Перейти до вмісту

Тарасов Олександр Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Тарасов Олександр Миколайович
Александр Николаевич Тарасов
Народження8 березня 1958(1958-03-08) (66 років)
Москва, СРСР
Громадянство (підданство) Росія
 СРСР
Знання мов
  • російська, іспанська, англійська
    • Діяльність
  • політолог, соціолог, філософ, перекладач
    • Зазнав впливу
  • Жан-Поль Сартр і Франц Фанон
    • ПартіяНеокомуністична партія Радянського Союзу
    Конфесіяатеїзм
    screen.ru/Tarasov
    У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Тарасов.

    Олександр Миколайович Тарасов (8 березня 1958, Москва) — радянський і російський соціолог, політолог і культуролог лівого спрямування, публіцист, письменник, філософ. До початку XXI століття відносив себе до постмарксистів[1][2], разом з І. Месарошем і югославськими філософами-марксистами, що вони належали до групи «Праксіс» і еміґрували потім до Лондона. Однак, у зв'язку з тим, що у XXI столітті термін «постмарксизм» був окупований Е. Лаклау, Ш. Муфф та їх послідовниками, О. Тарасов (так само, як і Месарош, і зазначені югославські філософи) перестав себе так називати[3].

    Рання політична діяльність

    [ред. | ред. код]

    У грудні 1972 — січні 1973 спільно з Василем Мінорським Тарасов створив підпільну ліворадикальну групу під назвою «Партія нових комуністів» (ПНК) і влітку 1973 року став її неформальним лідером. Після злиття ПНК з іншою підпільною ліворадикальною групою «Ліва школа» в 1974 році об'єднана організація отримала назву «Неокомуністична партія Радянського Союзу» (НКПСС), і Тарасов став одним з її керівників. Тарасов був теоретиком партії: програмний документ НКПСС «Принципи неокомунізму» (1974) написаний Тарасовим[4][5][6][7].

    У 1975 році був заарештований КДБ, після попереднього ув'язнення та річного перебування в спецпсихлікарні його було звільнено, оскільки справу НКПСС не було притягнено до суду. У спецпсихлікарні з ним жорстоко поводились і де-факто катували (побиття, елекстросудомна терапія, інсулінові коми, ін'єкції великих доз нейролептиків), унаслідок чого опинився на свободі маючи важкі соматичні захворювання (гіпертонічна хвороба, анкілозуючий спондилоартрит, хвороби печінки і підшлункової залози), фактично інвалідом[8][9]. Після виходу на волю брав участь у відновленні НКПСС, був одним із керівників організації до її саморозпуску в січні 1985 року. У 1988 році після обстеження двох державних психіатричних комісій був визнаний психічно здоровим.

    Професійна діяльність

    [ред. | ред. код]

    Змінив безліч професій: був креслярем, лаборантом у проектному інституті (ЦНІІПБК), сторожем на Ваганьковському кладовищі, машиністом, слюсарем з ремонту котельного обладнання, бібліотекарем, редактором, фельдшером, оператором газової котельні, бухгалтером на Центральній базі Московського м'ясокомбінату, освітлювачем у театрі «Ермітаж», науковим співробітником Центру аналізу науки РАН, викладачем вузу, консультантом Міністерства науки Російської Федерації, політоглядачем у газеті, експертом Інформаційно-дослідницького центру «Панорама» і Московського бюро з прав людини і т. д. Отримав вищу економічну (ВЗФЕІ) і історичну (МПДУ, потім МДУ) освіту, але за умов розпочатої перебудови швидко професіоналізувався як соціолог і політолог[10].

    У 1988 році заснував Незалежний Архів (з 1990 року — «Незалежний Архів — Незалежна соціологічна служба»), з 1991 року — співробітник Центру нової соціології та вивчення практичної політики «Фенікс» (ЦНСиИПП «Фенікс»), з 2004 року — співдиректор Центру нової соціолоґії і вивчення практичної політики (ЦНСіВПП) «Фенікс», з лютого 2009 року — директор цього центру.

