських, середземноморських). Будучи спадкоємницею культури латинської з певними кельтськими елементами, з IX століття вона стала одним із ключових центрів римської культури. Окситанська була однією з перших мов, що прийшла на зміну латині для багатьох документів, літературних доробків і наукових робіт.

XI–XIII століття стали добою розквіту окситанської культури й політики. Ці роки золотої ери окситанської літератури позначилися народженням і поширенням літератури трубадурів на всю Західну Європу. Проте, маючи політичну незалежність (див. Тулузьке графство), окситанські графства й міста складали не політичну, а лише культурну й мовну єдність.

Французька навала

У XIII–XVII століттях французи поступово завойовували Окситанію, часом кровопролитною війною, часом приєднуючи за допомогою тонких політичних інтриг. Із кінця XV століття панство й шляхта почали користуватися французькою мовою, хоча прості люди надалі розмовляли окситанською. В 1539 році Франциск I видав наказ, яким запроваджувалося використання адміністрацією французької мови.

У 1789 році революційні комітети намагалися відновити автономію регіонів Міді, використовувати окситанську мову, та якобінські сили звели цей процес нанівець. XIX століття принесло потужне відродження літератури. 1904 року окситанський письменник-відроджувач Фредерік Містраль здобув Нобелівську премію в галузі літератури. Від 1881 року й надалі за розпорядженням французького прем'єр-міністра Жуля Феррі дітей, що розмовляли окситанською, суворо карали в школі. Обставини надалі гіршали зокрема й через те, що ЗМІ окситанською мовою не існували. Але окситанська мова все ще не зникла, й активісти докладають великих зусиль до її збереження.

Традиційні регіони та провінції

Окситанія

• Окситанські долини (Valadas Occitanas)
• Прованс
• Лангедок (Lengadòc)
• Лімузен (Lemosin), що включає Марке
• Бурбонне (Borbonés/Barbonés)
• Гієнь
• Гасконь (Gasconha) що включає Беарн, Баль-д'Аран, Біґору та Арманьяк.
• Дофіне (Daufinat/Dalfinat)
• Овернь (Auvèrnhe/Auvèrnha)

Мова

Окситанська мова або Лангедок (langue d'oc, lenga d'òc) — це романська мова, що походить від латини, так само як і іспанська, італійська і французька. У ньому налічується шість основних різко розрізнених регіональних варіантів: провансальська (що включає нісу (niçois), на якому говорять в околицях Ніцци), віваральпійска, овернська, лімузенська, гасконська і лангедокський діалект. Всі ці різновиди Окситанська мови мають свою літературну традицію і рівноправні. Стандартна окситанська — синтез цих діалектів. Крім того, у Гасконі і Провансі існують літературно-інтелектуальні течії, які наполягають на повній відособленості цих регіонів не тільки від Північної Франції, але і від Окситанії, і існування самостійних провансальської і гасконської мов.

Каталонська мова дуже схожа на окситанську, тому що між Окситанією і Каталонією існують сильні історичні та культурні зв'язки.

Сучасність

Маніфестація 2005 року в Каркассоні

Хоча населення Окситанії складає наразі близько 15 мільйонів, зберегли окситанську мову за найоптимістичнішими розрахунками менше 2 мільйонів. За переписом 1999 року її назвали рідною загалом 610 тисяч, причому мовці у більшості вже похилого віку. Із 1945 року оновленням окситанської мови опікується Інститут окситанських студій. У наш час окситанську використовують у найсучасніших музичних і літературних стилях: рок, фольк-рок, детективні історії, наукова фантастика. У спеціальних школах (каландретах) ведеться викладання окситанської мови.

Те́ррас-д'Ок — територія поширення окситанської та каталанської мов (окс. Tèrras d’Òc, кат. Terres d’Oc).

Окситанський політичний рух за самоуправління існує від початку XX століття й особливої потужності набув у повоєнні роки, найвпливовіший представник — Окситанська партія. Проте рух так і лишається осторонь головних політичних подій у Франції. Собі за мету активісти ставлять відродження окситанської мови й культури, через те, що офіційна Франція уперто не бажає визнавати окситанську мову, вони вимагають ухвалити окситанську другою офіційною мовою в семи реґіонах французької Окситанії.

