Алессандро Ґваньїні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Олександр Гваньїні)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Алессандро Ґваньїні
італ. Alessandro Guagnini
пол. Aleksander Gwagnin
ПсевдоАлессандро Ґваньїні
Народився1534 / 1538[1].
Верона, Італія
Помер1614(1614)
Краків, Польща
ПідданствоРіч Посполита
Національністьіталієць
Діяльністьісторик
Знання мовлатина[2] і польська[3]
Magnum opusОпис Сарматії Європейської
Титулграф Латеранського палацу[4]
Посадакомандант Вітебська
Військове званняротмістр
Конфесіякатолик
Герб
Герб

Гвагнін

Алесса́ндро Ґваньї́ні де Ріццоні (італ. Alessandro Guagnini dei Rizzoni, пол. Aleksander Gwagnin; 1534/1538[1] — 1614, Краків) — військовий діяч Речі Посполитої, офіцер, письменник, історик. Представник італійського шляхетського роду Ріццоні. Народився у Вероні, Італія. Провів своє життя у Литві й Польщі. Брав участь найманцем у Лівонської війни на боці Речі Посполитої проти Московії. Служив ротмістром, 18 років був одним із командирів гарнізону Вітебська, Литва. 1569 року висвячений у лицарі. 17 липня 1571 року отримав індигенат і власний герб. Филипівський староста (з 1574). Член польських посольств до Венеції і Риму (1578). Граф Латеранського палацу (з 1578). Решту життя прожив у Кракові, Польща. Автор «Опису Сарматії Європейської» (Краків, 1578), присвяченого історії Речі Посполитої та сусідніх держав. Помер на 76 році[5] у Кракові. Також — Олександр Гваньїні.

Біографія

[ред. | ред. код]

Аллесандро Ґваньїні народився 1534 або 1538 року у Вероні, в Північній Італії, складовій Венеціанської республіки[1]. Він був онуком Амброджо Ґваньїні де Ріццоні (1481 — після 1529), що мав 6 дітей[1], і сином Амброджо Гваньїні де Ріццоні (1503 — після 1573), старшого сина Ґваньїні де Ріццоні, та Бартоломеї (1505 — ?)[1]. Хлопець мав двох сестер — Франческу (1532/1536 — ?) і Клару (1538/1542 — ?)[1].

В юності Алессандро опанував латину, військову топографію, інженерну та військову справи[1].

1555 року, через нестатки, Амброджо Ґваньїні виїхав із Італії до Польщі, де правив король Сигізмунд ІІ Август та його дружина-італійка Бона Сфорца. 1557 року за батьком послідував і сам Аллесандро[1]. Його шлях пролягав через Галичину[1].

Напередодні Лівонської війни (1558–1583) батько і син Ґваньїні намагалися вступити до польського королівського війська, користуючись патронатом великого коронного гетьмана і руського воєводи Миколая Сенявського. 25 лютого 1561 року у своєму листі до короля Сигізмунда ІІ він рекомендував їх для служби як спеціалістів з фортифікації[1]. Невдовзі обох взяли до війська: Амброджо розпочав служити у столиці Кракові, а згодом воював на півночі проти Москви[1]. Алессандро ж взяв участь у вигнанні московитів із Тартуса в Естонії (1561), захопленні московських Великих Лук і литовського Полоцька, боях під Озерищем (1564), Невлем (1565), Веліжем (1567), Улою (1568); під Улою він потрапив до короткочасного московського полону, але був визволений[6]. На війні Алессандро познайомився із багатьма діячами, що згодом виступали його покровителями: магнатами Григорієм[6], Яном-Каролем, Олександром і Єронімом Ходкевичами[7], Миколаєм Зебжидовським[6], Миколаєм-Криштофом Радзивілом (Сиріткою)[7], Сигізмудом Мишковським[7], Миколаєм Вольським з Підгаєць[7], Левом Сапігою[7], Кшиштофом Дорогостайським[7], Станіславом Ціковськими[4] та представниками іноземних країн[6].

В чині ротмістра піхоти Алессандро також брав участь у поході до Молдавії 1562 року під проводом серадзького воєводи і магната Альбрехта Ласького, що прагнув поставити молдавським господарем Геракліда[6]. Під час походу він перебував на Буковині й бачив місце битви біля Козмінського лісу, де 1494 року молдавани вщент розгромили поляків[6].

Протягом 18 років Алессандро і його батько були одними із 4-х ротмістрів, що командували гарнізоном Вітебська у Великому князівстві Литовському поруч із московським кордоном[6].

1569 року Алессандро був свідком Люблінського сейму про утворення Речі Посполитої в складі Польщі й Литви. На цьому сеймі його було посвячено в лицарі на прохання бранденбурзького маркграфа Йоахима ІІ[6]. Алессандро також отримав диплом про шляхетство від імператора Священної Римської імперії[6]. Того ж року він був присутній на церемонії складання прусським герцогом Альбрехтом-Фрідріхом присяги на вірність польському королю Сигізмунду ІІ Августу[6].

16 липня 1571 року, унівесалом короля Стефана Баторія, Алессандро отримав індигенат і власний герб «Гвагнін» (Gwagnin) із зображенням їжака, що вказував на прізвище діда («Ріццоні» походить від riccio — «їжак»)[6].

1574 року Алессандро отримав від короля Филипівське староство на кордоні Пруссії й Литви[4]. Але через неуспішне господарювання і борги він був змушений покинути уряд й повернутися на військову службу[4]. 1577 року Алессандро брав участь у поході короля Стефана Баторія на бунтівний Гданськ, після якого він зміг поліпшити свої фінанси[4].

1578 року Алессандро був послом польського короля до венеціанських дожів Ніколо да Понте й Себастьяно Веньєра, а також, ймовірно, був серед посольства Павла Уханського до Папи Римського Григорія XIII[4]. У Римі він отримав титул графа Латеранського палацу[4]; а від дожів дістав кредит на спорядження двох кораблів для поставок збіжжя, сала й лісу з Гданська до Верони і Венеції[4]. Того ж року Алессандро видав у типографії Мацея Вежбенти в Кракові свою основну працю — латиномовний «Опис Сарматії Європейської». Твір містив 203 аркуші і складався з 7 книг[4].

1579 року Мацей Стрийковський, колишній підлеглий Алессандро по службі у Вітебську, звинуватив його у плагіаті свого рукопису[4]. 14 липня 1580 року королівський суд визнав правоту Стрийковського[4]. Втім скандал завершився швидко і не позначився на статусі італійця[8].

Алессандро вручив видання «Опису», надруковане в Шпаєрі, королю Стефану Баторію на московському кордоні, під час походу на Великі Луки[8].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и к л м Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії. — Київ: Києво-Могилянська академія, 2007. — С. 6.
  2. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії... — С. 9.
  5. ↑ Отделъ ІІ. Извѣстія очевидцевъ, современниковъ и иностранныхъ писателей… С. 12
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії… — С. 7.
  7. ↑ а б в г д е Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії… — С. 8.
  8. ↑ а б Гваньїні, Олександр. Хроніка європейської Сарматії… — С. 10.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Алессандро Ґваньїні
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Алессандро_Ґваньїні&oldid=41738999