    З 1984 року пише під псевдонімом в іноземній пресі і самвидаві. З 1988 року друкується у незалежній пресі (під псевдонімами), з 1990 року — у незалежній і офіційній (під власним ім'ям). Автор понад 1100 публікацій з соціології (переважно проблеми молоді і освіти, конфліктологія), політології (поточний політичний процес, політичний радикалізм в Росії і за кордоном, масові суспільні рухи), історії (історія і теорія революційних рухів і партизанських воєн), культурології (проблеми «масової культури», міжкультурні та між цивілізаційні протиріччя), економіки (компаративістські дослідження). Виступає також як літературний критик і кінокритик (поточний літературний і кінопроцес, «масова культура» та політика, історія і теорія кінематографу 60-х — 70-х років). Першим[11] вивчив і описав молодіжну субкультуру наці-скінхедів в Росії.

    Автор першого в Росії (листопад 2009 — січень 2010) серйозного дослідження, присвяченого впливу ультраправих ідей та організацій на субкультуру футбольних фанатів[12].

    Роботи А. Н. Тарасова опубліковані, крім Росії у США, Канаді, Великій Британії, Франції, ФРН, Нідерландах, Швейцарії, Швеції, Норвегії, Італії, Іспанії, Греції, Фінляндії, Угорщини, Чехії, Сербії, Індії, Японії, Південній Кореї, Таїланді, Сінгапурі, Аргентині, Панамі, ПАР, Марокко, Нової Зеландії, Естонії, Латвії, Литві, Білорусії, Казахстані, Молдові, Грузії, Азербайджані, Україні, на Кубі, на Реюньйоні.

    З 2014 року біографічна довідка на А. Н. Тарасова поміщається у щорічних виданнях Marquis who's Who in the World[13].

    Громадська діяльність

    [ред. | ред. код]

    У першій половині 1993 року був одним із трьох редакторів щомісячного журналу «Дом Союзов», що виходив на базі газети Московської федерації профспілок (МФП) «Солідарність». Журнал виходив накладом 30 тисяч примірників. У зверненні до читачів у № 1 журналу Тарасов повідомляв, що «Дом Союзов» мав на меті «оновлення соціалістичної думки» і «створення теорії, що відповідала б сучасним умовам». Вийшло п'ять номерів журналу, після чого він був закритий головним редактором «Солідарності» Андрієм Ісаєвим за невідповідність політичної лінії МФП, тобто за «зайвий» радикалізм[14].

    У другій половині 1993 року — член редколегії газети «Рабочее действие», у 1993—1994 роках — член редколегії контркультурного журналу «Вуглускр». В середині 1990-х років — політичний радник радикальної студентської профспілки «Студенческая защита»[15].

    4 листопада 1995 року на Тарасова було скоєно напад біля його будинку. Невідомі, озвавшись до Тарасова за прізвищем, побили його, спричинивши втрату свідомості, після чого втекли. У Тарасова забрали його паспорт, однак не взяли велику суму грошей та цінні речі. За фактом нападу було порушено кримінальну справу, проте винні знайдені не були[16][17][18][19][20][21].

    У 2008 році Тарасов був включений неонацистами до списку ворогів російського народу, що вони підлягають фізичному знищенню; список було опубліковано на праворадикальних сайтах[22][23].

    У 2011 році рух«Наші» включив його до списку «168 наймерзенніших ворогів» руху, Василя Якеменко і режиму Володимира Путіна[24][25][26][27][28].

    В анархістських колах Росії Тарасов відомий як послідовний критик анархізму — в першу чергу анархістської практики (яку він вважає безглуздою і безперспективною), а почасти і теорії (яку він вважає застарілою і ненауковою)[29]. Ця критика спричинила відверто вороже ставлення до Тарасова серед анархістів[30].

    Тарасов негативно реаґував на мітинги грудня 2011 року — лютого 2012 року, піддав їх критиці зліва, кваліфікувавши їх як виступи дрібної буржуазії і «бунт споживачів», що вони є ворожі до цілей і завдань лівих у Росії і не мають ніякого відношення до революційної боротьби проти капіталізму[31].