Найближчою мовою до окситанської є каталонська. Багато в чому подібне становище, близькість культур, тісні стосунки і бездержавний статус обох країн, Каталонії та Окситанії, сприяють чималій солідарності і підтримці окситанському відродженню з боку Каталонських країн.

Див. також

• Окситанська мова
• Каталонія
• Окситано-романські мови

Посилання

• occitania.fr [Архівовано 8 березня 2007 у Wayback Machine.]
• Рада окситанської мови
• Радіо «Окситанія» [Архівовано 7 лютого 2009 у Wayback Machine.]
• Зоряна Шевченко. Окситанія. Втрачений рай. // Zbruch, 03.12.2016 [Архівовано 5 грудня 2016 у Wayback Machine.]

Література

• Pierre LAVELLE, L'Occitanie, histoire politique et culturelle, Puylaurens, Institut d'études occitanes, 2004, 587 pages (ISBN 2-85910-350-3).
• Michel BANNIARD (dir.), Langages et peuples d'Europe: cristallisation des identités romanes et germaniques, VIIe-XIe siècle: colloque international / organisé par le Centre européen d'art et civilisation médiévale de Conques et l'université de Toulouse-Le Mirail, juillet 1997, Toulouse: CNRS, université de Toulouse-Le Mirail, 2002, 269 pages (ISBN 2-912025-09-5).
• Laurent ABRATE, Occitanie 1900—1968, des idées et des hommes: l'émergence et l'histoire de la revendication occitane, Puylaurens, Institut d'études occitanes, 2001, 622 pages (ISBN 2-85910-280-9).
• Pierre PASQUINI, Le pays des parlers perdus, Montpellier, Presses du Languedoc, 1994, 190 pages, préface de Robert Lafont.
• Gilles REBULL, «Nationalité et régionalisme en Provence de 1859 à 1893 : une interprétation de l'évolution felibréenne au regard de l'expérience catalane», Lou Félibrige — La revisto, n°222, premier trimestre 1997.
• René MERLE, Une mort qui n'en finit pas ? L'écriture de l'idiome natal de la fin de l'Ancien régime à la naissance du Félibrige, Nîmes, MARPOC ; Montpellier, CNRS-Montpellier III, 1990, 215 pages (ISBN 2-907690-02-7).
• Eliza Miruna GHIL, L'Âge de parage: essai sur le poétique et le politique en Occitanie au XIIIe siècle, New York-Bern-Paris, P. Lang, 1989, 407 pages, Collection «University studies in medieval and Renaissance literature», trad. de l'américain (ISBN 0-8204-1072-1).
• Yves ROUQUETTE, Occitanie, Centre international de documentation occitane, 1984, 260 pages (ISBN 2901191207).
• Isabelle LABORIE, La vie occitane dans l'Hérault au — travers de la production picturale de 1900 à 1950. Mémoire de Maîtrise. Université Paul Valéry. Montpellier III,1993.
• Daniel BORZEIX, René PAUTAL et Jacques SERBAT, Révoltes populaires en Occitanie: Moyen Âge et Ancien Régime, Le Loubanel, les Monédières, 1983, 394 pages (ISBN 2-903438-29-3).
• Alain ALCOUFFE, Pierre LAGARDE, Robert LAFONT avec la collaboration de Jean-Claude Lugan, Pour l'Occitanie, Toulouse, Privat, 1979, 210 pages (ISBN 2-7089-4604-8).
• René NELLI, Mais enfin, qu'est-ce que l'Occitanie ?, Toulouse, Privat, 1978, 202 pages.
• Gaston BALZAGUES, «Les Organisations occitanes», Paris, revue Les Temps modernes, num. 324—326 août-septembre 1973.
• François FONTAN, «La Nation Occitane: ses frontières, ses régions», Bagnols sur Cèze, revue Lo lugarn / Lou Lugar, 1969, dernière édition en 2002 (ISSN 0399-192X).