    У 2002—2012 роках брав активну участь у роботі журналу (а з травня 2003 року — сайту) «Скепсис» (не афішуючи цього факту)[32][33]. Відповідав у журналі (на сайті) за частину публікацій, працював з авторами і перекладачами як редактор і куратор[34]. Зробив помітний вплив на політичну та теоретичну лінію «Скепсису», що можна бачити з програмового документу журналу і сайту, де було зафіксовано такі теоретичні положення Тарасова, як визначення бюрократ-буржуазії в якості правлячого класу сучасної Росії; кваліфікування Росії як суспільства деградуючого периферійного капіталізму; поділ понять «інтелектуали» та «інтелігенція»; визнання «догурткового рівня» лівого руху в Росії і т. д. Програмовий документ «Скепсису» містить, окрім того, посилання на п'ять творів Олександра Тарасова[35]. Також відомо, що Тарасов був одним з авторів маніфесту «Скепсису» «Не наступать на грабли!»[36], присвяченого «болотним виступам», і запровадив туди положення про необхідність створення низових «осередків опору… за місцем роботи, навчання та проживання».

    У 2012 році Тарасов залишив «Скепсис» з ідеологічних і політичних розходжень з більшістю редакції, що складається з учнів і послідовників Юрія Семенова, російського історика і етнолоґа. Цьому передувала публічна полеміка Тарасова і Семенова[37][38][39].

    Літературно-видавнича діяльність

    [ред. | ред. код]

    З 1992 року виступає як письменник (прозаїк і поет), з 1997 року — як перекладач (з англійської та іспанської мов).

    Лауреат премій журналу «Дружба народів» за 2000 рік[40], журналу «Юність» за 2001 та журналу «Жовтень» за 2011 рік[41][42][43][44].

    У 2002 році став одним із засновників, укладачів і науковим редактором книжкової серії «Час „Ч“. Современная мировая антибуржуазная мысль» (видавництво «Гилея»); у 2005 році — книжкової серії «Klassenkampf» (у редакторстві разом з Борисом Кагарлицьким, видавництво «Ультра. Культура»); у 2006 році — книжкової серії «роЗА РЕВОлюций» (видавництво «Культурная Революция»). У цих серіях публікувалася сучасна (переважно іноземна) ліва суспільно-політична література.

    За межами цих серій Тарасов виступає як науковий редактор і коментатор творів відомих представників лівої думки, зокрема, Льва Троцького[45], Алена Бадью[46], Корнеліуса Касторіадіса[47].

    Як перекладач з іспанської спеціалізується на перекладах текстів латиноамериканських революціонерів: Ернесто Че Гевари[48][49], Фіделя Кастро[50], Карлоса Фонсеки[51] та ін.

    Твори

    [ред. | ред. код]
    • Провокация. Версия событий 3—4 октября 1993 г. в Москве. — М.: Центр новой социологии и изучения практической политики «Феникс», 1993.
    • Правда о Югославии. — Пермь: ОПОР, 1993. (У співавторстві).
    • Провокация. Версия событий 3—4 октября 1993 г. в Москве. — Постскриптум из 1994-го. — М.: Центр новой социологии и изучения практической политики «Феникс», 1994.
    • Политический экстремизм в России. — М.: Информационно-экспертная группа «Панорама», 1996. (У співавторстві).
    • Политический экстремизм в России. — М.: Институт экспериментальной социологии, 1996. ISBN 5-87637-043-6. (У співавторстві).
    • Левые в России: от умеренных до экстремистов. — М.: Институт экспериментальной социологии, 1997. ISBN 5-87637-006-1. (У співавторстві).
    • Очень своевременная повесть. Феминистка как стриптизёрша: культурологический анализ. — М.: Издательство Академии Искусства и Науки XXI века «Норма», 1999. ISBN 5-85302-194-X.
    • Революция не всерьёз. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. — Екатеринбург: Ультра.Культура, 2005. ISBN 5-9681-0067-2.
    • Страна Икс. — М.: АСТ; Адаптек, 2006. ISBN 5-17-032525-8; другое издание: 2007. ISBN 5-17-040213-9.
    • Le rouge et le noir. Extrême droite et nationalisme en Russie. — P.: CNRS Editions, 2007. ISBN 978-2-271-06505-6. (У співавторстві).
    • Fromm E. Marksın insan konsepsiyası. — Tarasov A. XX əsr radikalı üçün Erix Fromm irsi. — Bakı: Solfront, 2012. ISBN 978-9952-444-73-5.

    Твори Тарасова, перекладені на українську

    [ред. | ред. код]

    Див. також

    [ред. | ред. код]

    Примітки

    [ред. | ред. код]
    1. ↑ Полемика с Александром Шубиным [Архівовано 2021-05-08 у Wayback Machine.] // Тарасов А. Н. Революция не всерьёз. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. — Екатеринбург: Ультра. Культура, 2005. — С. 257. — BookSources/5968100672 ISBN 5-9681-0067-2
    2. ↑ Сакральная функция революционного субъекта. Встреча в Византийском клубе 20 апреля 2001 года. Интервью Аркадия Малера с Александром Тарасовым
    3. ↑ Паульман В. Ф. Танцы вокруг парового котла // lit.lib.ru
    4. ↑ Fäldin H. Neokommunistiska partiet. Okänd sida av Sovjetunionens vänster oppositions historiens // Medborgaren. — № 12.
    5. ↑ Roßbach K. Kontrkulttuuri Neuvostoliittossa: hippien ja neokommunistien välillä // Sosiaalinen arkkisto. — № 1.
    6. ↑ Asenbaum H. Viele Dritte Wege. Alternative Demokratiekonzepte der russischen Informellenbewegung in den Perestroika-Jahren // Momentum Quarterly. — 2012. — Т. 1, № 4.
    7. ↑ Лачин. Король двух гетто.
    8. ↑ Erlich R. Soviet Dissidents. Gone with the wind of change // Chicago Tribune. — 11.11.2001.
    9. ↑ Тарасов А. Н. Возвращение на Лубянку: 1977-й // Неприкосновенный запас. — 2007. — № 2.
    10. ↑ Тарасов Александр Николаевич. Agentura.ru. Архів оригіналу за 21 березня 2015. Процитовано 5 листопада 2015.
    11. ↑ Первые публикации: Тарасов А. Н. Скинхэды // Алфавит. — 1998. — № 2. Тарасов А. Н. Тараканы со свастикой. Комментарий политолога // Алфавит. — 1998. — № 2. Тарасов А. Н. На чёрных джинсах не видны грязь и кровь // Отечество. — 5.01.1999. Первые итоговые публикации: Тарасов А. Н. Skinheads au naturel. Интервью с комментариями // Неприкосновенный запас. — 1999. — № 5. Тарасов А. Н. Порождение реформ: бритоголовые, они же скинхеды. Новая фашистская молодёжная субкультура в России // Свободная мысль-XXI. — 2000. — № 4, 5.
    12. ↑ Тарасов А. Н. Субкультура футбольных фанатов в России и правый радикализм // Русский национализм между властью и оппозицией. Сборник статей. — М.: Центр «Панорама», 2010. — BookSources/9785944200396 ISBN 978-5-94420-039-6
    13. ↑ Who's Who in the World 2014. — 31rd Edition (Classic). — Chicago, 2013. — ISBN 13: 978-0837911526
    14. ↑ Потапов В. Дом Союзов // Община. — № 49.
    15. ↑ Тарасов А. Молодежь России: "No Future"? // RWCDAX. — № 2.
    16. ↑ Панфилов О. Нарушения прав журналистов и прессы на территории СНГ: ноябрь, 1995 год // Независимая газета. — 14.12.1995.
    17. ↑ Баранов А. Пострадали… незаметно. Террор против левой прессы // Правда. — 9.11.1995.
    18. ↑ Избит неизвестными… // Общая газета. — 1995. — № 51.
    19. ↑ Мониторинг Фонда защиты гласности: ноябрь 95 // Законодательство и практика средств массовой информации. — 1995. — № 12.
    20. ↑ Неизвестные, избившие Александра Тарасова, отобрали у него паспорт // ИМА-пресс. — 6 ноября 1995.
    21. ↑ Избит политолог Экспертной группы «Панорама» // Молодёжный канал — Горячая линия. — 6 ноября 1995.
    22. ↑ Жертвы большой игры (список сайта vdesyatku.net) — Антикомпромат. Ру (Перевірено 18 жовтня 2010)
    23. ↑ Кузьмин А. Г. Русский радикальный национализм в современной России: традиции и эволюция. — Сыктывкар: Издательство Сыктывкарского государственного университета, 2011. — С. 218. — ISBN 978-5-87237-761-0.
    24. ↑ Потупчикгейт. 168 самых врагов режима по версии эксперта Росмолодёжи. Архів оригіналу за 2 листопада 2014. Процитовано 17 грудня 2017.
    25. ↑ 168 самых мерзких врагов
    26. ↑ Враги Режима
    27. ↑ Список врагов, составленный нашистами
    28. ↑ Моисеев В. (6 февраля 2012). Попутчики Потупчик. Русский репортёр. Архів оригіналу за 7 листопада 2017. Процитовано 4 листопада 2017. [Архівовано 2017-11-07 у Wayback Machine.]
    29. ↑ Тарасов А. Н., Черкасов Г. Ю., Шавшукова Т. В. Левые в России: от умеренных до экстремистов. — М., 1997. — С. 18–36, 38–41, 48–49, 51–56, 60, 62–65, 81–83, 87-90, 190–195, 204–208, 211–213.; Тарасов А. Н. Революция не всерьёз. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. — Екатеринбург, 2005. — С. 10–12, 14, 21-23, 40–66, 69–81, 84–88, 95–101, 121–124, 129–137, 151–153, 157–169, 209–214, 217–220, 226–235, 242–248, 409, 410.; Тарасов А. Н. Мать беспорядка // Неприкосновенный запас. — 2009. — № 5.
    30. ↑ Акай Л. Анархисты и «леваки»: почувствуйте разницу! // Наперекор. — № 8. Книга политолога Врунгеля. Полное морально-политическое единство в одном отдельно взятом вопросе // Орган московских анархистов. — 1998. 22 апреля.
    31. ↑ Тарасов А. Н. Бунт кастратов [Архівовано 2012-12-08 у Wayback Machine.] // Русский журнал. 22 декабря 2011. (копия) * Тарасов А. Н. …посильнее «Фауста» Гёте!
    32. ↑ Тарасов А. Н. Ответы на вопросы журнала «Финиковый компот».
    33. ↑ Тарасов А. Н. От Ленина к Сталину: партийная идеология как стимул советской философии.
    34. ↑ Тарасов А. Н. Самодеятельность.
    35. ↑ Платформа «Скепсиса».
    36. ↑ «Не наступать на грабли!».
    37. ↑ Тарасов А. Н. Опять тупик // «Русский журнал» [Архівовано 2016-04-13 у Wayback Machine.], «Скепсис»
    38. ↑ Семёнов Ю. И. Дилетантизм против науки.
    39. ↑ Тарасов А. Н. Не Мировая война, а Мировая революция // «Сен-Жюст», «Скепсис»
    40. ↑ Radio Liberty — Culture News. 1 февраля 2001.
    41. ↑ Журнал "Октябрь" выбрал лучшие публикации 2011 года. МК. 19 декабря 2011. Процитовано 2 грудня 2012.
    42. ↑ Журнал "Октябрь" выбрал лучшие публикации 2011 года. Lenta.ru. 19 декабря 2011. Процитовано 27 грудня 2011.
    43. ↑ Литературный журнал «Октябрь» вручил премии за лучшие публикации 2011-го года. Новости литературы. 21 декабря 2011. Процитовано 16 квітня 2017.
    44. ↑ Зайцев П (22 декабря 2011). "Октябрь" в декабре. Российская газета. Процитовано 30 грудня 2011.
    45. ↑ Антология позднего Троцкого. — М.: Алгоритм; Эксмо, 2007. — 606 с. — (Философский бестселлер). — ISBN 978-5-9265-0313-2.
    46. ↑ Бадью А. Можно ли мыслить политику? — Краткий трактат по метаполитике. — М.: Логос, 2005. — 239 с. — ISBN 5-8163-0068-7.
    47. ↑ Касториадис К. Воображаемое установление общества. — М.: Гнозис; Логос, 2003. — 479 с. — ISBN 5-8163-0047-4.
    48. ↑ Че Гевара Э. Партизанская война как метод. Saint-Juste. Процитовано 10 листопада 2017.
    49. ↑ Че Гевара Э. Послание народам мира, отправленное на Конференцию трех континентов. Saint-Juste. Процитовано 10 листопада 2017.
    50. ↑ Кастро Ф. Вступительная речь на открытии IV съезда Коммунистической партии Кубы. Saint-Juste. Процитовано 10 листопада 2017.
    51. ↑ Фонсека К. Послание народу Никарагуа. Saint-Juste. Процитовано 10 листопада 2017.

    Посилання

    [ред. | ред. код]

    Твори Тарасова

    [ред. | ред. код]

    Про нього

    [ред. | ред. код]
    Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Тарасов_Олександр_Миколайович&oldid=43890401